Автоцитата
Автоцита́та (від авто… і цитата) — уведений автором у твір майже дослівно переданий фрагмент раніше створеного власного тексту, різновид цитати. Автоцитата — явище, поширене в художній літературі, музиці, живописі та інших мистецтвах, а також у науковій літературі, публіцистиці.
Історична довідка
Автоцитати використовуються в літературі з часів античності. Ймовірно, одна з перших зафіксованих фраз, яку можна тлумачити як автоцитату, — слова Платона про те, що філософи мають стояти біля керма держави. Цю думку він висловив у 6-й книзі діалогу «Держава» (360 до н. е.), а згодом розвинув у «7-му листі» (354 чи 353 до н. е.).
Різноманітні види й форми автоцитат трапляються у текстах різних авторів, зокрема у письменників Ф. Достоєвського, М. Лермонтова, Т. Манна, О. Пушкіна, Р. М. Рільке, Р. Шатобріана, Т. Шевченка та ін.
Різновиди
Поняття «автоцитата» вживається у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні йдеться про будь-яку довільну форму цитування власного тексту, зокрема ремінісценцію та алюзію (неточна автоцитата), у вузькому — про дослівне цитування власного тексту (точна автоцитата).
Згідно з типологією форм інтертекстуальності, розробеної літературознавцем Ж. Женеттом (Франція), є такі види автоцитат:
1) власне інтертекстуальні — використання фрагмента власного висловлювання в новому творі (наприклад, у вірші «Якось-то йдучи уночі…» Т. Шевченко використовує рядок «Очима лупа кошеня» — автоцитату із поеми «Відьма»);
2) паратекстуальні — заголовок, посвята, епіграф тощо, які автор використовує з власного твору, написаного раніше, майже однакові назви різних творів одного автора (епіграф у вірші Т. Шевченка «Дівичії ночі» взято з первісної редакції поеми «Мар’яна-черниця»; назви творів у Ю. Андруховича «Самійло Немирич, авантурник, посаджений за ґвалт у вежу, самому собі» та «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака»);
3) метатекстуальні — автокоментарі до тексту чи посилання на нього, зокрема в епістолярній літературі («Близьке ретро, або Коментарі до загальновідомого» А. Бітова — автокоментар до роману «Пушкінський дім»; цю саму функцію виконують «Нотатки на полях “Імені троянди”» У. Еко);
4) гіпертекстуальні — посилання на власні образи, мотиви, колізії, зокрема різні форми автопародіювання тексту інших творів, використання їх фрагментів у стилістично зниженому контексті (романи О. де Бальзака із серії «Людська комедія», яка складається з 96 творів, мають спільних героїв, спільні сюжети тощо).
Функції
Цитуючи власний текст, автор ніби вступає в діалог із самим собою. Це може бути діалог згоди, полеміки (часто внутрішньої, прихованої) або іронії. У кожному з цих випадків ідеться про асоціативні вузли, важливі для творчості конкретного автора, а найчастотніші автоцитати позначають найважливіші аспекти світобачення, вписують твір у цілісний текст творчості автора. Автоцитата, яку автор свідомо заклав у текст, запускає механізм культурних асоціацій, творить інтертекстуальний простір, є засобом інтелектуальної гри з читачем. Функція збагачення нового авторського тексту смислами первісного тексту реалізується лише тоді, коли читач упізнав цитату.
Значення
Роль автоцитати (як і цитати загалом) суттєво зростає в художніх творах за доби постмодернізму внаслідок загальної уваги гуманітарної думки до феноменів діалогізму та інтертекстуальності.
Автоцитати — яскрава ознака стилю У. Еко, Х. Л. Борхеса, К. Вольф, О. Забужко, Ю. Андруховича та ін.
Література
- Meyer Н. The poetics of quotation in the European novel. Princeton, New Jersey : Princeton University Press, 1968. 256 р.
- Morawski S. The Basic Functions of Quotation // Sign. Language. Culture. Janua Linguarum, Series major, 1. The Hague, Paris : Mouton and Co., 1970. Р. 690–705.
- Genette G. Palimpsestes. La Litterature au second degree. Paris : Editions du Seuil, 1982. 467 р.
- Кузьмина Н. А. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического языка Екатеринбург : Издательство УрГУ ; Омск : Омскский государственный университет, 1999. 268 с.
- Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. Донецьк : Східний видавничий дім, 2005. 344 с.
- Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности. Москва : Издательство ЛКИ, 2007. 270 с.
- Фатеева Н. А. Интертекст в мире текстов: контрапункт интертекстуальности. Москва : Комкнига, 2007. 280 с.
- Андрейко Л. В. Автоцитати в прозовій творчості Ю. Андруховича як проблема перекладу // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. 2013. № 14 (273). Ч. ІІ. С. 6–10.
- Сюта Г. Самоповтори в поетичній мові Тараса Шевченка // Культура слова. 2014. Вип. 80. С. 79–89.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Лавринович Л. Б. Автоцитата // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Автоцитата (дата звернення: 5.05.2024).
