Агролісомеліорація
Агролісомеліора́ція — наука про вирощування захисних лісових насаджень для поліпшення природних умов росту й розвитку сільськогосподарських рослин. Агролісомеліорація належить до групи сільськогосподарських наук про середовище, у якому живуть рослини. Тісно пов’язана з лісівництвом, кліматологією, ґрунтознавством, метеорологією та екологією рослин. Основне завдання агролісомеліорації — підвищення врожайності сільськогосподарських культур, збереження біорізноманіття на сільськогосподарських угіддях, захист ґрунтів від ерозії та деградації, пом’якшення негативних змін клімату. Агролісомеліорація вивчає полезахисне лісорозведення з метою захистити поля, луки та пасовиська від вітрової та водної ерозії ґрунтів, суховіїв і заметілей; протиерозійне (суцільне або смугами) лісорозведення в ярах, на крутих схилах балок, берегах річок і водойм задля припинення змивів і розмивів ґрунту, занесення мулом водних джерел, лук, городів тощо; закріплення й захисне залісення пісків для раціонального їхнього використання. У пересічених місцевостях, крім лісівницьких заходів, запроваджують протиерозійну контурно-меліоративну ґрунтозахисну організацію території, ґрунтозахисну агротехніку (розміщення меж полів і робочих ділянок уздовж горизонталей місцевості, обробіток упоперек схилів, ґрунтозахисні сівозміни, щілювання тощо), терасування схилів, будівництво простих і складних технічних споруд. Захисні лісонасадження, виконуючи меліоративну та ґрунтозахисні функції, є водночас додатковим джерелом деревини, дають плоди, технічну сировину, оздоровлюють і прикрашають місцевість, є місцем гніздування птахів. В Україні комплекс меліоративних лісонасаджень уперше створив 1809–1835 у Миргородському повіті В. Ломиковський. Перші дослідження впливу лісових смуг на польові культури провадив на Полтавщині у 1880-х І. Базилевич, а в 1890-х на території нинішньої Миколаївської обл. професор Одеського університету О. Бичихін. Новий етап у розвитку агролісомеліорації, розробку її теоретичного і практичного застосування пов’язані з експедицією Лісового департаменту (1892–1899) під керівництвом В. Докучаєва (Г. Висоцький, П. Земятченський, М. Адамов та ін.), дві дослідні ділянки якої — Велико-Анадольська (Маріупольська) і Старобільська (Деркульська) збереглися досі. Тут було одержано дані про позитивний вплив захисних лісонасаджень на мікроклімат, ґрунт, гідрологічні умови тощо. На основі комплексного вивчення степів учені докучаєвської експедиції розробили надійні способи вирощування лісу в степу, обґрунтували раціональний напрям степового лісорозведення, а саме — створення захисних лісових смуг на межах полів і суцільних насаджень у ярах і на крутих схилах. Дослідження в галузі агролісомеліорації тривали після входження України до складу СРСР. 1922 створено першу в колишньому СРСР Придеснянську протиерозійну дослідну станції на Чернігівщині. 1930 на базі колишньої Велико-Анадольської ділянки організовано Маріупольську агролісомеліоративну дослідну станцію (Донецька обл.), а в м. Харкові за ініціативи Г. Висоцького відкрито Український науково-дослідний інститут лісового господарства та агролісомеліорації, у системі якого (1968) було 12 агролісомеліоративних і лісових дослідних станцій. Дослідження з агролісомеліорації провадять також окремі сільськогосподарські дослідні станції, Українська сільськогосподарська академія та інші виші й наукові установи. Вчені-агролісомеліоратори України вивчили біолого-екологічні та ценотичні властивості понад 100 деревних і кущових порід для степового лісорозведення, запропонували найефективнішу структуру полезахисних лісових смуг, розробили механізовані способи створення лісонасаджень, зокрема на крутосхилах і пісках, а також заходи для посилення позитивного впливу лісонасаджень на мікроклімат, ґрунт, сільськогосподарські культури й тварин, для підвищення санітарно-гігієнічного та декоративного значення лісонасаджень, а також їх деревної продуктивності. Досліди у виробничих умовах засвідчили високу ефективність цих лісонасаджень. Урожайність зернових культур на міжсмугових полях підвищується на 2–3 ц/га, зростає продуктивність тваринництва, припиняється руйнування ґрунтів вітровою та водною ерозією, непридатні землі залучають до господарського обігу. Від початку 1990-х в Україні здійснюється аграрна реформа, що передбачає розпаювання земель сільськогосподарського призначення, передачу землі й майна селянам у приватну власність, формування нових аграрних формувань на приватній основі. Водночас створенню механізмів ефективного управління захисними лісовими насадженнями на сільськогосподарських угіддях приділяють недостатньо уваги, що зумовлено: відсутністю ефективної системи стимулювання створення лісонасаджень на сільськогосподарських угіддях, невизначеністю їх належності у процесі розпаювання земель сільськогосподарського призначення; незбалансованістю співвідношення між ріллею та екологічно стабільними угіддями — природними сіножатями, пасовищами та залісненими ділянками; посиленням негативного впливу на агроландшафти та їхню біологічну компоненту (зміна клімату, аридизація, техногенне навантаження тощо); погіршенням лісівничого стану захисних лісових насаджень лінійного типу, зменшенням їх площі, ослабленням захисних і меліоративних функцій; неефективністю конструкцій зазначених насаджень, що зменшує їх меліоративний вплив на сільськогосподарські угіддя; відсутністю завершених систем захисних лісових насаджень лінійного типу; застосуванням спрощених технологій у землеробстві, що послаблюють меліоративний вплив захисних лісових насаджень лінійного типу на сільськогосподарські угіддя; зменшенням обсягу створення агролісомеліоративних насаджень за останні десятиліття.
Загострення екологічних проблем функціонування сучасних агроландшафтів, насамперед, пов’язують із таким використанням земель, що не забезпечує дотримання оптимальних параметрів екологічних і соціально-економічних функцій територій, із відсутністю системних меліоративних та протиерозійних заходів на орних землях, які становлять близько 78 % сільськогосподарських угідь. Кількість, лісівничий стан та безсистемне розміщення захисних лісових насаджень не відповідають сучасним вимогам. Водночас практика успішного ведення сільського господарства в економічно розвинутих країнах свідчить про важливість застосування захисних лісових насаджень лінійного типу як невід’ємного складника сучасного землеробства. У цих країнах на державному рівні прийняті програми створення захисних лісових насаджень лінійного типу, які фінансують із бюджету, та сприяють заохоченню землевласників до виконання програм на територіях їхнього землекористування. Збереження й охорона орних земель належать до пріоритетів держави і є важливою умовою забезпечення збалансованого розвитку агроландшафтів, підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Концепція розвитку агролісомеліорації в Україні (2013) окреслила заходи, спрямовані на розв’язання проблеми розвитку агролісомеліорації через покращення лісівничо-меліоративного стану захисних лісових насаджень лінійного типу та створення на їх основі науково обґрунтованих технологій.
Література
- Логгінов Б. Й. Агролісомеліорація. Київ, Xарків, 1950.
- Сус Н. И. Агролесомелиорация. Москва : Колос, 1966. 373 с.
- Голубченко, В. Ф. Агротехнічні та меліоративні заходи підвищення продуктивності вторинно солонцюватих чорноземів південних // Агроекологічний журнал. 2008. № 2. С. 46–52.
- Юхновський В. Ю. та ін. Агролісомеліорація. Київ : Кондор, 2012. 372 с.
- Шум І. В. Агролісомеліорація: національний і міжнародний досвід // Науковий вісник НЛТУ України. 2013. Вип. 23.15. С. 91–101.
