Агрономія
Агроно́мія (від агро… і νόμος — закон) — наука про закони землеробства, різновид аграрної виробничої діяльності; у широкому розумінні — наукові основи сільськогосподарського виробництва; сукупність наукових і практичних заходів щодо вирощування рослин, раціонального використання сільськогосподарських угідь, підвищення родючості ґрунтів і врожайності сільськогосподарських культур. Теоретичною основою агрономії є біологічні науки, що вивчають загальні закони росту і розвитку сільськогосподарських рослин (агробіологія, фізіологія рослин, генетика, селекція, цитоембріологія, геохімія та ін.). До агрономії належать ще групи наук, що вивчають вирощування рослин (землеробство загальне, рослинництво); середовище розвитку сільськогосподарських рослин і методи докорінної зміни цього середовища (агроекологія, ґрунтознавство, агрохімія, захист ґрунтів від ерозії); осушення і зрошення земель (агромеліорація, агролісомеліорація); захист сільськогосподарських рослин (ентомологія сільськогосподарська і лісова, фітопатологія, засоби і методи контролю хвороб і шкідників сільськогосподарських рослин та бур’янів; карантин сільськогосподарських рослин) та ін.
Агрономія зародилася в стародавній Греції і Римі. Основи наукової агрономії почали закладатися і розвиватися у 18 ст. На той час вона містила теоретичні і практичні знання з усіх галузей сільського господарства. У розробленні основних положень агрономії велику роль відіграли Ж. Буссенго, Г. Гельрігель, Ю. Лібіх, а також російські вчені М. Ломоносов, А. Болотов, І. Комов, В. Докучаєв, П. Костичев, І. Стебут, Д. Менделєєв, К. Тимірязєв, В. Вільямс, Д. Прянишников та ін.
В Україні дослідження з агрономії ведуться від початку 19 ст. і пов’язані з іменем В. Каразина (працював на Харківщині) та роботою Нікітський ботанічний саду в Криму. Велике значення для розвитку сільськогосподарської науки в Україні мали експедиції, які очолював В. Докучаєв, для вивчення ґрунтів Полтавщини та інших районів України. Розвиток агрономії в Україні пов’язаний із розвитком цукробурякового виробництва і роботою губернських та повітових земств, які організували дослідні станції, де розвивалася земська агрономія. Інтенсивності агрономія набуває після заснування Херсонським земством Інституту повітових і губернських земських агрономів. Значну роль у розвитку сільськогосподарської науки в Україні відіграли Полтавське дослідне поле (засноване 1884) і створена (1910) на його базі Полтавська сільськогосподарська дослідна станція. Розроблені в Полтавській дослідній станції способи обробітку ґрунту і внесення добрив лягли в основу тодішньої системи землеробства. Пізніше створено Носівську, Уманську, Харківську, Херсонську, Катеринославську, Одеську та інші дослідні станції. Перед Першою світовою війною в Україні було понад 50 дослідних полів і станцій та 8 контрольно-насіннєвих станцій, а також дві мережі дослідних полів із центром у Києві: Всеросійського товариства цукрозаводчиків і Київського товариства сільського господарства. Діяли всеросійські та всеукраїнського агрономічного товариства, а згодом повітові та місцеві. Одним із найважливіших досягнень агрономії в Україні кінця 19 — початку 20 ст. була розробка класифікації парів, способів обробітку ґрунту і внесення добрив. О. Ізмаїльський, віце-президент Полтавського сільськогосподарського товариства, запропонував наукові агротехнічні методи боротьби з посухою, які дістали визнання тільки в наш час. А. Зайкевич у мережі Всеросійського товариства цукрозаводчиків розробив рядковий спосіб внесення добрив під час сівби цукрових буряків. Цінні дослідження із питань живлення цукрових буряків провів О. Душечкін, який 1907 довів потребу внесення добрив з осені під оранку і навесні в рядки. 1918–1929 створено мережу метеорологічної служби. Складено першу зведену карту ґрунтів України; видано 10 томів «Матеріалів досліджень ґрунтів України». Українські селекціонери створили низку високоцінних сортів сільськогосподарських культур («українка», «кооператорка» та ін.). 1927 за єдиною програмою працювало 35 науково-дослідних станцій. Розвитку агрономії сприяли Другий відділ УАН, Сільськогосподарський науковий комітет України, що видавав «Труди», а також важливі праці: «Ботанічно-географічна районізація України» (1925), та розпочав видання книг «Фльора України». Київські, Харківські та Одеські сільськогосподарські інститути також видавали свої наукові записки. На Західній Україні діяло товариство «Сільський господар», яке видало понад 180 фахових книг, випускало часописи й календарі (1928–1944 — щорічно); 1927 утворилося Товариство українських агрономів. Діяла Агрономічна комісія при НТШ. Вагомий внесок у розвиток агрономії зробили мікробіолог С. Виноградський; ґрунтознавці: К. Гедройц, О. Набоких, Г. Махов; ботанік О. Яната; організатор і завідувач мережі дослідних полів (1900–1918) С. Франкфурт; автор праць з генетики А. Сапегін; у повоєнний час — А. Василенко, Л. Гребень, М. Гришко, О. Соколовський, Є. Звєрозомб-Зубовський, В. Старченко та ін. У сучасній Україні науково-дослідна робота з питань агрономії проводиться у інститутах УААН, сільськогосподарських вишах, на біологічних факультетах університетів. Українські вчені мають значні досягнення у виведенні нових, високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур (В. Юр’єв, Ф. Кириченко, В. Ремесло, П. Гаркавий, В. Козубенко, О. Коломієць та ін.). Широко відомі дослідження українських вчених з питань виноградарства (С. Мельник, Г. Боровиков), лісівництва й полезахисних лісонасадження (Є. Алексєєв, П. Погребняк, Д. Воробйов), насіннєзнавства та сільськогосподарської екології (М. Кулєшов). Проведено суцільне обстеження ґрунтів України (М. Крупський та ін.). Вивчено ґрунтові й агротехнічні умови ефективного використання різних видів і форм мінеральних добрив (Б. Рождественський, О. Глянцев, П. Власюк, В. Дмитренко, Ю. Кудзін, М. Крупський, А. Бука, Г. Дуда, Б. Носко та ін.). Винайдено раціональні способи виготовлення та використання органічних добрив. Досліджено особливості органо-мінеральної системи добрив, яку тепер широко застосовують у сільськогосподарському виробництві (А. Лазурський та ін.).
Наукова мережа з агрономії в Україні на початку 21 ст. налічує понад 40 науково-дослідних установ НААН і державних дослідних станцій, 10 галузевих дослідних станцій, 15 вишів аграрного профілю. В Україні проводиться велика робота щодо піднесення загальної культури землеробства, впровадження енерго-, ресурсозберігальних технологій обробітку ґрунту та ефективного застосування мінеральних добрив, активного впровадження у виробництво досягнень науки та передового досвіду.
Література
- Вербин А. А. У истоков отечественной агрономии. Москва : Советская наука, 1955. 121 с.
- Власюк П. А. Досягнення сільськогосподарської науки за роки радянської влади. Київ, 1957. 72 с.
- Власюк П. А. Досягнення ґрунтознавчої науки на Україні. Київ, 1964.
- Ковтун Ю. И. Инженерная агрономия. Киев : Урожай, 1988. 152 с.
- Павлюк С. П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. Київ : Наукова думка, 1991. 224 с.
- Дегодюк Е. Г. Еколого-техногенна безпека України. Київ : ЕКМО, 2006. 306 с.
- Овсинский И. Новая система земледелия. Киев : Зерно. 2010. 331 с.
- Носко Б. С. Сторінки історії агрохімічних досліджень в Україні. Харків, 2015. 292 с.
