Азильне право

Ази́льне пра́во (від фр. asile — сховище, притулок, пристановище, з лат. asylum, грец. ἄσυλος, букв. — місце, де не грабують, від ἀ — заперечна частка і σύλη — грабунок) — право держави надавати та право людини просити про притулок, право притулку.

Відоме з часів Античності, у період Середньовіччя широко застосовували не тільки держави, але й церква, яка надавала притулок у храмах, монастирях тощо.

Першочергово азильним правом могли користуватися злочинці, проте з часом еволюціонувало до форми політичного притулку, через можливе переслідування в себе на батьківщині за суспільно-політичну, правозахисну, наукову, релігійну діяльність або ж переконання, які у міжнародному чи національному праві демократичних держав не кваліфікують як правопорушення.

Найвідомішими прохачами, які скористалися азильним правом, були:

• Декарт у Нідерландах;
• Вольтер у Англії;
• Гоббс у Франції.

Азильне право тлумачать як інститут міжнародного або національного права, за яким особа може просити та отримати притулок, а відповідно й захист у іноземної держави, після чого на законних підставах у ній перебувати невизначений строк, не бути виданою країні громадянства (походження) та користуватися правами і свободами як іноземець або особа без громадянства.

Азильне право розділяють на:

• територіальне (на території країни у якої просять притулок);
• дипломатичне (у приміщенні посольства або дипломатичного представництва на території іноземної держави).

Азильним правом не можуть скористатися воєнні та кримінальні злочинці, особи, які здійснили злочинні дії, що суперечать цілям і принципам Організації Об’єд­наних Націй.

Основними міжнародними актами, що передбачають азильне право, є:

• Загальна декларація прав людини (1948);
• Декларація ООН про територіальний притулок (1967);
• у деяких країнах Латинської Америки застосовують Гаванську конвенцію про право притулку (1928).

Конституція України містить положення, за якими іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 26.).

Необхідно розрізняти правовий статус особи, яка отримала політичний притулок, від статусу біженця.

Література

1. Шаповал В. М., Крижанівський С. В. Інститут притулку в національному праві (конституційно-правовий аспект) // Проблеми міграції. 1998. № 1. С. 2–5.
2. Тиндик Н. П. Інститут притулку як правова гарантія дотримання прав людини // Університетські наукові записки. 2008. № 3. С. 299–303.
3. Колодяжна В., Трофимчук М. Становлення та розвиток інституту «право притулку» у міжнародному праві // Історико-правовий часопис. 2017. № 1. С. 67–72.

Автор ВУЕ

М. М. Шумило

Покликання на цю статтю: Шумило М. М. Азильне право // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Азильне право (дата звернення: 2.05.2024).