Античність
Анти́чність (від грец. antiquus — древній, старовинний) — поняття всесвітньої історії, культурології, філософії, мистецтвознавства тощо, співвіднесене з епохою Стародавнього світу. Багатозначний термін:
1) у найширшому розумінні — древність, старовина;
2) історія формування й розвитку рабовласницьких держав Стародавнього світу (від виникнення міст і писемності; прибл. від 3,5 тис. до н. е. — до перш. пол. 1 тис. н. е.), включно з Межиріччям, Стародавнім Єгиптом, Ассирією, Вавилоном, Мідією, Давньою Персією, Грецією Давньою, Стародавнім Римом тощо;
3) пам’ятки історії та культури періодів архаїчної та класичної Греції, еллінізму і Римської імперії, а також земель (колоній і провінцій), що перебували під їхнім впливом;
4) особлива культурно-історична епоха, що охоплює часи зародження, розквіту та занепаду цивілізацій стародавніх Греції та Риму (т. з. греко-романського світу).
Історична довідка
Античність як культурно-історична епоха охоплює період прибл. з 9/8 ст. до н. е. до 5 ст. н. е. Місцем зародження античної цивілізації став басейн Середземного моря, головно Балканський та Апеннінський півострови, численні прилеглі острови й узбережжя.
Загальна періодизація античності:
- рання античність (8–6 ст. до н.е.), або архаїчний період давньогрецької цивілізації — утвердження полісу як особливого типу соціально-економічного і політичного устрою, що визначив увесь спосіб життя, культуру, ментальність давньогрецького світу та початок Великої колонізації грецької, виникнення Римської держави;
- класична античність (5 ст. до н.е. — перша пол. 4 ст. до н. е.) — період етнічної консолідації як греків, так і римлян, апогей розвитку давньогрецької культури;
- доба еллінізму (2-га пол. 4 ст. — 2/1 ст. до н. е.) — інтенсивне поширення давньогрецького й давньоримського впливів у Середземномор’ї та поза його межами; формування та експансії древніх імперій (завоювань Александра Македонського, пізніше — Римської імперії), взаємовплив елліністичної (див. Елліністична культура) та римської культур;
- пізня античність (кін. 2 ст. до н. е. — 5 ст. н. е.) — період римського панування, поступового занепаду Римської імперії та її розпаду під навалою германських племен.
Початок і кінець епохи Античності — предмет задавнених наукових дискусій. Початок античності здебільшого поширюють на Крито-Мікенську епоху (3–2 тис. до н. е.; о. Крит, острови й узбережжя Егейського моря) як таку, що заклала підвалини архаїчної грецької культури. Віхою завершення античності називають різні події: вбивство останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августа (476); закриття Академії Платона в м. Афінах (529) за наказом візантійського імператора Юстиніана І Великого (найчастіше); мусульманські завоювання більшої частини Середземномор’я (7–8 ст.), першу арабську облогу м. Константинополя (674–678) тощо.
Ще в добу Відродження, на хвилі загостреного інтересу до пам’яток греко-римської історії та культури виникли поняття «античне мистецтво», «антична література», «антична міфологія», «антична філософія», «антична історія», «антична культура». В них відбилися перші спроби узагальнити специфіку античності як особливої історичної епохи, культурного простору і типу світосприйняття.
Із розвитком політичної економії та економічної історії (18 ст.) увійшли в обіг поняття «античне місто», «антична система господарства», «антична сім’я» тощо; завдяки історіософським, політикознавчим та культурознавчим дослідженням (19 ст.) — «антична людина», «античний світогляд», «античний спосіб виробництва», «антична демократія», «антична цивілізація» та ін.
Характеристика
Основою суспільного життя ранньої і класичної античності був поліс як самостійна політична, господарсько-економічна, культурна одиниця, міська громадянська спільнота. Полісний устрій, що поширився в результаті інтенсивної колонізації, визначив увесь спосіб життя, культуру, ментальність давньогрецького світу. Від 6 ст. до н. е. набули розвитку інститути полісної демократії, покликані забезпечувати право громадянина на участь у публічному й політичному житті та управління громадою. Громадянська свідомість стала значущою і в римську добу (громадянство Риму вважалося високою цінністю і найбільшим привілеєм, давало особливий правовий статус). Полісна ментальність стала стрижнем особистої і колективної ідентичності, основою демаркації греко-римської ойкумени від варварського світу.
Культура античності, попри відмінність її грецького та римського складників, — явище порівняно цілісне і оригінальне. Гуманістичний зміст, раціоналізм, пізнавальний оптимізм, антропоцентризм, динамічність, агонізм (див. Агон), громадянська ідентичність тощо відрізняють її від культур Стародавнього Сходу. Серед базових цінностей античності: цінність належності до еллінів (а не «варварів»), цивілізованої ойкумени; першість загальнополісного, громадянського й державного щодо індивідуального й приватного; героїзм і звитяга, готовність до подвигу заради громади та уславлення свого імені в пам’яті нащадків; знання і навчання, любов до істини й мудрості; прагнення до ідеалу фізичної і духовної досконалості; цінності свободи (на противагу рабству) і справедливості; пошанування предків, історії свого роду й народу; майстерність, мистецтво виконання своєї справи тощо.
Пізня античність привнесла в елліністичну культуру нові риси. Римляни справили вирішальний вплив на сферу політики та юриспруденції, військової справи та державного управління (див. Римське право). Рим створив єдиний культурний і політичний простір античності, об’єднавши територію понад 30-ти сучасних держав із населенням не менше 60–70 млн осіб; змінив спосіб світовідчуття й ставлення до світу античної людини.
Вплив і значення
До скарбниці світової спадщини увійшли: багата антична міфологія, філософія (Геракліт із Ефеса, Сократ, Платон, Аристотель, Епікур, Сенека, Тит Лукрецій Кар, Марк Аврелій, Плутарх), література і драматургія (Гомер, Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан, Вергілій, Горацій, Овідій), історіографія (Геродот, Фукідід, Ксенофонт, Страбон, Тит Лівій, Тацит), красномовство (Демосфен, Ісократ, Цицерон), протонаука і медицина (Фалес Мілетський, Піфагор, Гіпократ, Гален із Пергама, Птолемей, Архімед, Евклід Александрійський, Пліній Старший, Менелай Александрійський), образотворче мистецтво (Фідій, Пракситель, Лісіп), архітектура (Іктін, Каллікрат, Вітрувій), римське право та ін. Античні міфи, образи та сюжети стали позачасовими художніми символами (див. Античні сюжети).
Ідейна, культурна й політична спадщина античності вплинула на більшість романських народів та народів Середземномор’я, заклала підвалини сучасної європейської цивілізації. В епоху Античності виникли політична модель демократії та основні інститути політичної участі; утворились етнічні союзи і групи (основа для формування європейських націй); були вироблені правові норми та інститути, що створили континентальну систему права; утвердилися стрижневі цінності, які живлять європейську культуру.
Греко-римські надбання обумовили особливості мовних систем, політики, права, науки, філософської думки, освіти, мистецтва, риторики, містобудівництва й архітектури, моральних систем Західного світу, вплинули на світогляд, звичаї та традиції багатьох народів.
Сполучення політичного і релігійного у пізній античності спричинило історичну трансформацію та одержавлення християнства. Греко-римська культура (найперше філософія та етика) позначилися на змісті християнського віровчення і богослов'я; протягом століть Біблія поширювалася в Західній Європі у латинському перекладі, в Східній — у грецькому.
Образ Рима як «вічного міста» і священного центру імперії та ідея єдності й вселенськості Римського світу заклали основи імперської свідомості Середньовіччя. Спроби відтворити велику Римську імперію стали парадигмою європейської історії (Карл I Великий у 8 ст., Оттон І Великий у 10 ст., Фрідріх I Барбаросса у 12 ст., Наполеон I Бонапарт у 19 ст. тощо).
Переосмислення античності в нових історичних контекстах щоразу ставало потужним стимулом соціального поступу: відіграло виняткову роль у розвитку філософії, літератури, мистецтва доби Відродження; науки й політичної думки Нового часу та Просвітництва; різноманітних неокласичних рухів 18 та 19 ст.
Впливи античності на землях сучасної України простежуються від 7–6 ст. до н.е. Унаслідок колонізації греками Північного Причорномор’я тут виникли численні поліси (Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Танаїс тощо) та античні держави, що лишили по собі важливі пам’ятки історії та культури (див. Античні держави Північного Причорномор’я).
Завдяки зв’язкам з Візантією, де антична традиція не переривалася аж до 11 ст. (в архітектурі, мистецтві, у філософській думці, літературі, звичаях, законах тощо), антична грекомовна спадщина впливала на культуру Давньої Русі.
Література
- Яртись А. В., Мельник М. В. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. 2-ге вид., перероб. і допов. Львів : Світ, 2005. 568 с.
- A Companion to the Classical Greek World / Ed. by K. Н. Konrad. Chichester : Wiley-Blackwell, 2006. 632 pр.
- Грейдин Н. Л., Мельничук А. А. Античность от А до Я. Москва : АСТ, 2007. 380 с.
- Boatwright M. T., Daniel J. G., Richard J. A. The Romans: From Village to Empire. History of Rome from Earliest Times to the End of the Western Empire. 2nd ed. New York; Oxford : Oxford University Press, 2011. 624 p.
- Історія європейської цивілізації. Рим / За ред. Умберто Еко; пер. з іт. Харків : Фоліо, 2015. 1040 с.
- Історія європейської цивілізації. Греція / За ред. Умберто Еко; пер. з іт. Харків : Фоліо, 2016. 1230 с.
- Ancient Civilizations / Ed. by Ch. Scarre, B. Fagan. 4th ed. New York : Routledge, 2016. 560 рр.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Античність // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Античність (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.07.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
