Античні сюжети
Анти́чні сюже́ти — запозичені з античної міфології, історії та античної літератури сюжети, що набули поширення в літературі Нового часу і становлять велику частку традиційних сюжетів.
Зміст
Класифікація
За класифікацією А. Волкова («До теорії традиційних сюжетів», 1973) античні сюжети мають різну ґенезу, зокрема:
- міфологічну (Амфітріон, Андромаха, Антигона, аргонавти, Гелена, Геракл, Іфігенія, Кассандра, Медея, Ніоба, Одіссей, Орфей, Прометей, Троянська війна, Федра тощо);
- історичну (Александр Македонський, Юлій Цезар, Спартак, Катон, брати Гракхи, Ганнібал, Клеопатра VII Фелопатор, Нерон, Сапфо, Сократ);
- легендарну (Геро і Леандр, Горації й Куріації, Лукреція, Стратоніка, Віргінія);
- літературну (напр., «Лісістрата» Аристофана або «Менехми» Плавта).
Дослідниця Е. Френцель (1915–2014; Німеччина) у праці «Сюжети світової літератури: Словник літературно-історичних зрізів» («Stoffe der Weltliteratur»; 1962), що містить статті про понад 300 сюжетів, приблизно п’яту їх частину (понад 60) вважає античною.
Історична довідка
Античність
На античних сюжетах побудовані грецькі та римські епічні поеми («Іліада», «Одіссея» Гомера, «Аргонавтика» Аполлонія Родоського, «Енеїда» Вергілія, «Метаморфози» Овідія), трагедії (Есхіл, Софокл, Еврипід, Сенека), історична проза (Плутарх, Тит Лівій, Корнелій Тацит, Светоній), деякі форми лірики й малої епіки (гомерівські гімни, александрійська поезія, «Героїди» Овідія).
Середньовіччя
У Середньовіччі античні сюжети в поєднанні з куртуазними ідеалами були своєрідно переосмислені в лицарських романах античного циклу — про Александра та Енея, Фіви і Трою, що віддзеркалилося у творчості таких авторів, як Кретьєн де Труа, Бенуа де Сент Мор (12 ст.; Франція), Ґвідо де Колумна (13 ст.; Італія), Гайнріх фон Фельдеке (12 ст.; Німеччина).
Лицарські романи на античні сюжети є й у слов’янських літературах, наприклад, чеський вірш «Александреїда» (поч. 14 ст.), болгарська, сербська, польська, білоруська версії анонімних повістей «Троянська притча», «Александрія» (кін.14 ст.). Уже в 11–12 ст. через Візантію античні сюжети досягли Давньої Русі. Так, перекази популярних грецьких міфів містять книги «Повість про Варлаама та Йосафа», «Еллінський літописець» тощо.
Відродження
Нові можливості широкого функціонування античних сюжетів відкрила доба Відродження, одним із головних естетичних завдань якої було освоєння античної культурної спадщини. У латинських трактатах Ф. Петрарка переказував біографії прославлених римлян — від легендарного Ромула (див. Ромул і Рем) до Цезаря, а також Александра Македонського і Ганнібала — «Про знаменитих мужів» («De viris illustribus»; 1337). Дж. Бокаччо демонстрував обізнаність з античними сюжетами не тільки в трактатах — «Про генеалогію богів» («Genealogia deorum gentilium»; 1360), «Про знаменитих жінок» («Genealogia deorum gentilium»; 1361–1362), а й у поемах — «Філострато» («Filostrato»; бл. 1335–1340), «Тезеїда» («Teseida»; близько 1339–1341). Дж. Чосер створив поему на гомерівський сюжет «Троїл і Крессіла» («Troilus and Criseyde»; бл. 1380), сюжети античних драматургів використовували Г. Сакс — «Вірна дружина Алкеста та її вірний чоловік Адмет» («Die getreu Frau Alcestis mit ihrem getreuen Mann Admeto»; близько 1555), К. Марло — «Дідона, королева Карфагенська» («Dido, Queen of Carthage»; 1594); Б. Джонсон — «Змова Катіліни» («Catiline His Conspiracy»; 1611), Л. де Камоенс — «Амфітріон» («Anftriões»; 1587). Рання «Комедія помилок» («The Comedy of Errors»; близько 1594) В. Шекспіра є сворідним парафразом комедії Плавта «Близнята» («Менехми»), а римські трагедії — «Юлій Цезар» («Julius Caesar»; 1559), «Коріолан» («Coriolanus»; 1623) ґрунтуються на життєписах Плутарха. Античні сюжети Шекспір втілює у трагедіях «Перікл, цар Тірський» («Pericles, Prince of Tyre»; 1609), «Троїл і Крессіда» («Troilus and Cressida»; 1609), «Тімон Афінський» («Te Life of Timon of Athens»; 1623), поемах «Венера і Адоніс» («Venus and Adonis»; 1593), «Лукреція» («Te Rape of Lucrece»; 1594).
У східноєвропейських літературах доби Відродження також пробуджується інтерес до античних сюжетів. Першою чеською друкованою книгою стала «Троянська хроніка» (1470) ― переказ подій, викладених у гомерівських поемах. На сюжеті троянського циклу міфів заснована драма польського поета Я. Кохановського «Відмова грецьким послам» («Odprawa posłów greckich»; 1578).
Перший угорський драматург П. Борнемісса (1535–1584) переклав «Електру» Софокла, загостривши патріотичне спрямування п’єси та надавши їй національного колориту. Значною мірою саме через засвоєння античного спадку постала дубровницька література 15−17 ст., зокрема драматургія: п’єса М. Ветрановича (1482–1576) «Орфей» («Orfej») та ін., пасторалі І. Гундулича «Аріадна» («Arijadna»; 1633) та ін., драми Ю. Пальмотича (1606–1657).
У давньоруській літературі 16 ст. були популярними оригінальні версії історії Троянської війни («Повість про сотворення та полонення троянське», «Троя»), що ґрунтуються на колізіях роману сицилійця Ґвідо де Колумна (13 ст.; Італія) «Історія зруйнування Трої» («Historia destructionis Troiae»; бл. 1287)
Класицизм
Звертаючись переважно до сюжетів римської літератури та історії, французькі класицисти 17 ст. висували на перший план запозичену з античності ідею громадянськості. У трагедіях П. де Корнеля — «Медея» («Médée»; 1635), «Горацій» («Horace»; 1640) тощо — та Ж. Расіна — «Андромаха» («Andromaque»; 1667), «Британік» («Britannicus»; 1669), «Іфігенія» («Iphigénie»; 1674), «Федра» («Phèdre»; 1667) — оживають герої давньогрецької літератури й римської історії, які уособлюють непримиримий дуалізм почуття та громадського обов’язку. До езопівських сюжетів звернувся Ж. де Лафонтен, а Ж.-Б. Мольєр використав у своїх комедіях сюжети творів Плавта. Травестійно-бурлескні версії античних сюжетів подав, руйнуючи тим догмати класицизму, П. Скаррон (1610–1660) у поемах «Тіфон, або Гігантомахія» («Typhon ou la Gigantomachie»; 1644) та «Перелицьований Вергілій» («Virgile travesti»; 1648–1653).
Низка сюжетів з античної міфології втілені в творах представників російського класицизму: «Демофонт» (1752) М. Ломоносова; «Дідона» («Дидона»; 1769) Я. Княжнина; «Антігона» («Антигона»; 1811) В. Капніста; «Едіп в Афінах» («Эдип в Афинах»; 1804), «Поліксена» («Поликсена»; 1809) В. Озерова; езопівські сюжети І. Хемніцера тощо.
Просвітництво
Античні сюжети активно освоювали ідеологи європейського Просвітництва, які в образах діячів демократичної Греції та республіканського Риму намагалися втілити ідеї боротьби проти абсолютизму й тиранії: «Брут» («Brutus»; 1730), «Смерть Цезаря» («La mort de César»; 1736) Вольтера; «Агамемнон» («Agamennone»; 1783) та ін. В. Альф’єрі (1749–1803).
Німецьких просвітників найбільш цікавила класична Греція та морально прекрасна особистість, яка би втілювала загальнолюдські ідеали: поема «Прометей» («Prometheus»; 1774), драма «Іфігенія в Тавриді» («Iphigenie auf Tauris»; 1787) Й. В. Гете; поема «Боги Греції» («Die Götter Griechenlands»; 1788), драма «Мессінська наречена» («Die Braut von Messina»; 1803) Ф. Шиллера.
Романтизм
Серед найбільших ентузіастів античності в романтизмі називають Й. Х. Ф. Гельдерліна, для якого Еллада була ретроспективною соціально-політичною утопією. Він створив роман у листах «Гіперіон, або Відлюдник у Греції» («Hyperion oder Der Eremit in Griechenland»; 1797, 1799), перекладав твори Піндара і Софокла.
До «романтичного еллінізму» відносять А. М. Шеньє, Г. фон Клейста, Ф. Грільпарцера (1791–1872; Австрія), П. Б. Шеллі, частково Дж. Кітса, Дж. Байрона.
Реалізм
Спорадично звертаються до античних сюжетів і представники критичного реалізму, використовуючи пізню античну, часто християнізовану, історіографію та соціальну осмислену міфологію: Г. Флобер «Іродіада» («Hérodias»; 1877); А. Франс «Таїс» («Taïs»; 1890); Г. Ібсен «Кесар і Галілеянин» («Kejser og Galilæer»; 1871–1873); Б. Шоу «Цезар і Клеопатра» («Caesar and Cleopatra»; 1898); В. Александрі «Овідій» («Ovidiu»; 1890) тощо.
Модернізм
Значно більшу данину склали античним сюжетам модерністські та авангардистські течії — символісти (Е. Верхарн, Г. фон Гофмансталь, P. Рільке, С. Георге, С. Виспянський, Я. Врхліцький, К. Бальмонт, О. Блок, І. Анненський та ін.), німецькі експресіоністи (В. Газенклевер, Г. Кайзер, Ф. Верфель, Ф. Ведекінд). Роман Дж. Джойса «Улісс» («Ulysses»; перші публікації 1918–1920), що ґрунтується на гомерівській «Одіссеї», став еталоном модерністського роману.
Література 20 століття
Колізіями й моделями античних сюжетів послуговувались митці 20 ст. для відтворення онтологічної безвиході сучасної людини, її неспроможності осягнути свою сутність і навколишній світ. Ця проблематика особливо характерна для французький екзистенціалістів: Ж. Ануя, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Ж. Кокто, Ж. Жироду.
Носієм античних сюжетів у літературі 20 ст. стала переважно драма (К. Ф. Г. Шпіттеллер, Ф. Т. Чокор, Ф. Дюрренматт, Ю. О’Ніл, Т. Вайдлер, А. Буеро-Вальєхо, С. Еспріу, Г. Мюллер, С. Альошин тощо). Однак оригінальні варіанти рецепції античних сюжетів з’явилися й у прозі. Це засновані на античному матеріалі романи-біографії: Г. Брох «Смерть Вергілія» («Der Tod des Vergil»; 1945), М. Юрсенар «Спогади Адріана» («Mémoires d’Hadrien»; 1951), Г. Відал «Юліан» («Julian»; 1964); несподіване, парадоксальне перетлумачення міфологічних сюжетів з підкреслено злободенною проблематикою: К. Варналіс «Щоденник Пенелопи» («Το ημερολόγιο της Πηνελόπης»; 1946), М. Дрюон «Мемуари Зевса» («Les Mémoires de Zeus»; 1963), К. Вольф «Кассандра» («Kassandra»; 1983) тощо.
Античні сюжети в Україні
В Україні античні сюжети мають глибоке й давнє коріння. Вони проникали на українські землі спочатку опосередковано — через Візантію та Болгарію; були відомі тут ще в домонгольський період: «Хроніка» Георгія Амартола (9 ст.), «Ізборники Святослава».
Зачинателі українського Відродження Юрій Дрогобич та Павло Русин вводили античні сюжети в широкий культурний обіг (15 ст.).
Щедро запозичувала античні сюжети й образи література українського бароко. Езопівські сюжети використовував Г. Сковорода у «Байках Харківських» («Басни Харьковскія»; опубл. 1837), а міфологічні образи й ремінісценції — у трактатах («Наркіс. Розмова про те: пізнай себе»). Історію нової літератури відкриває «Енеїда» І. Котляревського — бурлескно-травестійна поема, створена на сюжет поеми Вергілія. У такому стилі був здійснений переспів пародійної поеми 6 ст. до н. е «Батрахоміомахії» — «Жабомишодраківка» К. Думитрашка. Серед російських творів П. Гулака-Артемовського є трагедія з античним сюжетом «Атрей і Фієст» («Атрей и Фиест»; 1818), а оповідання П. Куліша «Орися» (1844) навіяне епізодом про Навсікаю з 6-ї пісні «Одіссеї». У поемі Т. Шевченка «Кавказ» (опублікована 1859) є образ античного богоборця з трагедії Есхіла «Прометей закутий». Окрім того, на сюжети античної міфології та історії він створив низку гравюр та малюнків («Нарцис та німфа Ехо», «Телемак на острові Каліпсо», «Діоген у бочці», «Мілон Кротонський» та ін.). Езопівські сюжети були популярними в українських байкарів Д. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова. Багато перекладів та переспівів античних сюжетів належить І. Франкові (уривки з «Іліади», комедій Менандра, «Едіп» Софокла). Неодноразово зверталася до античних сюжетів Леся Українка: у поезії — «Сафо» (1884), «Ніобея» (1908), драматичних творах — «Кассандра» (1908) тощо. Античним переказом є поема В. Самійленка «Герострат» (1889). Популяризували античні сюжети у 1920-х неокласики київські. До античних сюжетів зверталися прозаїки Ю. Мушкетик («Смерть Сократа», 1971; «Суд над Сенекою», 1978), П. Мисник («Ціцеронові лаври», 1987), В. Чемерис («Скандал в імператорському сімействі», 1988), Є. Шморгун («Дорога до Іліона», 1989).
Значення
Увібравши в себе споконвічні архетипи людських діянь, прагнень, страждань і пристрастей, античні сюжети завдяки своєму парадигмальному характеру залишаються одним з основних арсеналів традиційних сюжетів та образів у сучасній світовій літературі.
Література
- Франко І. Відгуки грецької і латинської літератур в українському письменстві // Зібрання творів : в 50 т. Київ : Наукова думка, 1981. Т. 30: Літературно-критичні праці (1895–1897). С. 240–259.
- Михайлов А. В. Античность как идеал и культурная реальность ХVIII–XIX вв. // Лосев А. Ф., Чистякова Н. А., Бородай Т. Ю. и др. Античность как тип культуры. Москва : Наука, 1988. С. 308–324.
- Микитенко Ю. Антична спадщина і становлення нової української літератури. Київ : Наукова думка, 1991. 156 с.
- Турган О. Д. Українська література кінця ХІХ ― поч. ХХ ст. і античність. Київ : [б. в.], 1995. 174 с.
- Баглай К. Іван Франко і антична література. Ужгород : [б. в.], 1996. 138 с.
- Шах-Майстренко М. Шевченко і антична культура. Київ : Фахівець, 1999. 294 с.
- Микитенко Ю. О. Сяйво Гіппокрени: З історії й типології українсько-грецьких літературних зв’язків. Київ : Всесвіт, 2008. 392 с.
- Шевчук Т. С. На перехресті епох: антична література у творчості Григорія Сковороди. Ізмаїл : СМИЛ, 2010. 360 с.
- Гальчук О. В. «...Не минає міт!»: античний текст у поетичному просторі українського модернізму 1920−1930-х років. Чернiвцi : Книги-XXI, 2013. 552 с.
- Гиленсон Б. Ф. История античной литературы : в 2 кн. Москва : Флинта, 2018.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Рихло П. В. Античні сюжети // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Античні сюжети (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 05.02.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
