Акровірш

Акрові́рш, акрости́х (грец. ἄϰροστιχίς, від ἄϰρος — крайній і στιχος — віршовий рядок) — поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка при читанні згори вниз, утворюють слово або фразу.

З’явився в давньогрецькій і давньоримській поезії, активно культивували поети еллінізму, Відродження та бароко. Акровірш часто використовують як спосіб засвідчення імені автора чи адресата твору.

В українській поезії відомий із середини 16 ст. (присвята-сентенція в латиномовній «Еклозі» Григорія Чуя, русина з Самбора), набув популярності в 17 ст. («Плач на смерть Григорія Желиборського», 1615; «Лямент» Д. Андреєвича, 1628; «Имнологія» Памва Беринди, Т. Земки, 1630; «Єводія» Г. Бутовича, 1642; «Небесний Арктос» Стефана (Яворського), 1690 та ін.).

У 18 ст. традиція акровірша продовжується у творчості Р. Мироновича, М. Козачинського, О. Падальського, авторів «Богогласника» та ін.

У новій українській літературі акровірші писали Л. Глібов, В. Самійленко.

У літературі 20 ст. вони характерні здебільшого для сатиричної і дитячої поезії.

Рідше, ніж акровірші, трапляються вірші, у яких слово чи фразу складають останні (телевірш) або середні (мезовірш) літери кожного рядка.

Багато акровіршів опубліковано у книгах «Аполлонова лютня. Київські поети XVII–XVIII ст.» (1982); «Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.» (1978), «Антологія української поезії», т. 1 (1984).