Байронізм
Байроні́зм, байронічна течія літератури романтизму ― ідейно-естетична концепція, яка виокремилася в 1810–1830-х, найповніше й завершене втілення отримала у творчості Дж. Байрона.
Основою байронізму став концепт індивідуалізму, його головним принципом ― ідеалізація заперечення. На найвищий духовний щабель було піднесено стани та настрої, породжені розчаруванням навколишнім світом. Літературний байронізм репрезентував новий тип ліро-епічної поеми (її назвали байронічною) та героя (байронічного). У байронізмі провідними ліричними мотивами стали меланхолія, розчарування, сплін, «світова скорбота», депресія тощо. На художньому рівні цій течії властиве домінування поетики контрасту.
У першій половині 19 ст. в жанрі ліро-епічної поеми байронічного типу працювали письменники: О. Пушкін («Кавказький полонений», «Брати-розбійники», «Вадим», «Бахчисарайський фонтан»); М. Лермонтов («Кавказький полонений», «Мцирі», «Корсар», «Демон»); А. Віньї («Елоа»); А. Мальчевський («Марія»), Г. Зелінський (1809–1881; тепер Польща; «Степи», «Киргиз») та ін.
Серед українських романтиків ця жанрова модель не набула популярності. Відлуння поетики байронічної поеми відчутні у «Відьмі», «Тризні» та «Слепой» Т. Шевченка. Своєрідним українсько-романтичним вираженням «світової скорботи» стала «національна туга».
Започаткований образом Чайльда Гарольда й чітко окреслений художніми постатями Гяура, Селіма, Корсара, Лари, Альпа, Уго, Манфреда, байронічний герой є втіленням крайнощів і поєднання протиріч. Якщо в добу класицизму виразно виокремлювалися позитивні та негативні персонажі, то новий різновид романтичного героя презентував комбінацію діаметрально протилежних рис (ніжності та жорстокості, меланхолійності та нестримності енергії, жертовності та егоїзму). Байронічні герої ― бунтівники, котрі повстали проти всього світу, керуючись жагою помсти за особисті образи; волелюбці, які заради власної свободи, порушуючи моральні норми й закони суспільства, руйнують щастя чужих і близьких їм людей; демони, приречені на загибель; однолюбці, котрі в коханні й боротьбі за нього бачать цінність життя; сильні особистості, безпорадні в прагненні змінити світ на краще. У площині української романтичної поезії певні риси байронічного героя, як-от волелюбність, хоробрість, величність, демонічність, мають образи козака, гайдамаки, опришка.
Байронічна поетика наявна в «Історії Русів», у творчості Л. Боровиковського («Волох», «Палій», «Козак»), М. Маркевича («Козак», «Палій»), Є. Гребінки («Утешение», «Недуг»), В. Забіли (зб. «Співи крізь сльози»), М. Петренка (зб. «Думи та співи»), Лесі Українки («Камінний господар», «Оргія») та ін. Прояви байронізму в українській літературі досліджували В. Петров, П. Филипович, Є. Маланюк, М. Зеров, А. Шамрай, Д. Наливайко, Р. Зорівчак (1934–2018; Україна), С. Павличко (1958–1999; Україна), І. Арендаренко (1975; Україна) та ін.
Література
- Thorslev P. L. The Byronic Hero: Types and Prototypes. Minneapolis : University of Minnesota Press, 1962. 228 p.
- Ткачов Ю. Байронізм // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Гол. ред. А. Волков. Чернівці : Золоті литаври, 2001. 634 с.
- Арендаренко І. В. По дорозі й назустріч (англійська та українська романтичні поезії: порівняльна типологія і поетика). Київ : Фоліант, 2004. 216 с.
- Ніколенко О. Байронізм у творчості Т. Шевченка («Катерина») // Філологічні науки. 2017. Вип. 25. С. 3–10.
