Балтімор, Девід

Ба́лтімор, Де́від (англ. Baltimore, David; 07.03.1938, м. Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США) — молекулярний біолог, вірусолог, імунолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології або медицини (1975).


Балтімор, Девід

(Baltimore, David)

Народження 07.03.1938
Місце народження Нью-Йорк (місто)
Напрями діяльності молекулярний біолог, вірусолог, імунолог
Відзнака Нобелівська премія


Життєпис

Початкову й середню освіту здобув у державній школі м. Нью-Йорка, де виявляв схильність до біології та математики. Ще під час навчання в середній школі як обдарований учень брав участь у дослідженнях науково-дослідної лабораторії Джексона в м. Бар-Гарборі в штаті Мен. Там познайомився з Г. Теміном, побачив інших біологів-дослідників за роботою, що стало визначальним у виборі професії. Диплом бакалавра з хімії з відзнакою здобув після навчання 1956–1960 в Свортморському коледжі в штаті Пенсільванія. Одразу вступив до аспірантури з біофізики Массачусетського технологічного інституту. Після двох років навчання в коледжі провів літо в лабораторіях Колд Спрінг Гарбор, працюючи з доктором Дж. Стрейзінгером (1927, Угорщина — 1984, США) в галузі молекулярної біології. Через рік аспірантури протягом літа проводив дослідження з вірусологом з Ф. Маркусом (1927–2013; США) у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна в Бронксі в м. Нью-Йорку, зацікавився вивченням вірусів тварин. 1961 перейшов до Університету Рокфеллера, де виконав дисертацію і 1964 отримав ступінь доктора філософії. Продовжив займатися вірусологією у постдокторантурі у доктора Дж. Дарнелла (1930; США) в Університеті Рокфеллера. 1965 деякий час вивчав вірусоспецифічні ферменти й навчався ензимології в постдокторантурі у доктора Дж. Гурвіца (1928–2019) в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. 1965–1968 працював на посаді наукового співробітника Інституту біологічних досліджень Солка, м. Сан-Дієго штату Каліфорнія. 1968 повернувся до Массачусетського технологічного інституту на посаду асоційованого професора (доцента) з мікробіології, від 1972 працює професором біології. З 1973 також професор мікробіології Американського онкологічного товариства. 1997–2006 — президент Американської асоціації сприяння розвитку науки. 1982–1990 — директор-засновник Інституту біомедичних досліджень Вайтхеда, незалежного дослідницького центру, пов’язаного з Массачусетським технологічним інститутом. 1982–1990 — президент Університету Рокфеллера; з 1997 — президент, а з 2006 — почесний президент Каліфорнійського технологічного інституту.

Наукова діяльність

Вивчав механізми розмноження вірусів у клітинах тварин. В Інституті біологічних досліджень Солка познайомився з Р. Дульбекко. Останній на той час розробив кількісні методи експериментального вивчення генетики вірусів, класифікацію відмінностей між нормальними клітинами й клітинами злоякісних пухлин, які стали канцерогенними внаслідок вірусного зараження. Вивчав механізм реплікації генетичної системи в живих клітинах, продовжував свої попередні дослідження вірусу поліомієліту. Він намагався підтвердити існування загальної гіпотези реплікації будь-яких вірусних систем. Згодом зробив висновок про існування кількох таких систем. Г. Темін припустив наявність у деяких вірусів ферменту в білковій оболонці, що полегшує подвоєння вірусних генів у дезоксирибонуклеїновій кислоті клітин тварин. 1970 Балтімор і Г. Темін (незалежно один від одного) виділили такий фермент, який назвали РНК-залежна ДНК-полімераза. Згодом цей фермент став відомий як зворотна транскриптаза. Через 2 роки після публікації результатів досліджень по зворотній транскриптазі, разом з колегами в Массачусетському технологічному інституті здійснив частковий синтез гена, який відповідає за біосинтез гемоглобіну у ссавців. Це досягнення стало важливим кроком до штучної рекомбінації генів. Балтімор усвідомлював можливі наслідки неправильного застосування деяких методів генної інженерії. Це спонукало його приєднатися до колег у галузі молекулярної біології, які запропонували оголосити мораторій на деякі експерименти з ДНК. Досліджуючи зворотню транскриптазу в інших канцерогенних вірусах, виявив ще 8 вірусів із аналогічним ферментом. Тепер вони відомі як ретровіруси, що спричиняють деякі форми раку в людини, гепатит, а також синдром набутого імунодефіциту (СНІД). Найвизначнішим відкриттям в імунології стала ідентифікація білкової пари, яка переставляє гени імуноглобулінів, так званих білків RAG. У результаті подальшого вивчення факторів транскрипції, які модулюють розвиток В-лімфоцитів, Балтімором разом з аспірантами виявлено ключовий фактор транскрипції (NF-KB). Досліджуючи здатність вірусу лейкемії мишей Абельсона викликати трансформацію клітин і рак, Балтімор встановив, що його онкопротеїн є тирозин-специфічною протеїнкіназою. Завершенням цих досліджень стала розробка одного з найуспішніших протипухлинних препаратів і першої невеликої молекули, спрямованої на активність онкобілка.

Визнання

Нобелівську премія з фізіології або медицини (1975) розділив з Р. Дульбекко та Г. Теміном за відкриття, які стосувалися взаємодії між канцерогенними вірусами й генетичним матеріалом клітини. Національна наукова медаль США (1999). Член Національної академії наук США та Американської академії мистецтв і наук (з 1974). Іноземний член Лондонського королівського товариства (з 1987), Французької академії наук (з 2000). Лауреат численних премій в галузі вірусології, мікробіології та імунології. На честь ученого названо астероїд головного поясу (73079 Davidbaltimore).

Праці

  1. Evolution of Rna Viruses // Annals of the New York Academy of Sciences. 1980. № 354. P. 492–497.
  2. Gene Conversion: Some Implications for Immunoglobulin Genes // Cell. 1981. № 24 (3). P. 592–594.
  3. Molecular Immunology: Growth into Adolescence // Trends in Biochemical Sciences. 1984. № 9 (4). P. 137–138.
  4. Intracellular Immunization // Nature. 1988. № 335. P. 395–396.
  5. Vaccine Trial Provided Valuable Information // Nature. 2008. № 452. P. 811.
  6. У с п і в а в т. — Localization of the Abelson Murine Leukemia Virus Protein in a Detergent-insoluble Subcellular Matrix: Architecture of the Protein // Journal of Virology. 1981. № 40 (2). P. 472–481.
  7. Joining of V K to J K Gene Segments in a Retroviral Vector Introduced into Lymphoid Cells // Nature.1984. № 308. P. 425–428.
  8. A New Homeobox Gene Contributes the DNA Binding Domain of the t(1;19) Translocation Protein in pre-B ALL // Cell. 1990. № 60 (4). P. 547–555.
  9. Identification of 3BP-1 in cDNA Expression Library by SH3 Domain Screening // Methods in Enzymology. 1995. № 256. P. 140–148.
  10. Antibody Gene Transfer with Adeno-associated Viral Vectors as a Method for HIV Prevention // Immunological Reviews. 2017. № 275 (1). P. 324–333.

Література

  1. Під знаком Нобеля: лідери наукового прогресу / Уклад. В. М. Данилова. Київ : ФОП Мишалов Д. В., 2020. 240 с.
  2. Scientists and Science : in 3 vol. / Ed. by J. Crelin. Ipswich : Salem Press, 2022.
  3. David Baltimore. Facts // The Nobel Prize. URL: https://www.nobelprize.org/prizes/medicine/1975/baltimore/facts/

Автор

Редакція ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Балтімор, Девід // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Балтімор, Девід (дата звернення: 14.05.2024).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
07.27.2023

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів


Міністерство оборони України Лого.png

Міністерство оборони України

МВС України Лого.jpg

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб ЗСУ Лого.jpg

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України Лого.jpg

Державна прикордонна служба України



Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶