Вили (міфологія)
Ви́ли, віли (білі вили, самовили, сивіли, діви, самодіви) — у давньослов’янській міфології — богині долі, які присутні під час народження дитини і вселяють в неї душу, визначають її життєвий шлях.
Зміст
Етимологія та джерела
Етимологія достеменно невідома. Деякі дослідники виводять термін від санскр. bahla — сяяти, блищати, бути білим; серед аргументів є й посилання на постійний епітет вил — білі богині. Інші припускають походження від дієслова «вити» (плести, скручувати), вказуючи на міфічну діву, яка «пряде хмарові куделі» й тягне з них золоті нитки блискавиць (так, різкий вихор болгари називають «вильні ветерушки»).
Разом вил налічували тридцять. Яровила, Демовила, Ліповила, Хвилевила та інші були жрицями Сонця, великими чарівницями, натхненними дівами, які пророчили людську долю. У «Слові реченого христолюбцем…» (12–14 ст.) засвідчено, що люди живуть у двовір’ї й «вірують в Перуна, і в Хорса … і в віли, їх же число тридесять сестриниць, — називають окаянні невігласи і вважають [їх] богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять, курей ріжуть…».
У пелазгів кожне велике місто мало свою сивілу: Самоську, Дельфійську, Кумську тощо.
У міфології
Давні слов’яни надзвичайно вшановували вил. У давнину їм приносили жертви та йменували богинями.
Вважали, що вили віщують життєвий шлях людині, відтак їх часто називали суженицями, а також сивилами (сивілами), сестриницями. За народними віруваннями, вили наділяли людей, які їм сподобалися, різними талантами: вмінням гарно співати, грати на музичних інструментах, танцювати, малювати чи вирізьблювати по дереву. Також їх вважали посланницями Виласа-Велеса — опікуна закоханих, сівача добробуту, обдарованості. За його велінням вони наділяли душу новонародженого вдачею, умінням і натхненням. Особливо допомагали зневіреним і сиротам, вміли лікувати душу, пророкувати майбутнє. Однак часом бували зрадливими й ставали причиною якогось лиха.
Крім того, вили виконували функції стародавніх духів-покровителів животворної вологи, необхідної для дозрівання врожаю. Як духам, пов’язаним із рослинністю, вилам присвячували деякі рослини. Так, вильською травою в народі вважали ковилу, а деревом вил — березу.
Народні уявлення
У міфологічній свідомості вили поставали в образі гарних дівчат із довгим золотавим волоссям, які наділені надприродними здібностями. Мали ніжне тіло та приємний голос. Вил уявляли вбраними у чарівні білі та прозорі сукні, інколи виготовлені із золота та підперезані срібним поясом. При цьому під довгими спідницями ті ховали конячі, ослячі або козячі копита. Вважали, що розгнівана вила здатна вбити своїм поглядом.
За віруваннями, володіли даром передбачення, а також здатністю на певний час «замикати» воду в колодязях та озерах. Їх можна було узріти на берегах рік та озер, на попелищах або сміттєвих звалищах. Подібно до нечистих духів, найчастіше з’являлися вночі або перед світанком, а також за нового та повного місяця.
Згідно з уявленнями давніх слов’ян, вили народжувались із трави або вранішньої роси. Вони співали й танцювали на луках, лишаючи по собі на траві великі кола. Якщо людина, зачувши їх пісню, наважиться підійти, то вили вбивали її або назавжди лишали сміливця німим. Там, де вони танцювали, виростали кола грибів, змінювався ріст трави (ставала рідкою або навпаки — дуже густою).
Назагал вил вважали доволі доброзичливими до людей, особливо чоловіків. Вони допомагали в господарстві, лікували хворих, наділяли золотом або сріблом. Діти вил від смертних, за повір’ями, були обдаровані незвичайною силою та красою. Однак, якщо вилу розсердити, то вона могла наслати хворобу, скалічити або й вбити. Крім того, вил вважали заздрісними і мстивими до людей за те, чого не мали самі. Звідси — вимога дотримання певних засторог: не пити води, набраної після заходу сонця, не ступати на місце, де духи хороводили тощо.
За деякими повір’ями, вили могли жити громадою та мати свою очільницю. Мешкали у віддалених від людей місцях: у горах, скелях, гірських печерах та ямах під землею, у гірських озерах та джерелах, рідше — в небі або на хмарах. Вважали, що вили приховують та стережуть свої житла та жорстоко карають тих, хто намагається до них зайти (приміром, насилають на зайду сліпоту, хвороби тощо). Побутувало повір’я, що вили мешкають десь на краю світу, а людей відвідують лише раз на рік і в потрібний час зрошують дощем ниви. Дійшов переказ про існування «вилиних гір», де поблизу численних джерел ростуть дивні дерева зі срібними стовбурами та золотим листям.
За народними уявленнями, вили знаються на всіх корисних властивостях рослин та є їхніми покровительками.
У різних народів
У старинах, оповідях та переданнях вили — смертні істоти, але вирізняються великою силою й водночас невагомістю: ходять легко, немов тінь, або літають у повітрі на своїх крилах (що характерне для духів повітряної стихії). Західні слов’яни вірили в те, що вили, коли відібрати у них крила, втрачали здатність літати і ставали звичайними жінками.
Болгари вважали, що вилами стають молоді жінки, які померли нехрещеними. Поляки — що вони приречені на вічне блукання (поневіряння) між небом і землею за неправедний спосіб життя. Згідно з переказами південних слов’ян, вили — доброзичливі, полюбляють танцювати та співати. Існують оповіді про те, що вили одружувалися зі смертними чоловіками. У деяких місцевостях вважали, що той, хто забере у вили її сукню, зможе підкорити її своїй волі. Дійшла, зокрема, польська казка про лебедину діву, у якої герой відбирає одяг і крила, а потім одружується з нею.
Гіпотези та дослідження
Ймовірно, вили початково були богинями — дарувальницями животворної вологи дощу та роси, покровительками водяних джерел та уособленням небесних хмар, які приносили дощ. Їх нерідко згадують разом із рожаницями і Мокошею, а також іншими шанованими божествами давніх слов’ян. Принесення вилам в жертву птахів підкреслює важливість пташиного елементу в культі «пташиних дів». Вшанування вил збереглося і за часів християнства, дійшли свідчення, що обряд жертвопринесення вилам здійснювали деінде упродовж кількох століть після хрещення Русі.
За деякими припущеннями, вили подібні до сиринів (мають подобу птахів із жіночою головою), образ яких простежують до давньогрецьких сирен. Зокрема, дійшли зображення вил у вигляді сиринів на прикрасах, а в перекладі 11 ст. грецької хроніки Георгія Амартола античні сирени прирівнені до слов’янських русалок-вил. Вказують і на зв'язок сирен із богинею плодючості Деметрою, слов’янським відповідником якої була Мокош. Припускають, що такий образ мав підкреслити зв'язок вил із небом, повітряним простором.
Відзначають і значну подібність між вилами й давньогрецькими німфами. За аналогією до німф вили мешкали у повітрі та на землі. Улюбленим помешканням обох типів божеств були джерела, ріки та ліси. І ті й ті, попри веселий норов, могли наврочити людям біду, шаленство, сліпоту тощо. Проте, на відміну від німф, вили, що самі запрошували когось у свій хоровод, відтоді піклувалися про нього, навчали різним наукам, робили його мудрим і віщим.
Існує припущення, що на заміну вилам у східних слов’ян з часом прийшли русалки. Про це свідчить той факт, що в середньовічних писемних джерелах існує слово «русалії», але відсутнє слово «русалки», яке відповідно замінене словом «вили». Натомість у етнографічних матеріалах широко відомі русалки, тоді як вили відсутні. Функції вил та русалок дуже схожі, ймовірно, сама назва «русалка» пов’язана з переданням про народження вили з роси.
На думку дослідника-релігієзнавця Б. Лобовика (1923–1999; Україна), у релігійно-міфологічних уявленнях про вил проглядають зародки ідей передвизначеності й вибору, що формувалися в індивіда, котрий уже звільнявся із жорстко регламентованих зв’язків родової общини.
Додатково
- Образ «птаходів» є досить архаїчним, зокрема, у крито-мікенській культурі відомі статуетки крилатих жінок, а в Центральній Європі доби бронзи існували своєрідні поховальні урни у вигляді жіночих фігурок з крилами.
- У тих місцевостях, де пам'ять про вил зберіглася, часто розповідали, що вил більше немає: вони зникли (відлетіли на край світу або на небо) з появою вогнепальної зброї.
- Дійшли уривки т. з. Сивіліних книг, написаних давньогрецькою мовою (віршований текст, гекзаметр), які, за переказом, містили важливі пророцтва й були отримані у сивіли останнім царем Риму Тарквінієм Гордим. Згодом зберігалися в храмі Юпітера на Капітолії, втрачені внаслідок пожежі у 1 ст. н. е.
Література
- Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. Київ : Український письменник, 1993. С. 16–17.
- Історія релігії в Україні : в 10 т. / Гол. редкол. А. Колодний. Київ : Український центр духовної культури, 1996. Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. С. 327.
- Войтович В. М. Українська міфологія. Київ : Либідь, 2002. С. 66.
- Лобовик Б. Вили // Українська релігієзнавча енциклопедія : в 3 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2022. Т. 1. С. 304–305.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Базик Д. В. Вили (міфологія) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вили (міфологія) (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.05.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
