Ерліх, Євген
|
Ерліх, Євген | |
|---|---|
| Народження | 14.09.1862 |
| Місце народження | Чернівці (місто) |
| Смерть | 02.05.1922 |
| Місце смерті | Відень |
| Alma mater | Львівський національний університет імені Івана Франка |
| Місце діяльності | Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича |
| Напрями діяльності | Правознавство |
Е́рліх, Євге́н (Ойген; нім. Eugen Ehrlich; 14.09.1862, м. Чернівці, тепер Україна — 02.05.1922, м. Відень, Австрія) — правознавець, соціолог, педагог, дослідник соціології права, ректор Чернівецького університету (тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича).
Життєпис
Народився у сім’ї адвоката. 1880 вступив на юридичний факультет Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка), 1882 продовжив навчання у Віденському університеті, який закінчив 1886. У 23 роки здобув ступінь доктора права.
Займався адвокатською практикою та науковою діяльністю, викладав у Віденському університеті: з 1894 — приват-доцент, від 1896 — екстраординарний професор, з 1900 — ординарний професор римського права. 1900–1918 працював у Чернівецькому університеті: декан юридичного факультету, ректор (з 1906). Звільнений з університетської посади зі встановленням румунської влади у Північній Буковині після розпаду Австро-Угорської імперії (1918).
В останні два роки життя жив у містах Бухаресті та Відні.
Погляди
Погляди Ерліха зумовлено засадами притаманного йому консерватизму, соціоцентричності (визнання соціуму «центром розвитку права»), емпіричності (зокрема, емпіричність досліджень) та історичності (врахування історичних закономірностей еволюції права).
Емпіричність визначала, що джерелом пізнання права мають стати не закони, юридична догматика, а безпосереднє спостереження життя, вчинків, вивчення звичаїв, документів, які відображають здійснення «права». Пропонував використовувати індуктивну методологію (див. Індуктивний метод), застосовуючи методи емпіричних соціологічних досліджень (анкетування, опитування, збирання й аналіз документів).
Соціоцентричність думки Ерліха зумовила і його праворозуміння, яке не обмежувалося розумінням права як закону — законоправа (законницького, законного права; нім. das Gesetzesrecht). Так, учений розрізняв типи права:
- соціальне (нім. das gesellschaftliche Recht);
- право юристів (нім. das Juristenrecht);
- державне (нім. das staatliche Recht).
Соціальне (законне) право — діючі норми, звичаї, правила поведінки людських спільнот. Воно становить значну частину права та охоплює норми людських відносин, які існують у різних формах співжиття: сім’я, підприємство, громада тощо.
Право юристів — сукупність норм-рішень (нім. Entscheidungsnormen), тобто правових положень, відповідно до яких суди вирішують правові спори. Ці норми, на відміну від «організаційного права», спрямованого на «мирне впорядкування» відносин, зорієнтовані на вирішення конфліктів. Ерліх назвав його «правом юристів», оскільки вирішення спорів є завданням юристів і суддів. Право юристів здавна фіксувалося в письмових правових положеннях, узагальнених «таблицях», «правдах» і кодексах.
Державне право — всі правові приписи, які, як уважав Ерліх, створені «лише державою» і «без якої вони не могли б існувати». На відміну від законного права, яким позначається санкціоноване «народне право» чи права юристів, державне право в цьому розумінні — організаційні приписи військових, поліцейських і податкових законів, а також «норми втручання» (нім. Eingriffsnormen), тобто норми, за допомогою яких держава запроваджує зміни в соціальні структури.
Наприкінці 19 ст. Ерліх обґрунтував правову доктрину (теорію судового характеру), означену як «живе право», яке протиставив праву позитивному. В її основі — «соціальне право», яке (на відміну від «державного права») міститься у статутах підприємств, спілок підприємців, договорах тощо.
Ідеї Ерліха конкретизувалися в теорії «вільного права», що в судовій практиці полягала у «вільному правознаходженні» (нім. Freie Rechtsfindung) на основі власного розсуду судді. Теорія розвинена та обґрунтована у книзі «Основи соціології права» (нім. «Grundlagen der Rechtssoziologie»; 1913), окремих працях.
За Ерліхом, соціологія права — емпіричне правознавство. Він дотримувався традиційних поглядів на юриспруденцію як на теоретичне вчення про право (правознавство) і практичне вчення про право (практичну юриспруденцію). Право — феномен соціальний, тому кожен тип юриспруденції є частиною суспільствознавства. Водночас правознавство — частина теоретичного суспільствознавства, соціології. Соціологія права — наукове вчення про право. Вважав соціологію права є як методологічною, так і емпіричною дисципліною.
Належав до когорти засновників напряму юридичної думки, що отримав назву «вільне вчення про право», «вільне правознавство», рух «вільного права». Напрям став критичною відповіддю на деякі формалістичні тенденції юриспруденції 19 ст. (подібно до правового реалізму в США). Панівна на той час в Європі сувора «позитивістська» юриспруденція стала науковою концептуалізацією широких кодифікаційних процесів 19 ст.
Водночас Ерліх наголошував на важливості особистісних чинників, які впливають на прийняття судових рішень, — ціннісних суджень у судовій інтерпретації, соціально-історичного контексту справи, «особистості судді». Зразковість здійснення правосуддя — результат «особистості», сформованої й зумовленої почуттям справедливості, що ґрунтується на «принципах правової традиції». Недосконалість «особистості» — ймовірність зловживань. Завадити останньому може «суддівська традиція», «культура судового правоутворення».
Школа вільного права виступала за відповідальність судді за власні рішення, уможливлені його свободою (на відміну від техніцизму). В Ерліха така свобода мала консервативний характер.
Наукова спадщина
Автор понад 70 праць. Серед основних: монографії — «Основи соціології права» (нім. «Grundlagen der Rechtssoziologie»; 1913), «Юридична логіка» (нім. «Juristische Logik»; 1917; 1918), які неодноразово перевидавали, перекладали іноземними мовами. Інші важливі праці: «Про прогалини в праві» (нім. «Ьber Gesetzeslьcken»; 1888), «Вільне правознаходження та вільне правознавство» (нім. «Freies Recht und freie Rechtsprechung»; 1903), «Соціологія і юриспруденція» (нім. «Soziologie und Rechtswissenschaft»; 1906), «Про живе право» (нім. «Ьber lebendiges Recht»; 1911), «Соціологія права» (нім. «Rechtssoziologie»; 1922). Не завершив працю «Теорія суддівського правознаходження» (нім. «Theorie des Gerichtsrechts»; частково опублікував 1917). Видав низку праць, присвячених іншим правознавчим, соціально-культурним, політичним питанням: «До питання про навчання жінок» (нім. «Zur Frage der Frauenbildung»; 1895), «Міжнародне приватне право» (нім. «Internationales Privatrecht»; 1906), «Завдання соціальної політики на австрійському Сході» (нім. «Aufgaben der Sozialpolitik im цsterreichischen Osten»; 1916, 4-те вид.), «Національні проблеми Австрії» (нім. «Nationale Probleme Цsterreichs»; 1917), «Бісмарк та світова війна» (нім. «Bismarck und der Weltkrieg»; 1920).
Посмертно опубліковано дві збірки його праць за редакцією М. Ребіндера: «Право і життя» (нім. «Recht und Leben»; 1967), «Закон і живе право» (нім. «Recht und lebendiges Recht»; 1986).
Праці Ерліха перекладено англійською та японською мовами.
У часописі «Проблеми філософії права» 2005 вперше після 1911 опубліковано переклад низки праць Ерліха українською мовою.
Праці
- Freie Rechtsfindung und freie Rechtswissenschaft. Leipzig : C. L. Hirschfeld, 1903. 40 p.
- Soziologie und Jurisprudenz // Цsterreichische Richter-Zeitung. 1906. № 1. P. 57–72.
- Grundlegung der Soziologie des Rechts. Mьnchen; Leipzig : Duncker & Humblot, 1913. 409 p.
- Die juristische Logik. Tübingen : J. C. B. Mohr, 1918. 337 p.
- У к р. п е р е к л. — Про живуче право. Львів : Товариство Українсько-Руських правників, 1911. 14 с.
- Соціологія і юриспруденція // Проблеми філософії права. 2005. Т. 3. № 1–2. С. 185–193.
- Соціологія права // Проблеми філософії права. 2005. Т. 3. № 1–2. С. 161–167.
Література
- Марчук В. П. «Свободное право» в буржуазной юриспруденции. Киев : Киевский университет, 1977. 167 с.
- Rehbinder М. Die Begrьndung der Rechtssoziologie durch Eugen Ehrlich. Berlin : Duncker & Humblot, 1986. 147 p.
- Марчук В. П. Соціологічні теорії права в Німеччині. Історія і сучасність. Чернівці : Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 1998. 128 с.
- Бігун В. С. Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис) // Проблеми філософії права. 2005. Т. 3. № 1–2. С. 105–126.
- Паунд Р. Вшанування Євгена Ерліха / Пер. з англ. // Проблеми філософії права. 2005. Т. 3. № 1–2. С. 160.
- Ребіндер М. Євген Ерліх: деякі останні сторінки життя та творчості / Пер. з нім. // Проблеми філософії права. 2005. Т. 3. № 1–2. С. 127–134.
- Антонов М. Кілька слів про життя і творчість Ойгена Ерліха; Антонов М. Ойген Ерліх про закон і правосуддя // Філософія права і загальна теорія права. 2012. № 2. С. 350–355.
- Костицький В. В. Про значення теоретичної спадщини Євгена Ерліха у розвитку сучасного праворозуміння // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2016. Вип. 31. С. 57–63.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бігун В. С. Ерліх, Євген // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ерліх, Євген (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
