Держава
Держа́ва — територіальна організація політичної влади панівної частини соціально неоднорідного суспільства, що існує, функціонує і розвивається через систему органів публічної влади. Виступає як офіційний представник усього суспільства й забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики (насамперед в інтересах панівної частини населення, а також вирішення загальносоціальних завдань), цілість і безпеку всього суспільства.
Зміст
Академічна полеміка
У характеристиці держави більшість філософів і правників згодні в тому, що вона є об’єктивною, необхідною та оптимальною організаційно-нормативною формою інституціоналізації (структуризації) розвинутого суспільства. Тільки державно організоване суспільство спроможне виконати ті завдання, від яких залежить самозбереження складних соціальних систем. При цьому погляди на державу, її сутність, істотні ознаки, функції та призначення у представників різних наукових напрямів є суттєво розбіжними, часом — альтернативними.
Так, значна група науковців при визначенні поняття «держава» виходила з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади (субординаційний підхід).
Юрист і політик Габріель Шершеневич (1862; тепер Україна — 1912; тепер Росія) визначав державу як єднання людей у межах однієї території під загальною владою (територіально-владний підхід).
Ф. фон Гаєк характеризував державу як організацію, яку свідомо створюють люди, що проживають спільно з метою однакового управління та обмеження свободи всіх за допомогою єдиних правил; держава відтак є наслідком «конструктивного раціоналізму» (конструктивістсько-антропологічний підхід).
Соціолог, фахівець у галузі міжнародних відносин Б. Баді (Bertrand Badie; нар. 1950) та історик і соціолог П. Бірнбаум (Pierre Birnbaum; нар. 1940, обидва — Франція) розглядали державу як «інституційну політико-правову машину», «відокремлену від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку», разом із чиновництвом (функціонерами) і поліцією, що її обслуговують (механістично-бюрократичний підхід).
Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек розглядали державу як похідне від права явище. Так, Г. Кельзен характеризував її як «відносно централізований правопорядок» (нормативістський підхід), І. Кант — як «об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам» (колективно-субординаційний підхід), Г. Еллінек — як суб’єкт права, територіальну корпорацію, що наділена первинною владою (територіально-установчий підхід).
Г. Гегель характеризував державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя, «земну форму існування божественної ідеї», «втілення розумної свободи». Визначав її як «дійсність моральної ідеї», «справді втілене і здійснене моральне життя», «моральний дух» у сенсі явної, самоусвідомленої «субстанціональної волі» (субстанціально-моральний підхід).
Антрополог Р. Л. Карнейро (Robert Leonard Carneiro; 1927–2020, США) розумів під державою «автономну політичну одиницю, що включає чисельні громади у межах своєї території та має централізований уряд, наділений повноваженнями збору податків, призову людей на роботу чи війну, а також видання і виконання законів». Виділив стадії ґенезису держави, підкреслював безальтернативність примусу як механізму, що спрямовував політичну еволюцію людства від автономних громад до державності (еволюційно-примусовий підхід).
На ту саму обставину вказував Дж. Ролз, який вважав, що держава має здійснювати остаточну владу і примус на певній території.
Найчіткіше вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Цю рису держави розглянуто як похідну від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс та В. Ленін і визнавали за державою необхідність захисту певних загальносуспільних інтересів (класовий підхід). Посутніми для цієї теорії, що уґрунтована на ідеї класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).
Головні ознаки держави
Попри різноманітність дефініцій і підходів, у науковій літературі сформувався усталений погляд на державу як на суспільне явище зі складною структурою, в якій можна виокремити головні й побічні (вторинні, другорядні) елементи.
На чільне місце з-поміж ознак держави висунуті:
- територія,
- населення (народ),
- публічна влада.
Сполучення і характер цих ознак, за класичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та недержавних суспільних утворень. Це підтверджує ретроспектива історичного розвитку держави та її форм (див. Форми держави). Відповідно:
1) держава є територіальним утворенням, бо здійснює управління на обмеженій державними кордонами території (що є інтегративно-об’єднувальним чинником щодо населення). Саме ця ознака увиразнює відмінність держави як від організації родового суспільства (формувалося на основі об’єднання за кровно-родовими ознаками), так і від ідеологічних, виховних, етнічних та ін. формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками. Ба більше, як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці, — області, губернії, краї, землі, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою та самоврядною спільнотою.
2) Населення держави (принаймні його переважна більшість) пов’язане з нею стійкими політико-правовими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства (апатридів), із подвійним чи множинним громадянством (біпатриди, полігромадянство), біженців, які теж можуть законно знаходитися чи мешкати на території держави, тільки громадянин держави має найширший правовий статус і найстійкіші політико-правові зв’язки з нею. Він також володіє відповідним конституційно-правовим статусом — усією сукупністю прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, що передбачені конституційним законодавством (тоді як носії іншого правового статусу позбавлені деяких з них — до прикладу, права обирати й бути обраним, виконувати державну службу, обов’язку нести військову службу тощо).
3) Головною ознакою держави є політична влада, яка: а) має публічний характер; б) володіє відповідною політичною, економічною, соціальною, культурною, екологічною програмами розвитку держави та суспільства; в) здійснюється стосовно всіх національних суб’єктів, що знаходяться на території держави (як своїх громадян, так і інших суб’єктів — іноземних фізичних та юридичних осіб, що перебувають у межах державної території); г) виявляється через санкціоновану законом економічну, політичну, психологічну залежність таких суб’єктів; ґ) оприсутнюється завдяки реалізації відносин управління та підпорядкування; д) здійснюється через апарат, що управляє суспільством та надає владі персоніфікацію.
Суб’єктами публічної державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Такими суб’єктами можуть бути асоціативні (колегіальні) множини людей (приміром, Верховна Рада, Кабінет міністрів, органи судової системи тощо) або окремі особи — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої державної адміністрації, начальник відділку поліції тощо). Другий рівень публічної влади — публічна самоврядна (муніципальна) влада, яку репрезентують органи місцевого самоврядування (представницькі ради, сільський / селищний / міський голова, голова об’єднаної територіальної громади та виконавчі органи місцевого самоврядування / виконавчі комітети, їхні департаменти, управління, відділи, старостат). У межах делегованих повноважень виконавчої влади органи місцевого самоврядування виступають органами публічної державної влади, а в межах власних самоврядних повноважень — органами публічної самоврядної (муніципальної) влади.
Інші ознаки держави здебільшого пов’язані з тими чи тими проявами державної влади. Так, найважливішою з таких ознак є здатність держави видавати закони та інші правові акти — прояви безумовної загальнообов’язковості державної волі (правотворча / законотворча ознака). Ця здатність водночас є засобом самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, утримання від впливу на поведінку людини, а через неї — на суспільні відносини.
Ознакою держави є й наявність в ній чиновництва (бюрократії) і формування військових контингентів — армії та поліції (інституційно-структурна ознака). Держава має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (транспорт, озброєння, будівлі, в’язниці та ін.; ресурсна ознака).
Для фінансового забезпечення своєї діяльності держава встановлює бюджет, систему податків, здійснює у разі необхідності внутрішні та зовнішні позики (фінансово-ресурсна ознака).
Кожна держава, що важливо, має власні символи — державні герб, прапор і гімн (символотворча ознака).
В умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Це означає, що державна влада формується і здійснюється в межах права, на його виконання та у спосіб, що передбачений правовими нормами, — внаслідок цього, право має пріоритет над державою. У 19 ст. режим панування права над державною владою в континентальній Європі отримав назву «правова держава» (нім. Rechtstaat), а в країнах англо-саксонської традиції — «верховенство права» (англ. Rule of Law).
Функції держави
Для розв’язання завдань управління соціумом держава здійснює відповідні функції (розуміють як основні напрями її діяльності). Функції держави поділяють на:
- основні — здійснюються упродовж усього терміну існування держави; без них її розвиток та існування неможливі, як-от: економічна; політична; правоохоронна; гуманітарна; екологічна; інформаційна; охорони здоров'я населення; оборонна тощо;
- додаткові (неосновні) — напрями діяльності держави, які є складниками основних функцій і завдяки яким вони реалізуються.
Своєю чергою, основні функції держави поділяють у такий спосіб.
За територіальною спрямованістю:
- внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни, і які забезпечують внутрішню політику держави: економічна; політична; соціальна; екологічна; гуманітарна; правоохоронна та ін.;
- зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, і які забезпечують зовнішню політику держави: дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами; міжнародного співробітництва у різних сферах;
- змішані функції, реалізація яких одночасно має внутрішній та зовнішній аспекти: екологічна; підтримання міжнародного правопорядку; захист держави від зовнішніх посягань та ін.
За сферою суспільного життя:
- економічні функції — захист різних форм власності; розвиток виробництва; створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність; розпорядження об'єктами державної власності та ін.;
- політичні функції — розробка внутрішньої політики держави; створення умов для розвитку демократії; забезпечення прав громадян на вільну, зокрема опозиційну політичну діяльність; охорона і захист конституційного ладу та ін.;
- гуманітарні функції — розвиток науки і культури; забезпечення освіти та виховання населення; розвиток національної самосвідомості народу; охорона культурної спадщини та ін.;
- соціальні функції — забезпечення соціального захисту громадян; створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування; створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними; створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;
- екологічні функції — використання природних ресурсів; охорона об’єктів довкілля; превенція екологічної кризи.
За часом виникнення:
- постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування;
- тимчасові, які реалізуються в певних умовах: у разі природного стихійного лиха чи техногенної катастрофи, коли держава вживає заходів з ліквідації негативних наслідків, допомагає постраждалим та інше. Здійснення такої функції припиняється після усунення відповідного явища й досягнення мети (компенсація заподіяних матеріальних та / або моральних збитків тощо).
Форми державної діяльності
Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми діяльності:
- правотворчу — створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах;
- організаційну (виконавчу) — забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів;
- правоохоронну — за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок;
- правозастосовчу — шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами;
- контрольно-наглядову — за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і рівним виконанням законів усіма суб'єктами права. Цю форму забезпечують, наприклад, органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органи галузевого нагляду та ін.
Згідно з Конституцією України (ст. 3) утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Багатоаспектність держави
Згадані розбіжні підходи до визначення держави увиразнили її багатоаспектність. У підсумку держава постає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади.
Як організація всього суспільства держава діє у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати й обслуговувати. Саме від імені держави ухвалюються ті рішення, які мають загальнообов’язковий характер і спрямовані на реалізацію і захист прав усіх громадян; здійснення соціальної політики як загальносуспільної. Як така, держава сприяє роботі засобів зв’язку і транспорту, боротьбі з правопорушниками, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Є системним організатором усіх загальних справ — громадських робіт; охорони природи, пам’ятників культури, історичних цінностей; здійснює оборону країни від можливої зовнішньої агресії. Як представник всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між угрупованнями-конфліктерами, пом’якшувати, узгоджувати та нейтралізовувати різноманітні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів. Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущим.
Як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей держава існує та функціонує в умовах соціально диференційованого суспільства, спирається на ті чи інші соціальні сили, певну соціальну базу (класи, верстви, державну або партійну бюрократію, номенклатуру). Держава здатна оптимально поєднувати дії на користь цих сил та захист інтересів суспільства назагал. При цьому інтереси суспільства можуть набувати пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Широта соціальної бази держави різниться, а відтак держава ставатиме провідником інтересів одного або кількох класів, меншості чи більшості населення. Це завжди позначається на змісті її діяльності, політиці, скерованій на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про нові соціальні риси держави, а саме — про можливість фактичної належності влади в державі елітам (економічній, політичній, науково-технічній). Залежно від того, кому саме належить влада, держава забезпечуватиме пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнаватиме рівноправність усіх цих форм, створюватиме всенародну або цензову демократію, запроваджуватиме пільги тим чи тим прошаркам населення тощо.
Розгляд держави у технологічному аспекті уможливлює її розуміння як певного апарату влади зі складною структурою. Це — розвинута система відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади це основний важіль управління суспільством, його реформування. Різні структури цього механізму мають і різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. У його складі існують органи первинного і вторинного народного представництва. Перші — утворюються безпосередньо шляхом народного голосування (парламент, глава держави, місцеві ради, сільські, селищні, міські голови, голови об’єднаних територіальних громад). Далі вони обирають (формують) органи вторинного представництва (уряд, Верховний суд, Конституційний суд, Генеральний прокурор та ін.).
Цілісне розуміння аспектів, ознак, функцій держави є доктринальною основою процесів державотворення.
Література
- Badie B., Birnbaum P. Sociologie de l'Etat. Paris : B. Grasset, 1979. 250 p.
- The State: Critical Concepts in Sociology / Ed. by J. Hall. London; New York : Routledge, 1993. 1792 p.
- Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. Київ : Парламентcьке видавництво, 1999. 248 с.
- Баймуратов М. О., Григор’єв В. А. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні. Одеса : АО БАХВА, 2003. 192 с.
- Nelson B. R. The Making of the Modern State: A Theoretical Evolution. London; New York : Palgrave Macmillan, 2006. 181 p.
- Cudworth Е., Hall Т., McGovern J. The Modern State: Theories and Ideologies. Edinburgh : Edinburgh University Press, 2007. 322 р.
- Benz A. Der moderne Staat Grundlagen der politologischen Analyse. 2 aufl. München : Oldenbourg, 2008. 385 p.
- Цвік М. В., Петришин О. В., Авраменко Л. В. та ін.Загальна теорія держави і права. Харків : Право, 2009. 584 с.
- Рабінович П. М. Основи теорії та філософії права. Львів : Медицина і право, 2021. 256 с.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Держава // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Держава (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.12.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
