Копнін, Павло Васильович
Копні́н, Павло́ Васи́льович (рос. Копнин, Павел Васильевич; 27.01.1922, с. Гжель, тепер Раменського міського округу Московської обл., Російська Федерація — 27.06.1971, м. Москва, тепер Російська Федерація; похований на Новодівичому цвинтарі) — філософ, фахівець з логіки й методології наукового пізнання, організатор науки, один із фундаторів сучасної київської школи філософії, доктор філософських наук (1955), професор (1958), директор Інституту філософії АН УРСР (1962–1968, тепер Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України), академік АН УРСР (з 1967), член-кореспондент АН СРСР (з 1970).
|
Копнін, Павло Васильович (Копнин, Павел Васильевич) | |
|---|---|
| Народження | 27.01.1922 |
| Місце народження | Гжель |
| Смерть | 27.06.1971 |
| Місце смерті | Москва |
| Місце поховання | Москва |
| Alma mater | Московський державний університет імені М. В. Ломоносова |
| Напрями діяльності | філософія, логіка й методологія наукового пізнання |
Зміст
Життєпис
Походив з родини залізничника.
1939 вступив на філософський факультет Московського інституту філософії, літератури та історії (МІФЛІ, тепер не існує).
1941–1943 — учасник Другої світової війни. У зв’язку з розформуванням МІФЛІ філософську освіту завершив 1944 у Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова. 1945 вступив до аспірантури Московського державного педагогічного інституту ім. В. І. Леніна (тепер Московський державний педагогічний університет, МДПУ). 1947 захистив кандидатську дисертацію з теми «Боротьба матеріалізму та ідеалізму в розвитку вчення про сутність судження» (рос. «Борьба материализма и идеализма в развитии учения о сущности суждения»).
Цього ж року розпочав роботу на кафедрі філософії новоствореної Академії суспільних наук при ЦК ВКП (б) (тепер Російська академія державної служби). 1947–1955 — доцент, завідувач кафедри філософії Томського державного університету ім. В. В. Куйбишева (тепер Національний дослідницький Томський державний університет). Засновник томської філософської школи логіки й методології науки.
1955 захистив докторську дисертацію з теми: «Форми мислення та їх роль у пізнанні» (рос. «Формы мышления и их роль в познании»). У 1956–1958 — завідувач кафедри філософії АН СРСР, завідувач сектору діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН СРСР (тепер Інститут філософії Російської академії наук).
Від 1958 мешкав і працював у м. Києві. Короткий час очолював кафедру філософії Київського політехнічного інституту (тепер Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»), 1958–1962 — кафедру діалектичного та історичного матеріалізму Київського державного університету (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
З 1961 — член редколегії «Філософської енциклопедії» (рос. «Философская энциклопедия», т. 1–5, 1961–1970).
1962–1968 очолював і реорганізував Інститут філософії АН України. 1963–1971 — у складі редколегії журналу «Питання філософії» (рос. «Вопросы философии»). Від 1963 — член Виконавчого комітету Міжнародної федерації філософських товариств (фр. Fédération Internationale des Sociétés de Philosophie, FISP, засн. 1948).
1968 повернувся до м. Москви, до кінця життя очолював Інститут філософії АН СРСР, одночасно — професор кафедри діалектичного матеріалізму філософського факультету МДУ імені М. В. Ломоносова.
Діяльність і праці
Ініціатор, організатор та ідейний натхненник розробки проблем логіки й методології наукового дослідження, філософії науки в Україні й Росії. Дослідницьке поле: розвідки з діалектичного матеріалізму, історії логіки, діалектичної логіки, гносеології, логіко-методологічних засад сучасної науки, фундаментальних філософських проблем природознавства й міждисциплінарного знання. Висунув і розвинув ідею логіки наукового дослідження як особливої царини філософського розмислу. Виклав концепції логічних функцій діалектики; суголосності логіки, діалектики й теорії пізнання; інтерпретації та верифікації наукових теорій; форм і рівнів організації й систематизації знання. Розробив і обґрунтував низку категорій: логіка дослідження, наукова проблема, науковий факт, логічна форма наукового знання, теоретична система, гносеологічний ідеал тощо. Пропонував нове — діалектико-логічне й антропологічне — розуміння предмета філософії; міркував про зв'язок логіки науки з принципами аксіології, науку як прикладну логіку, суперечності пізнавального процесу, соціальні функції світогляду й творчу активність суб’єкта пізнання, взаємозв’язок філософії та спеціальних наук. Розробив систему критеріїв включення нових понять у дискурс філософського знання. Висловив ідею «метафілософії» як самостійної дисципліни, покликаної здійснювати теоретичну рефлексію філософії як гуманістично-світоглядного знання. У контексті міркувань про взаємодію людини й техніки окреслив проблему т. з. машинного мислення.
Перші праці з проблем логіки і теорії пізнання опублікував у 1947–1953: «Формально-логічна й діалектична підготовка питання» (рос. «Формально-логическая и диалектическая подготовка вопроса»), «Про деякі питання теорії судження» (рос. «О некоторых вопросах теории суждения»), «Про класифікацію суджень» (рос. «О классификации суждений»), «Елементарні закони логіки та їхнє значення» (рос. «Элементарные законы логики и их значение»).
Найпліднішим у своїй творчості вважав саме «київський період». Набув відомості університетськими лекціями (неординарність і оригінальність думки, образність мислення і викладання, логіка й аргументованість викладу, новизна потрактування складних проблем гносеології, творче й самобутнє осмислення філософії марксизму тощо).
Його зусиллями проведена докорінна структурна і кадрова реорганізація Інституту філософії АН УРСР (зокрема, ліквідовано відділи діалектичного та історичного матеріалізму, створено нові підрозділи, серед яких — відділ логіки наукового пізнання), принципово оновлено дослідницьку тематику та видавничі плани. Ініціював повернення із забуття й вивчення філософської спадщини Києво-Могилянської академії (під керівництвом В. Нічик). Започаткував підготовку в Україні фахівців з методології та методики конкретних соціальних досліджень. Сформулював цілісну програму гуманістичного й раціоналістичного переосмислення змісту та методологічних функцій марксистської філософії назагал.
Більшість знаних праць мислителя були написані й видані у м. Києві: «Діалектика як логіка» («Диалектика как логика»; 1961), «Гіпотеза і пізнання дійсності» (рос. «Гипотеза и познание действительности»; 1962), «Ідея як форма мислення» («Идея как форма мышления»; 1963), «Гносеологічні основи науки» («Гносеологические основы науки»), «Теорія пізнання та кібернетика» (Теория познания и кибернетика»; обидві — 1964), «Вступ до марксистської гносеології» («Введение в марксистскую гносеологию»; 1966), «Логічні основи науки» («Логические основы науки»; 1968). Київському періоду належить також «Логіка наукового дослідження» (рос. «Логика научного исследования»), укладена у співпраці з М. Поповичем (видано в Москві, 1965). Остання монографія, присвячена системній реконструкції наукового дослідження як логічно визначеного процесу (від ґенези проблеми до наукової теорії й наукової картини світу), спричинила значний науковий резонанс, була перекладена за кордоном й перевидана іноземними мовами. У завершальні роки «київського періоду» зацікавився т. з. кантівською проблематикою (див. Кант, Іммануїл) співвідношення розсуду і розуму.
П. Копніна визнано одним із фундаторів сучасної київської філософської школи (з 1960-тих). Визначив її орієнтованість на проблематику філософії науки, дослідження світоглядних, методологічних, евристичних, логіко-прикладних тощо аспектів розвитку наукового знання; осмислення актуальних філософських питань, зумовлених розвитком біології, фізики, інформатики, кібернетики, медицини тощо.
Став ідейним натхненником і організатором проведення серії Всесоюзних симпозіумів з логіки й методології науки (у містах Томську, Одесі, Києві, Кишиніві, Ужгороді, 1960–1965), що набули авторитету значущої наукової події в інтелектуальних колах колишнього СРСР.
Остання праця, надрукована за його життя, — «Філософські ідеї В. І. Леніна та логіка» (рос. «Философские идеи В. И. Ленина и логика»; 1969). Монографія, що узагальнила більшість ідей П. Копніна, викликала гостру полеміку і критику з боку ортодоксів і партійних кіл.
Ідеї мислителя вплинули на подальші розвідки в Україні (а також в СРСР та за його межами) у річищі логіки, епістемології, антропології, феноменології, аналітичної філософії, філософії неомарксизму.
Визнання
Мав державні нагороди: ордени «Знак Пошани» (1961), Трудового Червоного Прапора (1967).
По смерті діяча, його головні праці видано у 3-х книгах: «Діалектика як логіка і теорія пізнання» (рос. «Диалектика как логика и теория познания»; 1973), «Діалектика, логіка, наука» (рос. «Диалектика, логика, наука»; 1973), «Гносеологічні й логічні основи науки» (рос. «Гносеологические и логические основы науки»; 1974).
У 1986, 1997 Томським університетом зорганізовано наукові конференції «Копнінські читання».
«Філософські читання» на пошану П. В. Копніна 2006 провів філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Додатково
- Незалежна особиста позиція П. Копніна, демократизм, відкритість до інновацій, націленість на інтелектуальну полеміку, опір політичному тиску, адміністративним перешкодам і «партійній» критиці вплинули на формування вільнодумчої філософської громадськості в Україні.
- Завдяки діяльності П. Копніна наприкінці 1950-х — протягом 1960-х в Україні не тільки розгорнулися дослідження з оригінального для того часу напряму філософських розвідок — логіки наукового дослідження, філософії науки, а й вироблена світоглядно-раціоналістична парадигма побудови наукових теорій. Українська наука отримала новаційні логіко-методологічні орієнтири щодо етапності та процесуальності наукового пошуку, значення різних форм організації знання (ідей, проблем, гіпотез, концепцій, теорій, нормативної науки). Здобутки київської філософської школи сприяли формуванню незаангажованого партійною ідеологією стилю наукового мислення. Основними осередками київської школи були Київський державний університет імені Тараса Шевченка та Інститут філософії АН УРСР; найвідомішими представниками, окрім П. Копніна, — В. Шинкарук, М. Попович, С. Кримський, І. Бичко. Ідеї українських філософів активно впроваджувалися в освітню практику та наукову діяльність, впливали на культурний клімат тогочасного суспільства, умонастрої української наукової інтелігенції, були складником інтелектуального руху шістдесятників в Україні.
- За роки директорства В. Копніна Інститут філософії АН УРСР із партійно-ідеологічної інституції перетворився на справді академічну наукову установу, авторитетний осередок філософської думки, відомий в країні та закордоном. Цей період розцінюють як зламний у діяльності Інституту. В умовах несприятливої ідеологічної атмосфери в республіці, постійних звинувачень в «антимарксизмі», «ідеалізмі», «ревізіонізмі» тощо колектив працював у царині запитаних передовою наукою філософських проблем. Відзначають менеджерський хист П. Копніна, його не тільки інтелектуальне, а й організаційне обдарування, виняткову роль у згуртуванні молодих і творчих науковців.
- П. Копнін амислював сміливий новаторський проєкт — подолати міжвідомчі бар’єри і сполучити академічний Інститут філософії й філософський факультет КДУ в єдиний науково-освітній комплекс, працівники якого провадили б і науково-дослідницьку, і викладацьку роботу. Занадто сміливий для того часу проєкт було відкинуто чиновництвом і партійними органами.
Праці
- Диалектика как логика. Киев : Киевский университет, 1961. 447 с.
- Гипотеза и познание действительности. Киев : Политиздат УССР, 1962. 182 с.
- Идея как форма мышления. Киев : Киевский университет, 1963. 108 с.
- Логика научного исследования. Москва : Наука, 1965. 360 с. (у співавт.)
- Логические основы науки. Киев : Наукова думка, 1968. 282 с.
- Диалектика как логика и теория познания: Опыт логико-гносеологического исследования. Москва : Наука, 1973. 324 с.
- Диалектика, логика, наука. Москва : Наука, 1973. 463 с.
- Гносеологические и логические основы науки. Москва : Мысль, 1974. 568 с.
- Проблемы диалектики как логики и теории познания: Избранные философские работы. Москва : Наука, 1982. 368 с.
- Введение в марксистскую гносеологию. Киев : Киевский университет, 2014. 288 с.
Література
- Горский Д. П., Лекторский В. А. П. В. Копнин (1922–1971) // Копнин П. В. Диалектика как логика и теория познания Москва : Наука, 1973. 324 с.
- Павел Васильевич Копнин: философ и человек // Вопросы философии. 1997. № 10. С.77–94.
- Попович М. В. П. В. Копнин: страницы философской биографии // Вопросы философии. 1997. № 3. С. 145–152.
- Філософські читання пам’яті Павла Копніна (4–5 жовтня 1996 р.) / Ред. А. Є. Конверський. Київ : Київський університет імені Тараса Шевченка, 1997. 145 с.
- Попович М. В. П. В. Копнин: человек и философ // Философия не кончается… Из истории отечественной философии. ХХ век : в 2 кн. / Под ред. В. А. Лекторского. Москва : РОССПЭН, 1998. Кн. 2: 60–80-е гг. С. 412–442.
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка: Незабутні постаті / Авт.-упоряд.: О. Матвійчук, Н. Струк. Київ : Світ Успіху, 2005. С. 385.
- Конверський А. Є., Бичко І. В., Огородник І. В. Філософська думка у Київському університеті: історія і сучасність. Київ : Центр навчальної літератури, 2005. 332 с.
- Ґенеза філософських судій у Київському університеті / За заг. ред. Л. В. Губерського. 2-ге вид. Київ : ФОП Колісник К. І., 2010. 492 с.
- Павел Васильевич Копнин / Под ред. М. В. Поповича. Москва : РОССПЭН, 2010. 295 с.
- Йолон П. Знакова роль Павла Копніна в переломний період діяльності Інституту філософії // Філософська думка. 2016. № 6. С. 54–66; 2017. № 1. С. 42–56.
- Кононов И. Ф. Идеи П. В. Копнина в контексте современных методологических проблем украинской социологии // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. 2016. Вип. 37. С. 13–26.
- Крисаченко В. Гносеологія київської філософської школи: започаткування та утвердження світоглядно-раціоналістичної парадигми наукового пізнання // Філософські проблеми українознавства. 2020. № 4 (77). С. 124–142.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Копнін, Павло Васильович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Копнін, Павло Васильович (дата звернення: 13.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.01.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
