Агітпроп
Агітпро́п (акронім від агітація і пропаганда) — багатозначний термін:
1) У вузькому значенні агітпроп — організаційна інституція ВКП (б) (згодом КПРС) в СРСР — відділ агітації та пропаганди ЦК КПРС. Такі ж відділи були в ієрархічно нижчих структурних органах КПРС — у ЦК компартій республік СРСР, обкомах, міськкомах та райкомах компартії. Наприклад, президент України Л. Кравчук працював завідувачем відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ (1980–1988). Агітпроп безпосередньо контролював діяльність творчих спілок радянської інтелігенції — Спілку письменників, Спілку художників, Спілку кінематографістів тощо.
2) У широкому (переносному) значенні агітпроп — пропаганда загалом і радянська пропаганда зокрема. Йдеться про твори радянської культури та мистецтва, що мають ознаки радянської пропаганди, заангажовані комуністичною ідеологією. Поняття агітпропу тут вживається в негативному, іронічному чи гумористичному сенсі. У пострадянському просторі, зокрема, країнах з авторитарним і тоталітарним правлінням, агітпроп — це керовані чи контрольовані державою теленовини, маніпулятивні політичні ток-шоу, зрежисовані телемости керівників держави з народом, ура-патріотичні кіно- й літературні твори, публіцистика тощо.
Кінематографічний агітпроп створювався від перших років історії кіно та поширився в багатьох країнах.
У 1920-х зразки комуністичного кіноагітпропу постали в Німеччині, окремі фільми у Франції.
У 1930–1940-х — пропагандистські фільми в нацистській Німеччині та фашистській Італії.
Найвиразніше агітпроп виявився в радянському кінематографі, зокрема, як агітаційний фільм (агітфільм) — зазвичай короткометражний фільм-плакат періоду громадянської війни в Росії (1918–1920). Такі кінострічки виконували різноманітні завдання ідеологічної та політичної пропаганди: агітували вступати до Червоної армії («На Червоному фронті», «Червоноармійцю, хто твій ворог?»), боротися з розрухою в місті («Ремонтуємо паровози») та на селі («Село на зламі»); екранізували політичні гасла («Пролетарі всіх країн, єднайтеся!») тощо.
У 1930 у радянському кінематографі агітпроп постав у формі агітаційно-пропагандистського фільму (агітпропфільму) — документальної, ігрової чи документально-ігрової кіноілюстрації актуальних політичних гасел. Сюжети цих фільмів схематичні й дидактичні; серед героїв — робітники-металурги, шахтарі, залізничники, ударники будівництв («Стальний шлях», «Вогні Бессемера», «Герої Мархоти»). За часів Другої світової війни агітфільми знімалися в країнах антигітлерівської коаліції, передусім в СРСР, де вийшло 12 випусків «Бойових кінозбірок» (1941–1942).
До створення агітфільмів та агітпропфільмів причетні деякі видатні митці: А. Бучма, Л. Курбас, В. Маяковський, М. Горький. Також практика кіноагітпропу виявилася свого роду майстернею, де навчалися азам фаху знані в майбутньому кінематографісти Д. Вертов, Е. Тіссе, В. Пудовкін.
Література
- Болтянский Г. Кино периода гражданской войны // Кино и культура. 1929. №3.
- Вишневский В. Агитфильмы гражданской войны // Искусство кино. 1939. № 2.
