Античний театр (мистецтво)
Анти́чний теа́тр (грец. Θέατρον — місце для видовищ) — різновид мистецтва в Греції Давній та Римі Стародавньому — публічне видовище, сюжетно цілісна вистава, що синтезує літературу, музику, хоровий спів, декламацію, танок, драму, пантоміму.
Зміст
Історична довідка
Античний театр народився з давніх оргіастичних свят і містерій, присвячених міфологічним божествам, насамперед Діонісу. Дійства на честь Діоніса від 6 ст. до н. е. стали державними святами. Вони проходили тричі на рік і включали урочисті процесії (екстатичні шестя з танцями, музикою, співом гімнів, дифірамбів і пісень фалічних; містерії), змагання поетів і хорів. Від піснеспівів сатирів (що їх зображували учасники, одягнуті в козлячі шкури) народився термін «трагедія» (букв. — козлина пісня). Від фалічних пісень — «комедія» (букв. — пісня веселощів, бенкетна пісня). Для державного святкування діонісій в м. Афінах була зведена спеціальна споруда з жертовним вівтарем, майданчиком для хору і лавами для глядачів — Театр Діоніса. Вівтар залишався в орхестрі грецького театру навіть після витіснення діонісійського репертуару. На його сходах під час виконання трагедії стояв авлет (флейтист, що грав на флейті-авлосі), а також перші актори-протагоністи, виконавці головної та єдиної ролі в п’єсі. З кін. 6 ст. до н. е. вистави втратили прямий зв'язок з діонісійським культом.
Початково головну роль у публічних виставах відігравав хор. Зародження сценічного дійства пов’язують із нововведеннями поета Феспіса (або Феспіда) Ікарійського, який на діонісіях 534 р. до н. е. додав виконавця-протагоніста (або гіпокріта, від грец. υποκριτής — «відповідач», «коментатор»). Актор за допомогою масок (їх винахід теж приписують Феспісу), зображував різних персонажів, читав монологи від їхнього імені й вів діалог з хором. Імовірно, першим гіпокрітом став сам Феспіс. Пізніше, у 5 ст. до н.е., давньогрецькі драматурги-трагіки Есхіл та Софокл вводять у театральне дійство другого (дейтерагоніста) й третього (тритагоніста) акторів-декламаторів. Взаємодія акторів між собою та усування хору з головної ролі започаткували мистецтво драматичного театру.
Характеристика
Ранні античні п’єси складалися на міфологічні та історичні сюжети; створювалися в трьох основних жанрах — трагедії, комедії, а також «сатирової» драми (комічної, бурлескної версії міфологічних сюжетів). Найбільш авторитетним і поцінованим був жанр трагедії.
Усі ролі, у т. ч. й жіночі, грали чоловіки. З’явилися професійні актори з індивідуальною манерою гри («майстри Діоніса»). У Стародавній Греції, на відміну від Риму, професія актора шанувалася й оплачувалася з полісної казни. Ця професія була доступна лише вільним повноправним громадянам.
Актори виступали у великих масках (просопонах). Широко роззявлений рот виконував роль рупора. Маски чоловічих персонажів були темного кольору, жіночих — світлого й білого. Емоції позначалися кольором: роздратованість — багряним, хворобливість — жовтим, хитрість — рудим тощо. Маски для хористів були однаковими, створювали відчуття хору як єдиного персонажа. Костюми акторів трагедій були яскравими й коштовними, натомість у комедіях і сатирових драмах костюми й маски вирізнялися простотою і потворністю. Загальновідомі символи театрального мистецтва — дві маски, одна з яких сміється, інша плаче — походять саме з давньогрецького театру. Важливим атрибутом актора трагедії стали котурни — шкіряне взуття на високій платформі: вони не тільки оптично збільшували зріст, а й надавали постаті й ході актора величності. Котурни з найвищими дерев’яними підборами вдягали актори, що зображали богів або царів.
Організація публічних вистав була обов’язком полісної влади (зокрема навчання й утримання хору, оплата акторів, залучення кращих поетів, догляд архітектурних споруд тощо). Також діяла спеціальна почесна повинність — хорегія, яка зобов’язувала забезпечених громадян виділяти кошти для музичних і хорових змагань. Часом, окрім трьох акторів грецького театру, з’являвся четвертий — парахорегема (дослівно «тягар хорега»), бо меценат-хорег вимушено брав на себе оплату додаткового виконавця.
Від 508 до н. е. всі театральні видовища проводилися у вигляді агону (змагання). Записи про склад учасників та їх переможців мали офіційний характер. В агоні брали участь три поети, кожен із групою п’єс: від трагіків по 3 трагедії (або 3 трагедії та 1 сатирова драма), від коміків — 1 комедія. Цінність твору визначалася авторською інтерпретацією міфу, глибоким моральним і філософським підтекстом. Драматурга-переможця обирала комісія на чолі з архонтом, враховуючи емоційну реакцію публіки (аплодування, свист чи вигуки обурення під час вистави).
Початково театральні вистави були безкоштовними. Пізніше встановили вхідну плату за місце. Від часів Перикла демосу для відвідання дійства видавалися гроші з державної казни.
Античні п'єси
Серед п’єс, які дійшли до нашого часу від класичної доби грецького театру: трагедії Есхіла «Благальниці», «Перси», «Прометей прикутий», «Семеро проти Фів», трилогія «Орестея» та ін.; трагедії Софокла «Антигона», «Аякс», «Електра», «Філоктет», «Цар Едіп» та ін.; трагедії Еврипіда «Андромаха», «Вакханки», «Іполіт», «Іфігенія в Авпіді», «Медея», «Троянки» та ін.; комедії Аристофана «Вершники», «Жабки», «Жінки у Народних зборах», «Лісістрата», «Птахи» тощо. З м. Афін театральні видовища розповсюдилися по численних колоніях, стали важливою частиною полісного життя й давньогрецької культури в цілому.
Якщо 5 ст. до н. е. відоме як «золоте століття» грецької трагедії, то в елліністичний період головним жанром стають комедії. На заміну «старій аттичній комедії» (486–404 до н. е.) прийшли «середня» (404–336 до н. е.) та «нова» аттична комедії (від 336 р. до н. е.). Головні сюжети «середньої аттичної комедії» — події приватного життя пересічних громадян, сімейно-побутові, любовні й еротичні сюжети. Від комедій тогочасних авторів Алексіса, Антифана, Анаксандріда, Евбула дійшли лише окремі фрагменти. «Нова аттична комедія» містила поглиблену психологічну розробку характерів і живі розмовні діалоги (найзначуща постать — Менандр, також Філемон, Діфіл). В епоху еллінізму «нові» комедії стали взірцем для римських митців Плавта й Теренція (чий доробок вплинув на творчість європейських драматургів, особливо В. Шекспіра і Ж. Б. Мольєра).
У Римі з 2 ст. до н.е. стають популярними ателани (від назви м. Атели) — короткі вистави-фарси із гротескними персонажами. Вони вплинули на пізнішу італійську комедію дель арте. Утім, театр не став органічною частиною культурного життя римлян, поступався за популярністю іншим видовищам: вистави приурочувалися до свят, гладіаторських боїв (див. Гладіатори), тріумфів, траурних церемоній. Професія актора зневажалася. Проблематика римської драматургії не досягала моральної висоти грецької. Сюжети п’єс складали здебільшого перекладені й перероблені твори грецьких драматургів. Поряд із офіційним театром поширилися театри мандрівних акторів-комедіантів — фліаків і мімів. Вони виступали просто на вулицях і площах полісів, розігруючи веселі народні фарси, імпровізаційні примітивні сценки буденного, розважального, сатиричного змісту, часто брутальні.
Античний театр став історичним джерелом європейського театрального мистецтва (див. Театр).
Додатково
- «Битва драматурга і філософа»: 440 до н. е. під час війни між Афінами і Самосом афіняни вибрали стратегом драматурга Софокла, в нагороду за успіх його трагедії «Антигона». У морській битві афінський флот під проводом Софокла зазнав поразки. Притому стратегом самоських вояків-переможців був філософ Меліс.
- П’єса давньогрецького трагіка Фрініха «Падіння Мілета» (494 до н. е.) про захоплення й розорення грецького поліса Мілета військами перського царя Дарія І настільки вразила публіку, що засмучені глядачі плакали. Влада Афін засудила поета до стягнення в 1 тис. драхм (за нагадування про страждання співплемінників), а п’єсу заборонили до виконання.
- Один із популярних сюжетів часів Риму — пригоди розбійника Лавреола (реальної історичної особи, грабіжника, розп’ятого в 1 ст.). За наказом імператора Доміціана, під час театральної вистави роль Лавреола зіграв справжній засуджений, якого стратили на очах у глядачів.
- Давньоримський драматург, поет, актор Лівій Андронік (3 ст. до н. е.) сам виконував головні ролі у своїх трагедіях. Втративши голос, він доручав виконання пісень хлопчикові, що стояв позаду нього, а сам лише роззявляв рота. Цей курйоз наводять як прообраз сучасного використання фонограми.
Література
- История западноевропейского театра : в 8 т. / Под ред. Г. Н. Бояджиева. Москва: Наука, 1955. Т. 1. 744 с.
- Каллистов Д. П. Античный театр. Ленинград : Искусство, 1970. 176 с.
- Wiles D. Greek Theatre Performance: An Introduction. Cambridge : Cambridge University Press, 2000. 256 р.
- Freund Ph. The Birth of Theatre. London : Peter Owen, 2003. 811 р.
- Loscalzo D. Il Pubblico a teatro nella Grecia antica. Roma : Bulzoni, 2008. 200 р.
- Ley Gr. Acting Greek Tragedy. Exeter : University of Exeter Press, 2015. 255 р.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Античний театр (мистецтво) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Античний театр (мистецтво) (дата звернення: 7.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.03.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
