Армія Української Народної Республіки
А́рмія Украї́нської Наро́дної Респу́бліки — збройні сили України періоду боротьби за відновлення національної державності 1917–1921.
Зміст
Історична довідка
Передумови виникнення
Створення армії розпочалося після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917, що спричинило стрімке розгортання національно-визвольного руху в Україні під проводом Центральної Ради. Ідея відродження державності країни здобула найбільшу підтримку серед українців, які служили в російській імперській армії. На початок 1917 із 6 млн. 798 тис. особового складу регулярної армії і 2 млн. 260 тис., що перебували в запасних частинах, українців було 3,5 млн. Однак, обстоюючи на початках концепцію автономного статусу України у складі Росії, лідери Центральної Ради заперечували потребу власних регулярних збройних сил і вважали, що їх має замінити народне ополчення («народна міліція»). Крім того, регулярна армія не вписувалася в доктрину проектованої соціалістичної демократичної Української республіки, армію визнавали інструментом, що забезпечуватиме панування експлуататорських класів над трудовим народом. Лише радикально налаштовані самостійницькі політичні кола, речником яких був М. Міхновський, одразу висунули вимогу повної державної незалежності України й рішуче відстоювали потребу боєздатної регулярної української армії. За їх ініціативою 22 і 25.03.1917 в м. Києві створено «Організаційний комітет з формування Українського війська» та «Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка». Появу цих організацій та розгортання їх діяльності серед солдатів-українців російської армії можна вважати першим кроком до появи майбутньої української армії.
Весною — влітку 1917 національно-визвольний рух охопив широкі верстви солдатів-українців колишньої царської армії, які вимагали її «українізації», тобто виділення з неї українських за національним складом частин і переведення їх на територію України. У квітні виникла перша така частина — 1-й ім. гетьмана Б. Хмельницького козачий полк (3,5 тис. бійців). Важливу роль у закладенні організаційних підвалин майбутньої армії УНР відіграли Перший (18–21.05.1917) та Другий (18–23.06.1917) всеукраїнські військові з’їзди. Вони заснували військові установи — Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі із С. Петлюрою та Всеукраїнську раду військових депутатів, а також поставили перед Тимчасовим урядом Росії вимогу «націоналізації армії за національно-територіальним принципом».
Задля стабілізації ситуації на фронті російське командування вирішило скористатися дисциплінованими українізованими частинами та в липні 1917 офіційно дозволило провести українізацію окремих армійських корпусів. Найуспішніше це було здійснено в 34-му армійському корпусі під командуванням генерала П. Скоропадського. Його було перейменовано на 1-й український. Восени 1917 він налічував до 40 тис. чол. Загалом же чисельність особового складу частин, у яких було закінчено українізацію, становила приблизно 440 тис., із них близько 240 тис. дислокувалися в Україні.
Історія створення
Після проголошення 20.11.1917 УНР її уряд — Генеральний секретаріат — підпорядкував собі розташовані на території України армійські командні структури колишньої царської армії, зокрема Південно-Західний та Румунський фронти, які об’єднав у єдиний Український. Тоді ж було сформовано Генеральний штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. В уряді УНР з’являється Генеральний секретаріат військових справ на чолі із С. Петлюрою, який виконував функції військового міністерства, засновано військові навчальні заклади для підготовки молодших офіцерів. 30.12.1917 С. Петлюра затвердив статут Армії УНР. У грудні 1917 з’являються власне українські (а не українізовані) частини армії — Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, 1-й Республіканський полк. Через непослідовну військову політику Центральної Ради, її недовіру до кадрових офіцерів наприкінці 1917 українізовані частини стали стихійно самодемобілізовуватися. 17.12.1917 радянська Росія розв’язала збройну агресію проти УНР. 16.01.1918 Центральна Рада ухвалила «Закон про утворення Українського народного війська», який передбачав набір інструкторів, котрі б займалися вишколом покликаних до служби в армію призовників. Колишні українізовані частини мали бути демобілізовані, що ще більше послабило обороноздатність УНР.
Функціонування
Після майже десятиденної оборони Києва від російських більшовицьких військ 08.02.1918 регулярні частини Армії УНР разом із загонами міліційного типу — Вільного козацтва відступили на Волинь. Тут їх було реорганізовано в Окремий Запорозький загін під командуванням генерала К. Прісовського (3 тис. осіб). Наприкінці березня Армія УНР зросла до 15 тис. бійців. Значну допомогу надав Союз визволення України. Його стараннями з колишніх військовополонених українців російської армії, що перебували в таборах Німеччини й Австро-Угорщини впродовж лютого-квітня 1918 було створено дві дивізії — «Синьожупанників» (1200 осіб) і «Сірожупанників» (4 тис. осіб). У квітні 1918 Армія УНР разом із гарнізонами нараховувала 56 тис. чол. Розпочалося формування кадрового складу восьми територіальних піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії.
Подальшу розбудову армії перервав державний переворот 29.04.1918, унаслідок якого республіканський режим в Україні було повалено і встановлено владу у формі гетьманату П. Скоропадського. Елітарні частини Армії УНР — дивізію «Синьожупанників» і полк Січових стрільців роззброїли. Німецько-австрійська військова присутність в Україні, підставою якої став укладений 09.02.1918 урядом УНР із країнами Четверного союзу Берестейський мирний договір, завадила гетьману продовжити розбудову національних збройних сил. Йому вдалося організувати лише одну частину — Сердюцьку дивізію (близько 6 тис. військових). Фактично гетьманська армія була кадрованою, у листопаді 1918 її чисельність становила 60 тис. осіб.
14.11.1918 розпочалося повстання проти гетьмана П. Скоропадського, підготовлене опозиційним до влади блоком партій об’єднаних в Український національний союз (УНС), що створили Директорію як тимчасовий найвищий орган влади у відновленій УНР. Із 30.10.1918 керував повстанням Оперативний штаб на чолі з генералом О. Осецьким. Основою повстанських військ став Окремий загін Січових стрільців (46 старшин і 816 рядових) під командуванням полковника Є. Коновальця в м. Білій Церкві, який першим на заклик Директорії 15.12.1918 виступив проти влади гетьмана. Верховним Головнокомандувачем з титулом Головного отамана Українських республіканських військ було затверджено С. Петлюру. Йому підлягали військовий міністр і наказний отаман. Перший відповідав за постачання армії, другий командував бойовими діями. Наказним отаманом став генерал О. Осецький. Повноваження Головного і наказного отаманів не були чітко розмежовані. Офіційним початком створення республіканської армії стало введення наказом С. Петлюри 24.11.1918 ухвали Директорії про формування Армії УНР, де окреслено обов’язки військовослужбовців, завдання армії, встановлено перелік її бойових підрозділів, умови мобілізації військовозобов’язаних та добровольців. Наказ визначав, що армія має захищати республіканський лад в Україні «до сформування Народної армії із громадян чергового призиву». Військові сили Директорії як напіврегулярна армія зростали швидкими темпами, їх чисельність разом із усіма повстанськими загонами сягала близько 300 тис. осіб. Переважна більшість з’єднань виникала стихійно, на чолі зі своїми отаманами, часто некомпетентними у військових справах, і з невизначеними політичними настроями. Наплив добровольців в армію зріс після розгрому гетьманських військ під Мотовилівкою 18.11.1918. Зруйнований під час антигетьманського повстання військово-адміністративний апарат був неспроможний налагодити постачання десятків тисяч призовників, мобілізованих Директорією, а брак офіцерів — швидко організувати їх у боєздатні частини й запровадити належну дисципліну.
На початку грудня 1918 командування армії поділило територію України на шість військових округ:
- Волинь, Поділля, Холмщина.
- Поділля, Херсонщина.
- Київщина.
- Полтавщина і Чернігівщина з прилеглими повітами Курщини та Воронежчини.
- Харківщина з приєднаними повітами Воронежчини.
- Катеринославщина і Таврія.
На завершальній стадії повстання, під час облоги Києва, на основі Окремого загону Січових стрільців було створено Осадний корпус (20 тис. осіб) під командуванням полковника Є. Коновальця.
Після повалення гетьманату П. Скоропадського (14.12.1918) і вступу Директорії до Києва армію та її командні структури було реорганізовано. Через недовіру керівництва УНР до вищих штабних офіцерів колишній гетьманський Генштаб підпорядкували військовому міністерству. Відтак його вплив на планування бойових операцій і військове будівництво зменшився, натомість виконання цих функцій лягло на плечі штабу армії. На цей час начальником Генштабу був за сумісництвом наказний отаман генерал О. Осецький.
На початку 1919 Армія УНР налічувала понад 100 тис. багнетів і шабель та складалася із таких з’єднань: Лівобережного фронту (20 тис. осіб) під командуванням полковника П. Болбочана, котрий вів боротьбу з російськими білими і червоними військами; Холмсько-Галицького фронту (40 тис. осіб) отамана О. Шаповала, котрий тримав оборону проти польських військ (формально йому підпорядковувалися також війська ЗУНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка (16,5 тис. осіб); Південного фронту (11–15 тис.) під командуванням генерала О. Грекова, дії якого були спрямовані проти десанту Антанти і румунських військ; Осадного корпусу полковника Є. Коновальця, до якого входили, крім власне дивізії Січових стрільців, інші частини (загальна чисельність — 30 тис. осіб).
З початком агресії РСФРР проти УНР відповідно до наказу Генштабу 01.01.1919 було заплановано через проведення масової мобілізації сформувати додаткові війська: розгорнути до встановлених штатів кадри наявних 8-ми корпусів та створити ще 10 нових корпусів у складі 28 піших та 2 кінних дивізій. Отже, армія мала складатися із кадрових і новостворених частин, які називали «дієвими». Від січня 1919 війська Директорії перейменовано на Дієву армію УНР (ДА УНР). Кадрові корпуси в умовах розширення масштабів російської агресії і окупації значної території УНР ворогом припинили існування. Упродовж другої половини січня — початку лютого 1919 ДА УНР втратила Лівобережжя, 05.02 — Київ, а в березні-травні й Правобережжя. В армії набирало обертів явище дезертирства, значна кількість іррегулярних частин розпадалася. У другій половині травня 1919 ДА УНР займала плацдарм у районі міст Кремінець — Почаїв — Броди. У цей час було проведено реорганізацію, армія набула регулярного характеру: дрібні формації об’єднано в 11 дивізій, що мали у своєму складі по три полки піхоти з одним гарматним полком і кінною сотнею. Дивізії та полки отримали нову нумерацію, з них було створено 5 самостійних груп. Її верховним командним органом став Штаб Дієвої армії, до якого перейшло оперативне командування. Начальником Штабу ДА УНР був полковник А. Мельник, а його заступником полковник В. Тютюнник, котрий фактично перебрав функції командувача армії. Головний отаман ухвалював рішення лише в найважливіших справах, які мали військово-політичне значення. Для контролю за лояльністю армії до уряду УНР було запроваджено інститут Державної інспектури, який через втручання в командування військами відіграв негативну роль. В армії було впроваджено нові посадові ранги. У липні 1919 загальна чисельність ДА УНР становила приблизно 30 тис., із них 14–15 тис. бойового складу. Вона мала на озброєнні 350–380 кулеметів та 120 гармат, але відчувала гострий брак боєприпасів та військового спорядження.
Після переходу 16–17.07.1919 Галицької армії (ГА) на територію Наддніпрянщини для обох армій було сформовано Штаб Головного отамана (ШГО), що наполовину складався з представників ГА і ДА УНР. Його очолив генерал М. Юнаків. ШГО відповідав лише за оперативне керування військами, перебравши його від Штабу ДА УНР, а не за їх забезпечення, яке покладали на військове міністерство. 17.08.1919 замість посади наказного отамана введено посаду командувача ДА УНР, яку обійняв полковник В. Тютюнник.
Здобуття 31.08.1919 об’єднаними арміями Києва та швидка його втрата деморалізувала особовий склад. Все ж проведена урядом мобілізація довела чисельність ДА УНР у вересні 1919 більш як до 48 тис. військовослужбовців. Катастрофічне погіршення стратегічного становища армії на фронті восени 1919, розладнання її постачання, епідемія тифу, підписання командуванням ГА угоди про перехід на бік Збройних сил Півдня Росії генерала А. Денікіна призвели до зростання в її лавах дезертирства і розвалу регулярного фронту. За наказом командувача армії В. Тютюнника 14–15.11.1919 було проведено реорганізацію: всі групи згорнуто до чотирьох дивізій. Наприкінці листопада 1919 ДА УНР зосередилася в районі Любар — Нова Чортория, оточена російськими білими, червоними і польськими військами. Її особовий склад зменшено до 7–8 тис., приблизно 10 тис. військових захворіло або померло від тифу. Заколот проти уряду, вчинений групою отаманів 02–03.12.1919 остаточно дезорганізував рештки військ. 04.12.1919 на нараді командирів частин за участю С. Петлюри ухвалено рішення припинити регулярну боротьбу, перейти до партизанської, прориватися в тил червоних і денікінських військ. С. Петлюра виїхав до м. Варшави для завершення переговорів з Польщею, призначивши командувачем армії генерала М. Омеляновича-Павленка.
06.12.1919 розпочався Перший зимовий похід Армії УНР. З цього часу термін «ДА УНР» не використовували, переважно вживали назву «Армія УНР». У похід вирушили 479 офіцерів, близько 4 тис. рядових (із них приблизно 2 тис. боєздатних). На їхньому озброєнні було 12 гармат і 81 кулемет. Армія складалася з 4 дивізій. На момент завершення походу 06.05.1920 вона налічувала 4319 осіб. Після підписання Варшавського договору УНР з Польщею 21.04.1920 було сформовано дві дивізії: 6-у Січову полковника М. Безручка в Бересті (2300 чол.) і 3-ю Залізну (2 тис. чол.) полковника О. Удовиченка в районі Кам’янця-Подільського і Могилева-Подільського. На початку українсько-польсько-радянської війни, після проведеної в травні мобілізації в Армії УНР було 6 дивізій (20 тис. військових, із них 1600 кінноти) при 37 гарматах. Вона гостро відчувала брак зброї, оскільки польська сторона не виділила обіцяної кількості. Після підписання польсько-радянського перемир’я 18.10.1920 в південно-західних повітах Поділля, що перебували під владою УНР, було проведено мобілізацію. Чисельність Армії УНР на першу половину листопада 1920 становила 3888 офіцерів, 35 259 рядових (із них озброєння мали 2100 офіцерів, 9313 піхотинців), 2560 кінноти. Армія мала на озброєнні 675 кулеметів, 74 гармати, 8 панцерних автомобілів, 2 панцерних потяги, 3 літаки. Командувачем Армії УНР залишався генерал М. Омелянович-Павленко. 21.11.1920 під натиском переважних сил Червоної армії Армія УНР відступила на територію Польщі і в статусі союзної армії була розміщена в таборах інтернованих, де ще до квітня 1924 зберігала свою організаційну структуру.
23.02.1921 за наказом С. Петлюри сформовано Український партизансько-повстанський штаб під командуванням генерала Ю. Тютюнника. З метою підготовки в Україні антибільшовицького постання штаб у листопаді 1921 організував на її територію збройний рейд, у якому взяло участь 1,5 тис. добровольців з інтернованих воїнів. Рейд, відомий як Другий зимовий похід Армії УНР, закінчився невдало: неподалік містечка Базар на Житомирщині її найбільшу Волинську групу оточила дивізія Г. Котовського. 21.11.1921 більшовики розстріляли 359 полонених українських бійців. Решта учасників походу прорвалася на територію Польщі і була знову відправлена до таборів інтернованих.
Література
- Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпег : Хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1954. 177 с.
- Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. Львів : Кальварія, 1997. 288 с.
- Ткачук П. Сухопутні війська України доби революції 1917–1921 рр. Львів : [б. в.], 2009. 312 с.
- Пінчак Є., Чмир М. Військо Української революції 1917–1921 років. Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. 432 с.
- Тинченко Я. Дієва Армія УНР, листопад 1918 — листопад 1919 р. Київ : Темпора, 2017. 164 с.
- Голубко В., Грицюк В., Кривизюк Л. та ін. Історія війн і військового мистецтва : в 3 т. Харків : Фоліо, 2019. Т. 3: Від масових армій до відродження професійних армій (ХХ — початок ХХІ ст.). С. 189–277.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Голубко В. Є. Армія Української Народної Республіки // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Армія Української Народної Республіки (дата звернення: 9.05.2024).
