Арнаудов, Михаїл Петров
Арнау́дов, Михаї́л Петро́в (болг. Арнаудов, Михаил Петров; псевдоніми: П. Фабрициус, Петер Фабрициус, Пиер Фабрициус; 05.10.1878, м. Русе, Болгарія — 18.02.1978, Княжево, район м. Софії, Болгарія) — фольклорист, історик літератури, політик, професор Софійського університету, член Болгарської Академії наук (з 1929), дійсний член НТШ (з 1924), почесний доктор наук університетів у Гайдельберзі (з 1936) і Мюнстері (з 1943). Дійсний член Угорської літературної академії ім. Ш. Петефі та Македонського наукового інституту.
|
Арнаудов, Михаїл Петров (Арнаудов, Михаил Петров) | |
|---|---|
| Псевдоніми | П. Фабрициус, Петер Фабрициус, Пиер Фабрициус |
| Народження | 05.10.1878 |
| Місце народження | Русе |
| Смерть | 18.02.1978 |
| Місце смерті | Софія |
| Місце діяльності | Болгарія |
| Напрями діяльності | літературознавство, фольклористика, філологія, викладання |
Зміст
Життєпис і діяльність
Походив із сім’ї торговця, емігранта з м. Тетова (Македонія).
Навчався в чоловічій гімназії «Князь Борис» у м. Русе. 1895−1898 вивчав слов’янську філологію у Вищій школі (тепер Софійський університет святого Климента Охридського).
1895 надрукував у журналі «Извор» першу статтю «Загальна характеристика народної поезії» («Обща характеристика на народната поезия»). Обдарованого автора помітив, а згодом постійно підтримував літературознавець та етнограф І. Шишманов.
У 1898−1899 слухав лекції у Лейпцизькому університеті, восени 1899 ― у Берлінському університеті. Із 1900 працював учителем у м. Відіні, з 1901 — у м. Софії (обидва — Болгарія). Друкував свої твори в журналі «Мисл» («Мисъл»), опублікував статті «Будда и буддизм» («Буда и будизмът») та «Вавилон і Біблія» («Вавилон и Библията»), обидві — 1900.
1903−1905 спеціалізувався у Карловому університеті, де 1905 здобув ступінь доктора наук у галузі філології, слов’янської міфології та індології (тема дисертації «Болгарські народні казки»).
Із 1907 — заступник директора Народної бібліотеки в м. Софії.
У березні 1910 працював у бібліотеках Сорбонни та Британського музею в Лондоні.
Обіймав посади доцента (1908), екстраординарного професора (1914), ординарного професора порівняльної історії літератури в Софійському університеті. 1921‒1922 — декан історико-філологічного факультету, а в 1935‒1936 — ректор Софійського університету.
Влітку 1916 брав участь у науковій експедиції в Македонію, входив до діалектологічно-етнографічної секції. За наслідками роботи, що тривала в умовах війни, підготував доповідь про говірки, звичаї, пісні та життя населення Пологу (Тетовського поля) і північно-західних схилів Шарського гірського пасма. У 1917 — член експедиції до Північної Добруджі, зібрав понад 380 народних пісень, зокрема обрядових, гайдуцьких, любовних, побутових тощо, які опубліковано у збірнику «Добруджа. Географія, історія, етнографія. Економічне та державно-політичне значення» («Добруджа. География, история, етнография. Стопанско и държавно-политическо значение»), виданому Союзом болгарських учених, письменників і художників.
У травні 1918 читав лекції у м. Скоп’є. Від 1918 — член-кореспондент Болгарської академії наук.
Упродовж 1922‒1927 і 1931‒1933 — голова Союзу болгарських письменників.
1925 разом з І. Шишмановим увійшов до установчого комітету Болгарського етнографічного товариства.
1925‒1943 — редактор журналу «Болгарска мисл» («Българска мисъл»), органу Вищої (Верховної) читацької ради. Співпрацював із журналами «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина» («Сборник за народни умотворения, наука и книжнина»), «Списаніє на БАН» («Списание на БАН»), «Училищен преглед» («Училищен преглед»), «Пролом» («Пролом»), «Македонски преглед» («Македонски преглед»), «Родна реч» («Родна реч»), «Просвета» («Просвета»), «Сонце» («Слънце»), «Листопад» («Листопад»), «Читалище» («Читалище»), «Сердика» («Сердика»), «Літературна мисл» («Литературна мисъл»).
1926 — директор Національного театру в Софії.
1928−1931 — голова Вищої (Верховної) читацької ради.
1929 — академік Болгарської АН.
1929‒1931 — за редакцією Арнаудова вийшло 6 томів книжкової серії «Болгарські письменники» («Български писатели»), у перші 3 томи якої було вміщено його твори (перевидано 2003−2004).
На початку 1930-х очолював Добруджанський науковий інститут.
У 1939 написав першу історію Софійського університету, у 1966 — історію Болгарського книжкового товариства у м. Браїлові за 1869−1876 (на базі цієї установи створено Болгарську АН).
1944 — міністр народної освіти (просвітництва) в уряді І. Багрянова (з 01.06 до 02.09). Після перевороту 09.09.1944 був заарештований. У 1945 за участь у діяльності уряду І. Багрянова засуджений до 15 років позбавлення волі і виключений із Болгарської АН (поновлений у 1961). 25.12.1946 звільнений, а 1954 амністований.
У 1969 — отримав звання народного діяча науки.
Наукові зацікавлення торкалися питань теорії та історії літератури, досліджував також життя та діяльність учасників болгарського національного відродження (св. Паїсія Хілендарського та його послідовника С. Врачанського, Н. Бозвелі, В. Апрілова, І. Селімінського, Г. Раковського, Л. Каравелова, братів Д. і К. Миладинових), кожному з яких присвятив монографію. Вивчав творчість сучасних йому письменників болгарської літератури (І. Вазова, П. Яворова, К. Христова, Й. Йовкова, Д. Дебелянова), досліджував також твори Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, Г. Е. Лессінга, Ж.-Б. Мольєра, Ж.-Ж. Руссо, О. де Бальзака. Перекладав, вивчав етнографію та народну поезію. Упорядкував 4-й — «Міфічні пісні» («Митически песни», 1961) і у співавторстві 5-й том — «Обрядові пісні» («Обредни песни», 1962) 12-томної серії «Болгарська народна творчість в дванадцяти томах («Българско народно творчество в дванадесет тома»).
Його вважають одним із засновників сучасної болгарської етнографії.
Методологія досліджень ученого ґрунтувалася на позитивізмі, еволюціонізмі та ідеях психологічної школи, а також порівняльно-історичному методі. Тексти наукових робіт укладені доступною мовою без надмірного вживання вузькоспеціалізованих термінів.
Арнаудов і Україна
1932 очолив Українсько-болгарське товариство (УБТ). У 1928 разом з УБТ був одним з ініціаторів та організаторів відкриття в м. Софії пам’ятника М. Драгоманову. Виголосив промову «Заслуги Драгоманова в болгарській науці» («Заслугите на Драгоманова за българската наука»), яка згодом увійшла до його збірки «Нариси з болгарського фольклору» («Нариси з българскія фолклор», 1968).
1935 взяв участь у виданні журналу «Українсько-болгарські вісті» — вийшов лише один номер. Тоді ж був прийнятий до українського культурно-просвітницького товариства «Українська громада» в Болгарії. Підтримував близькі контакти з українськими вченими НТШ. 1912 познайомився з І. Свєнціцьким, пізніше — з В. Гнатюком. 24.06.1924 Арнаудова обрали дійсним членом НТШ, у «Хроніці НТШ» уміщено коротку біографія та список наукових праць ученого. Спільно з УБТ Арнаудов допоміг організувати в м. Софії виставку карт і діаграм В. Кубійовича як представника НТШ на Конгресі слов’янських географів і етнографів (19−29.08.1936), за що Виділ (президія) НТШ на засіданні 02.09.1936 висловив йому подяку.
18.11.1933 у м. Софії при Союзі українських організацій Болгарії було створено Українсько-болгарський центральний комітет допомоги охопленій голодом Україні. Очолив комітет М. Арнаудов, його заступником було обрано скульптора М. Паращука.
Визнання
Ім’я академіка Арнаудова присвоєно одній зі шкіл у м. Софії. В університеті м. Русе відбуваються міжнародні наукові «Арнаудовські читання».
Додатково
У 1973 з нагоди свого 95-ліття подарував частину власної колекції книжок 17-ма мовами Регіональній бібліотеці ім. Л. Каравелова у м. Русе (6524 одиниць).
Праці
- Българските народни приказки (опит за класификация) // Сборник за народни умотворения и народопис, 1905, № 20, с. 1−110;
- Из живота и поезията на Иван Вазов. Литературно-исторически и текстологически изследвания. София, 1958;
- Яворов. Личност, творчество, съдба. София, 1961;
- Паисий Хилендарски. Личност, дело, епоха. София, 1962;
- Поети и герои на Българското възраждане. София, 1965;
- Кирил Христов. Живот и творчество. София, 1967;
- Вековно наследство. Българско народно поетическо творчество / Отбор и характеристики М. Арнаудов. София, 1976−1979, т. 1−3.
Література
- Балевски В. Михаил Арнаудов и Българското възраждане // Годишник на Софийския университет „Св. Климент Охридски“. Факултет по славянски филологии. София, 1985, т. 74, № 3, с. 344‒348;
- Димов Г. Михаил Арнаудов. София, 1990.
- Аретов Н. М. Арнаудов и динамиката на българската литературна историография // Академик Михаил Арнаудов — Ученият и творецът. Сборник с научни изследвания. София, 2006, с. 176‒189;
- Михова Л. Българското книжовно дружество в изследванията на Михаил Арнаудов и учениците му // Академик Михаил Арнаудов — Ученият и творецът. Сборник с научни изследвания. София, 2006, с. 215‒221;
- Балевски В. Шишманов в Италия — период на емиграция: Кореспонденцията М. Арнаудов — Ив. Д. Шишманов (1906—1907) // Иван Д. Шишманов — ученият и гражданинът: Шишманови четения. София, 2007, кн. 3, с. 235‒244;
- Кунчева Р. Александър Веселовски и Михаил Арнаудов за генезиса на литературните родове // Славянска филология: Докл. и статии за ХIV междунар. конгр. на славистите. София, 2008, т. 24, с. 348‒371;
- Заяць О. Арнаудов Михайло. Енциклопедія наукового товариства ім. Шевченка. 2015. URL: http://encyclopedia.com.ua/search_articles.php?id=118
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.07.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
