Свєнціцький, Іларіон Семенович
Свєнці́цький, Іларіо́н Семе́нович (псевдоніми і криптоніми: І. С. Свєнціцкий, І. С. Святицький, І. С; 07.04.1876, м. Буськ, тепер Золочівського району Львівської області, Україна — 18.09.1956, м. Львів, Україна) — філолог-славіст, музеолог, історик мистецтва, етнограф, палеограф, літературознавець, культурно-громадський діяч. Організатор і перший директор (1905–1952) Національного музею у м. Львові (тепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). Доктор філологічних наук (1902). Дійсний член НТШ (з 1914). Професор (з 1941). Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Батько В. Свєнціцької.
|
Свєнціцький, Іларіон Семенович | |
|---|---|
| Псевдоніми | І. С. Святицький |
| Народження | 07.04.1876 |
| Місце народження | Буськ |
| Смерть | 18.09.1956 |
| Місце смерті | Львів |
| Alma mater | Львівський національний університет імені Івана Франка |
| Напрями діяльності | музейна справа |
Зміст
Життєпис
Народився в сім’ї народного вчителя. Отримав гімназійну освіту (1887–1895), упродовж 1895–1899 навчався на філософському факультеті математичного відділення Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка). Студентом працював у Музеї Ставропігійського інституту (1898–1899). Зацікавився науковою темою «Історія філософії на Русі 11–16 ст.». Від 1899 за рекомендацією проф. К. Твардовського, студіював в Імператорському Санкт-Петербурзькому археологічному інституті (існував до 1922), був вільним слухачем історико-філологічного факультету Імператорського Санкт-Петербурзького університету (тепер обидва — Санкт-Петербурзький державний університет; Росія). Вивчав рукописні пам’ятки Імператорської публічної бібліотеки (тепер Російська національна бібліотека), відвідував Російський музей (тепер Державний Російський музей), Ермітаж, брав уроки в Центральному училищі технічного рисунку барона О. фон Штігліца (тепер Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені О. Л. Штігліца). 1900–1901 служив в австрійській армії, після закінчення — працював у бібліотеці Народного Дому у м. Львові (ліквідований 1939). Докторську роботу «Значення Максима Грека для розвитку філософії в Росії» (1902) під керівництвом професора В. Ягича (м. Відень, Австрія) захистив із відзнакою cum laude. Повернувся до праці в Народному Домі як «тимчасово занятий доктор при кустосі» (листопад 1902 — лютий 1905).
1905–1952 — директор Національного (до 1911 — Церковного) музею у м. Львові (тепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Член-засновник 1908–1930; професор (1914–1918; 1920–1924) Товариства наукових викладів ім. П. Могили (діяло до 1939). З 1913 — приват-доцент кафедри слов’янської філології Львівського університету імені Франца І (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка).
Під час Першої світової війни на тлі відступу російської армії Свєнціцького арештували й вивезли як заручника до м. Києва (15.06.1915–28.02.1918). Викладав на кафедрі слов’янської філології Київського університету (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), обіймав посаду заступника директора Київського міського музею (тепер Національний художній музей України).
Повернувся до м. Львова 28.02.1918. З відновленням Другої Речі Посполитої, Свєнціцького звільнили з Львівського університету імені Яна Казимира (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка). 1921–1925 читав лекції в Львівському таємному українському університеті. 1922–1928 викладав у Робітничих громадах Галичини. Від 1914 — дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, протягом 1924–1939 — заступник керівника філологічної секції. Основний час присвячував музейній роботі.
Від 1934 — доцент кафедри слов’янської філології Львівського університету імені Яна Казимира, з вересня 1939 — старший науковий співробітник Львівського філіалу Інституту мовознавства АН УРСР (з 1951 — у структурі Інституту суспільних наук АН УРСР, з 1993 — Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України).
У березні 1941 призначений на посаду заступника керівника об’єднаної дирекції Львівської державної картинної галереї (тепер Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького) з реорганізованим у травні 1940 в «український відділ» Національним музеєм.
У травні 1941 — атестований Вищою атестаційною комісією як професор кафедри слов’янської філології Львівського державного університету ім. І. Я. Франка, доктор філологічних наук.
Після німецької окупації в червні 1941 Свєнціцького поновили на посаді директора музею, а самому закладу повернули статус та історичну назву.
Від липня 1944 до1950 — завідувач кафедри слов’янської філології Львівського державного університету ім. І. Я. Франка, завідувач Львівського філіалу Інституту мовознавства АН УРСР.
Зазнав переслідувань з боку радянської влади. Навесні 1952 Свєнціцького звинуватили в недостатньому розміщенні в експозиції творів, переданих Комітетом у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР.
15.12.1952 звільнений із посади директора Національного музею. Залишався на посаді професора кафедри. Продовжив наукову й викладацьку працю у Відділі мовознавства Інституту суспільних наук АН УРСР (тепер Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України).
Похований на Личаківському цвинтарі (поле 21).
Діяльність
Музейна діяльність
У кінці 1890-х набув перших навичок у музейній справі як емануент («підручний писар») проф. І. Шараневича (1829–1901; тепер Україна). 1901–1905 був помічником А. Петрушевича (1821–1913; тепер Україна), який порекомендував його А. Шептицькому для допомоги в новоствореному в лютому 1905 Церковному музеї. Упродовж березня–червня 1905 здійснив «букіністичну» експедицію до міст Почаєва, Бердичева, Житомира, Києва, Чернігова; Москви, Санкт-Петербурга, Смоленська; Вітебська, Мінська; м. Вільна (тепер м. Вільнюс). Улітку 1905 відбулась археологічно-етнографічна поїздка Галичиною. Після завершення експедицій описав та систематизував привезені речі. Уклав «Каталог книг церковно-славянской печати» (1908). Автор першої експозиції й «Ілюстрованого провідника по Національнім музеєви у Львові» (1913) –– першого музейного путівника в Україні.
Завдяки авторитету А. Шептицького й за підтримки громадськості під орудою Свєнціцького музей став провідним центром національного духовно-культурного життя в Галичині, базою наукових студій європейського рівня. На кінець 1930-х збірки музею налічували понад 80 тис. предметів.
Стараннями Свєнціцького сформована універсальна колекція, що віддзеркалювала в історичній ретроспективі різні форми духовної культури народу. Пріоритетне значення надавав дослідженню давньоукраїнського мистецтва й пам’яток писемності і книгодрукування. Свєнціцький розвивав наукову, видавничу, реставраційну ланки роботи, був організатором виставок українського мистецтва в містах Львові, Варшаві, Парижі. Ініціював закладення збірки модерного мистецтва.
Подвижник розбудови регіонального музейництва 1920–1930-х. Перший професійний музеєзнавець у Західній Україні. Автор праці «Про музеї і музейництво. Нариси і замітки» (1920).
1929 зусиллями Свєнціцького повернули вивезені 1915 до Росії колекції Ставропігії, Народного Дому й архів Галицької митрополії 15–18 ст., вилучений з фондів Національного музею.
Прагнув згуртувати музейників у професійній спілці «Союз українських наукових робітників книгозбірень і музеїв» у м. Львові, який очолював 1930–1939. Ініціатор створення, а згодом секретар (1931–1939) Союзу прихильників Національного музею у м. Львові. Учасник з’їздів бібліотекарів і музеологів (1920–1930-х) у містах Львові, Коломиї, Самборі, Варшаві, Познані, Тарнуві, Цешині, Перемишлі, Торуні, Венеції, Римі. Член управи Союзу музеїв у Польщі, 1937–1938 — голова української секції.
1940 перешкодив усуненню пам’ятника А. Шептицькому з території музею (монумент простояв до 1947). Завадив вивезенню творів під час німецької окупації.
У повоєнний період намагався не допустити «перегляду» фондів, прагнув урятувати найвартісніші твори. Тоді порушили питання про заміну керівництва музею. «Спецфондівська комісія» скористалася відсутністю директора у м. Львові в період його відпустки (31.07 — 02.08.1952) і вилучила та знищила «антирадянські націоналістичні експонати»: 1728 позицій документально зафіксованих предметів (фактична цифра значно вища). 1950–1953 цей перелік поповнили понад чотири тисячі книг та нереалізовані залишки тиражів музейних видань і 138 томів та папок архівних матеріалів.
Наукова діяльність
Учений-енциклопедист. Піонер досліджень у різних галузях знань: славістики, мовознавства, літературознавства, мистецтвознавства, історії філософії, рукописів і стародруків, етнографії, фольклористики, палеографії, музейної і видавничої справи. Започаткував дослідження українського галицького іконопису, рукописних пам’яток, давньої гравюри. Здійснив детальний палеографічний опис Бучацького Євангелія (13 ст.), Галицько-Волинського літопису, Новосадського Апостола (14 ст.), автор палеографічно-граматичного опису Лаврашівського Євангелія (поч. 14 ст.). Приділяв увагу проблемам україністики, зокрема діалектології. Вивчав фонетичні особливості бойківської говірки с. Бітлі (тепер Самбірського району Львівської області), досліджував зразки українських колядок і щедрівок. Автор засадничих праць з історії білоруської, болгарської, польської, сербської, хорватської, чеської, італійської, російської та інших мов і літератур. Учасник (1927–1952) міжнародних слов’янознавчих, філологічних конгресів, а також конгресів візантологів, мистецтвознавців, етнографів у містах Львові, Харкові, Києві, Варшаві, Кракові, Вільнюсі, Празі, Берні, Стокгольмі, Софії, Амстердамі, Брюсселі. Концептуальні ідеї Свєнціцького підхопили й розвинули науковці різних гуманітарних сфер.
Меморіалізація
1960 на могилі встановлено погруддя [скульптор Є. Дзиндра (1913–1983; Україна)].
1996 на фасаді будівлі музею (Історичний комплекс НМЛ, вул. М. Драгоманова, 42, м. Львів) до 120-річчя від дня народження Свєнціцького встановили художньо-меморіальну таблицю роботи скульптора Е. Миська.
Праці
- Начала философии в русской литературе ХІ–ХVІ вв. Львовъ : Издание «Галицко-Русской Матицы», 1901. 20 с.
- Галицько-руське церковне малярство ХV–ХVІ ст.: Матеріяли і замітки // Записки товариства імені Шевченка. 1914. Т. 121. С. 63–116.
- Основи науки про мову Українську. Київ : Видання Товариства «Час», 1917. 100 с.
- Нариси з історії української мови. Львів : Друкарня «Діло», 1920. 100 с.
- Ікони Галицької України ХV–ХVІ віків. Львів : Український національний музей у Львові, 1922. 141 с.
- ХХV літ діяльности Національного Музею // Двайцятьпять-ліття Національного музею у Львові. Львів : Друкарня «Діло», 1930. С. 6–18.
- Різдво Христове в поході віків: (Історія літературної теми й форми). Львів : Друкарня «Діло», 1933. 184 с.
- Культурно-національний рух на Закарпатті і в Галичині в ХVІІІ–ХІХ в. // Сьогочасне і минуле. 1939. Т. 1. № 1. С. 30–37.
Література
- Гембарович М. Іларіон Семенович Свєнціцький і мистецтвознавство // Питання слов’янського мовознавства. 1958. Кн. 5. С. 25–32.
- Іларіон Семенович Свєнціцький // Митці України / За ред. А. В. Кудрицького. Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. С. 517.
- Гнатюк М. Свєнцицький Іларіон Семенович // Довідник з історії України : в 3 т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. Київ : Генеза, 1999. Т. 3. C. 129–130.
- Свєнціцький Іларіон Семенович // Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України у світі (1859–1950). Львів : Українські технології, 2002. С. 83.
- Мова, література і музеєзнавство у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. 200 с.
- Черниш Н. Бібліографічна комісія НТШ як центр дослідження української книги (1909–1939). Київ : Наша культура і наука, 2006. 215 с.
- Іларіон Свєнціцький : Бібліографічний покажчик / Уклад. М. Панів. Редкол. : В. Кметь та ін. 2-ге вид., допов., розшир. Львів : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. 678 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Забитівська А. А. Свєнціцький, Іларіон Семенович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Свєнціцький, Іларіон Семенович (дата звернення: 5.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.19.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
