Архівознавство
Архівозна́вство, архі́вна нау́ка — комплексна наука про архіви та архівні документи, що розробляє теоретичні, правові та методичні питання архівної справи, досліджує типо-видовий склад та інформаційний потенціал архівної спадщини, історію архівів, питання доступу до архівної інформації тощо.
Зміст
Етапи розвитку
Архівна наука розвивалася від суто практичної допоміжної історичної дисципліни до комплексної системи знань, що має сформовану терміносистему, специфічні методи досліджень, численні зв’язки з іншими науками.
У розвитку архівної науки виокремлюють кілька етапів:
«Пропедевтичний» («донауковий») етап. Вважається, що архівну науку заснував Якоб фон Раммінген, автор перших письмових настанов щодо організації архіву «Про реєстратуру, її будову та управління…» (1571). У 1540-х на підставі обстеження архіву державного апарату та вивчення рукописів 16 ст., зокрема його батька — архіваріуса Віттенберзького архіву, Я. Раммінген розробив правила організації реєстратури (також структури та управління архівом) для міської ради м. Аугсбурга.
Остання чверть 18 ст. — перші спроби постановки проблем архівної науки. Архівіст М. Баттеней (Франція) у праці «Французький архівіст, або Надійний метод упорядкування архівів» (1775) виклав методику дешифрування старих текстів, сформулював засади їх зберігання в архівах, наголосив на необхідності спеціальної освіти архівістів.
Таємний архіваріус Ф. Шпісс (Німеччина) y нарисі «Про архів» (1777) подав елементарні принципи класифікації документів за походженням та вперше порушив питання про доступ до архівної інформації для наукового використання.
Термін «архівна наука» (нім. Archivwissenschaft) запропонував архіваріус Домського собору м. Вюрцбурга Йозеф Антон Егг (1762–1818) у праці «Теоретичні ідеї архівознавства» (1804). Стверджував, що архівна наука виникла в «надрах» дипломатики й поступово перетворилася на самостійну дисципліну. З появою праці Й. Егга було обґрунтовано формування нової дисципліни, спрямованої на розроблення наукових засад упорядкування та зберігання документальних зібрань, вивчення та удосконалення методів архівної роботи.
Наукове осмислення теоретичних засад архівної науки, історії та принципів функціонування архівів було продовжене в працях авторів: Ф. Леєра (1818–1892); Е. Л. Шампольйона-Фіжака (1813–1894), Г. Рішу (1852–1915); М. В. Калачова (1819–1885), І. Ю. Андреєвського (1831–1891), Д. Я. Самоквасова (1843–1911); Й. А. Гелферта (1820–1910) та ін.
Поворотним моментом у розвитку архівознавчої думки стало запровадження принципу публічності архівів унаслідок Французької революції 1789–1799, залучення до практичного і наукового обігу поняття «фонд».
19 ст. — початок 20 ст. — формування основних принципів і понять архівної науки. Важливим чинником поступу архівознавчої думки було започаткування в 1820-х архівної освіти — створення спеціальних закладів для підготовки архівістів (Школа хартій у м. Парижі, Марбурзька архівна школа, школи палеографії в містах Мілані та Венеції, школа дипломатики в м. Мадриді, Інститут досліджень австрійської історії у м. Відні).
Типовими жанрами «архівної літератури» 19 ст. були підручники для підготовки архівних кадрів, також праці прикладного характеру («керівництва», «трактати», рекомендації», «настанови»), присвячені окремим проблемам архівної діяльності.
Остаточному визнанню науки про архіви, розвитку її методологічних засад, з’ясуванню періодизації архівознавства сприяли праці: «Наука про архіви» (1895) Ш.-В. Ланглуа; «Настанови з класифікації та описування архівів» (1898) С. Мюллера, Й. Фейта, Р. Фруїна.
Етап завершився Першим міжнародним конгресом бібліотекарів та архівістів (29–31.08.1910, м. Брюссель), який засвідчив прагнення архівістів до міжнародної співпраці, визнав принцип походження єдиним науковим принципом класифікації архівних документів і побудови довідкового апарату архівів.
Початок Першої світової війни дещо загальмував розвиток архівної науки в світовому масштабі.
Міжвоєнний період — етап активного розвитку архівознавчої думки. Позначений активними пошуками дефініції змісту поняття «архівна наука», артикуляцією її завдань. Функції «обслуговування», притаманні архівознавству на його емпіричному рівні, почали витіснятися функціями пізнання, осмислення, продукування нових знань.
У 1920-х поняття «архівістика» (пол. archiwistyka) в сенсі наукової дисципліни зафіксовано у польській енциклопедії допоміжних наук історії та літератури, укладеній істориком, архівістом, джерелознавцем і філологом, одним із організаторів Люблінського університету, директором Державного архіву в м. Любліні Станіславом Пташицьким (1853–1933). Два випуски енциклопедії побачили світ у м. Любліні 1919 та 1922.
У першій половині 1920-х у США розпочалося формування спеціального напряму архівної науки — досліджень економічних архівів. Згодом він оформився в бізнес-архівознавство — субдисципліну архівної науки, яка розроблює принципи і методи організації архівів приватних компаній, забезпечує збереженість архівної інформації про розвиток економіки. Цьому прислужилася американська школа істориків бізнесу, зокрема, створене 1924 при Гарвардському університеті Товариство істориків бізнесу.
Розширенню змісту архівістики сприяло положення провідного архівіста Італії Еудженіо Казанови (1867–1951) про невіддільність історії архівів від історії архівознавства та архівного права. Поступово науку про архіви усвідомлювали як самостійну, комплексну систему знань, спрямовану на вироблення оптимальних форм і методів обліку, класифікації, зберігання документів та використання архівної інформації.
Історик, архівіст та архівознавець, директор Архіву давніх актів у Варшаві (1921–1939) Казимир Богдан Конарський до завдань архівістики як науки про архіви відносив дослідження архівів, архівних фондів, розроблення засад оцінювання архівних документів та забезпечення їх збереженості, науково-довідкового апарату архівів, а також питання організації діловодства, зокрема, формування документальних комплексів в установах.
Період другої половини 20 ст. Після Другої світової війни поновлено міжнародну співпрацю архівістів: створено Міжнародну раду архівів (МРА), започатковано Міжнародні конгреси архівів та Міжнародні конференції Круглого столу архівів, засновано журнал «Архівум» («Archivum»; 1951) для міжнародної комунікації архівістів.
Ключового значення набула архівознавча лексикографія. Робота над «Міжнародним словником архівної термінології» («Dictionary of Archival Terminology») під егідою МРА розпочалася 1948. Видання побачило світ 1984. Словник містив терміни французькою та англійською мовами з їх еквівалентами голландською, німецькою, італійською, російською та іспанською мовами. Він не фіксував належність архівознавства до певного класу наук і тлумачив архівістику в двох значеннях: 1) як дисципліну, що займається теоретичними і практичними аспектами функціонування архівів; 2) як управління архівною справою. Крім того, іспанський еквівалент містив синоніми: архівологія («archivologia»), архівономія («archivonomia»), які свідчили про побутування цих термінів.
Було укладено термінологічні словники національних рівнів у різних країнах.
У 1960-х започатковано підготовку підручників, наприклад, «Підручник з тропічного архівознавства» (1966) колективу авторів: І. Перотен, Р.-А. Ботьє, Ф. Флідер, П.-П. Грессе, Л. К. Гвам, Я. П. Катпалія, Т. Шелленберг, А. Шерер. Поряд із підручниками виходили друком методичні рекомендації, статті в журнальній архівознавчій періодиці, спеціальні монографії теоретичного характеру (В. Автократова, Е. Лодоліні, Й. Папріца, Б. Ришевського та ін.).
Сформувалися умови для інституційного розвитку архівної науки. 1966 у м. Москві розпочав роботу Всесоюзний (тепер Всеросійський) науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи. Майже водночас засновано Бюро наукових досліджень Генеральної дирекції державних архівів Польщі.
У 1970-ті на розвиток архівознавчої думки вплинули: ідеї Т. Куна про соціокультурну обумовленість наукового пізнання; уявлення про «дослідницькі програми» як рушійні сили розвитку науки І. Лакатоса; поняття «дискурс» та «дискурсивні практики» М. Фуко, його нове розуміння документа як простору, відкритого для освоєння та ін. Постали інтегративні тенденції, поглибилися міждисциплінарні зв’язки архівознавства.
Сучасний етап — розвиток архівознавства в умовах формування інформаційного суспільства. Впровадження електронних технологій на межі 20 і 21 ст. зумовило нові підходи до обліку та удоступнення архівної інформації, організації зберігання та забезпечення збереженості електронних документів.
В епіцентрі дискусійних питань — проблеми методології архівознавства, зміст дефініцій його понятійно-категоріального апарату, взаємозв’язки з іншими дисциплінами тощо. Відповідні наукові дискусії розгорталися на сторінках журналів «Американський архівіст» («Аmerican Archivist»), «Архіварія» («Archivaria») та ін.
Розширення завдань архівної науки в нових умовах супроводжувала поява нових форм міжнародної співпраці: Міжнародні конференції країн Центральної і Східної Європи (Республіка Польща, 1995–2005), Міжнародний інститут архівної науки в Маріборі (Словенія, 1994; Італія, 2005). У межах цих форм міжнародної співпраці з’явилися нові проекти, пов’язані з розпрацюванням наукових підходів до сукупної архівної спадщини та обґрунтування переміщення архівних фондів.
Предметна область
До об’єктів дослідження в архівознавстві належать архівний документ та системи документів, державна політика в галузі архівної справи, діяльність архівних установ (наукових центрів, навчальних закладів, громадських організацій, наукових шкіл) та ін.
Предметна область архівознавства охоплює тенденції та закономірності розвитку архівістики, формування взаємозв’язку «архіви — суспільство», функціонування архівної інформації в мікропросторі (інформаційні потреби людини) та макропросторі (інформаційні потреби суспільства), етику архівної діяльності.
Принципи
Методологічну основу архівознавства становлять фундаментальні принципи об’єктивності, всебічності, історизму, а також загальнонаукові та конкретно-наукові принципи та методи.
Комплекс конкретно-наукових принципів архівознавства складають:
Принцип пертиненції, пертиненц-принцип (лат. pertineo — стосуватися, належати, сприяти) — передбачає об’єднання архівних документів у групи відповідно до предметних та інших ознак; є основою предметно-логічної класифікації за штучними формально-логічними, заздалегідь розробленими схемами. Ключовою характеристикою пертиненц-принципу є ознака «логічної належності», що реалізується, зокрема, в утворенні колекцій та фондів особового походження. Усі документи архіву мисляться як єдине ціле і розподіляються всередині даного цілого за загальною для всього архіву схемою. Документи одного фондоутворювача в архіві можуть зберігатися в різних серіях, а документи різних фондоутворювачів — в одній тематичній групі.
Принцип походження, провенієнц-принцип (лат. рrovenio — народжуватися, виникати, відбуватися) — полягає у вимозі відповідності структури і змісту архівного фонду структурі та змісту діяльності фондоутворювача, забороні розпорошення документів з його складу, відмежування одного фонду від інших. Принцип походження вимагає зберігати в архівах історично утворені комплекси документів у тому порядку, в якому вони утворилися в діловодстві установи-фондоутворювача. Основний принцип архівознавства, передусім теорії організації архівних фондів та її прикладних аспектів. Невіддільно пов’язаний із принципом неділимості фонду, а почасти й ототожнюваний з ним.
Принцип територіальності архівів, принцип територіального походження — передбачає повагу до зв’язків архівних фондів із територією, на якій вони утворені. Архіви установ, що утворилися в межах деякої географічної території, повинні зберігатися там-таки компетентними службами. Цей принцип іноді розглядають як складник принципу походження. Переміщені архіви, захоплені під час війн або інших бойових дій як трофеї, підлягають поверненню в країну походження, тобто реституції. Принцип не поширюється на дипломатичні архіви та окремі групи документів окупаційних влад.
Принципи походження і територіальної належності були рекомендовані в резолюції Генеральної конференції ЮНЕСКО (Найробі, 1976) до обов’язкового врахування як основні принципи архівознавства під час укладання двосторонніх угод про передавання архівів.
Принцип публічності архівів — передбачає відкритість архівної інформації для зацікавлених користувачів. Його втілення в тоталітарних країнах наражається на істотні ідеологічні бар’єри. Починаючи з другої половини 20 ст., питання розширення доступу привертало увагу міжнародних зібрань архівістів (Міжнародних конгресів архівів, Міжнародних конференцій Круглого столу архівів, Міжнародних конференцій країн Центральної і Східної Європи та ін.).
Принципи об’єктивності та аполітичності архівів — вимагають беззастережності та незаангажованості, абстрагування від політичної та ідеологічної спрямованості. Лише «фахова позапартійність» архівіста і науковця може гарантувати об’єктивність у формуванні архівних фондів та використанні архівної інформації. Принцип проголошений за доби Української революції істориком-архівістом В. Л. Модзалевським, декларований архівознавцем Т. Р. Шелленбергом (1903–1970; США) та ін.
Принцип адекватності інформації описуваному об’єкту — передбачає точне відтворення об’єкта описування в описовій статті через відповідні інформаційні характеристики.
Принцип багатофункціональності описування — орієнтує на відтворення інформаційних характеристик, визначених при первинному описуванні, в облікових документах архіву та архівних довідниках.
Міждисциплінарні зв’язки
У процесі становлення та розвитку архівної науки сформувалися її численні міждисциплінарні зв’язки. Серед дотичних наук:
- філософія;
- історія, історіографія, джерелознавство, геральдика, археографія, дипломатика, емблематика, епіграфіка, картографія, метрологія, нумізматика, палеографія;
- документознавство, бібліотекознавство, музеєзнавство;
- економіка;
- інформатика та ін.
Наукова періодика
Каналом наукової комунікації в архівознавстві є архівна періодика.
До сучасних архівознавчих журналів належать: польський «Архейон» («Агcheion»), німецький «Дер Архівар» («Der Archivar»), болгарський «Архивен преглед», американський «Американ архівіст» («American archivist»), британський «Архівс» («Archives»), французький «Бюльтен дез Архів де Франс» («Bulletin des Archives de France»), видання MPA «Комма» («Comma») та ін.
Архівознавство в Україні
У першій половині 20 ст. теоретичні питання розроблювали історики-архівознавці В. І. Веретенников та В. О. Романовський (1890–1971). Водночас в СРСР тривалий час відбувалася тотальна ідеологізація архівної справи. У 1930-х це створило неподоланні інформаційні бар’єри, негативно позначилося на розвитку архівознавчої думки. М. Ф. Бєльчиков (1890–1979) у праці «Теорія археографії» (1929) запровадив до наукового обігу термін «теорія і практика архівної справи». Архівну науку він вважав лише складником архівної справи, її самодостатність відносив до ідей буржуазного архівознавства. Ці положення розвинув К. Г. Мітяєв у праці «Теорія і практика архівної справи» (1946). Тож в європейському і радянському архівознавстві виникли сутнісні розбіжності.
У незалежній Україні відбулася інституційна розбудова архівної науки: створено галузевий Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства.
Поспіль із журналом «Архіви України», почали виходити науковий щорічник «Студії з архівної справи та документознавства», «Пам’ятки». Набула розвитку архівна освіта.
Література
- Oegg J. A. Ideeneiner Theorie der Archivwissenschaft. Zur Leitung der Praxis bey der Errichtung u. Bearbeitung der Archive und Registraturen. Gotha, 1804. 134 s.
- Langlois Ch.-V. La science des archives // Revue internationale des Archives, des Bibliothèques et des Musées. 1895. № 1. P. 7–25.
- Ptaszycki S. Encyklopedia nauk pomocniczych historii i literatury polskiej. Lublin, 1921. S. 10.
- Casanova E. Archivistika. Siena : Stab. artigraficheLazzeeri, 1928. 533 р.
- Dictionary of Archival Terminology / Ed. by P. Walne. München : K-G-Saur, 1984. 220 p.
- Калакура Я. Архівознавство: наука чи система наукових знань? // Студії з архівної справи та документознавства. 1996. T. 1.
- Нариси історії архівної справи в Україні / За заг. ред. І. Б. Матяш, К. І. Климова. Київ : УНДІАСД ; ВД «КМ Академія», 2002. 610 с.
- Архівознавство /за заг. ред. Я. С. Калакури, І. Б. Матяш. 2-е вид., випр. і допов. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2002.
- Хрестоматія з архівознавства / Упоряд.: Г. В. Боряк, І. Б. Матяш, Р. Я. Пиріг. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2003. 408 с.
- Українська архівна енциклопедія / Ред. кол.: І. Б. Матяш, І. Н. Войцехівська, Л. А. Дубровіна та ін. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 680 с.
- Матяш І. Архівознавство як наука: витоки та вектори формування змісту // Студії з архівної справи та документознавства. 2009. Т. 17.
- Leher F. von. Archivlehre: Grundzuge der Geschichte, Aufgaben und Einrichtung unsere Archive. Whitefish, 2010.
- Бездрабко В. В. Історія науки про документ, або Відкриття відомого. Київ : Четверта хвиля, 2011. 295 с.
- Кулешов С. Г. Загальне документознавство. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2012. 123 с.
- Калакура Я. Українське архівознавство: критерії національного // Студії з архівної справи та документознавства. 2015. Т. 22–23.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Матяш І. Б. Архівознавство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Архівознавство (дата звернення: 6.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.06.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
