Барвінський, Володимир Григорович
Барві́нський, Володи́мир Григо́рович (псевдоніми і криптоніми: Василь Барвінок, Василь Барвінський, Василь Б., Maurycy, О-га, Римидович, Римидолов, Ришмидинов, Б. В., В., В. Б., Р., В-р Б-й та інші; 25.02.1850, с. Шляхтинці, тепер Тернопільського району Тернопільської області, Україна — 03.02.1883, м. Львів, тепер Україна) — громадсько-політичний діяч, правознавець, журналіст, письменник, видавець. Брат О. Барвінського.
|
Барвінський, Володимир Григорович | |
|---|---|
| Народження | 25.02.1850 |
| Місце народження | Шляхтинці |
| Смерть | 03.02.1883 |
| Місце смерті | Львів |
| Alma mater | Львівський національний університет імені Івана Франка |
| Напрями діяльності | політика, право, видавнича справа, література |
Життєпис
Народився у сім’ї священника Української греко-католицької церкви. Був наймолодшим із вісьмох дітей.
Навчався в народній школі рідного села, Тернопільській гімназії (1861–1867). Після переїзду до м. Львова завершував навчання у Львівській гімназії.
У 14-річному віці впав із коня і пошкодив хребет. Це відобразилося на його здоров’ї та ізоляції від ровесників, захопленні літературою.
1869–1872 навчався на правничому факультеті Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка). Відтоді служив в адвокатських канцеляріях м. Львова.
Помер унаслідок запалення легень. Передчасна смерть сколихнула м. Львів, похорони перетворилися на маніфестацію. Барвінського поховали на центральній алеї Личаківського цвинтаря, поряд із гробницею М. Шашкевича.
Діяльність
Разом із братом Олександром узяв участь у формуванні народовецької (українофільської) течії (див. Народовці), її ідейних підстав та програми на засадах «органічної праці» за взірцем польських і чеських консерваторів. Це передбачало розвиток і поширення серед населення національної освіти й культури, господарського життя і соціальної солідарності для збереження народу від поглинання чи асиміляції.
Завдяки ерудиції та соціальній активності став одним із лідерів молодих народовців, які почали організовувати культурно-освітні товариства і пропагувати українську ідентичність на противагу діяльності москвофільських організацій у провінції (див. Москвофільство).
Став одним із засновників товариства «Просвіта» (1868) і пропагандистом ідей соборності українців, необхідності розгортання широкої культурно-просвітницької роботи серед українського селянства.
Встановив і підтримував контакти з діячами Наддніпрянської України, зокрема П. Кулішем, М. Драгомановим, М. Костомаровим. Результатом співпраці з П. Кулішем стало видання у м. Львові Псалтиря в перекладі українською мовою (1871).
Займався громадсько-політичною роботою, виступаючи з лекціями і промовами на зібраннях українських товариств.
1876–1880 редагував український часопис «Правда». 1880 створив на власні кошти першу українську газету «Діло» для поширення українського слова і знань. У додатку до газети «Бібліотека найзнаменитіших повістей» вийшли перші переклади українською мовою творів Ч. Діккенса, Е. Золя, В. Скотта, Г. Флобера, Е. Ожешко, І. Тургенєва, М. Гоголя та інших.
Виявив активність у пропагуванні ідей єдності українського народу, відновлення його історії і культурних традицій. 1868–1883 опублікував понад 100 статей у часописі «Правда» і більше 230 — у газеті «Діло». Їх присвячено історії, освіті, господарюванню, правовим питання і політичним завданням українського руху.
Був одним із провідних ідеологів народовецької течії. Брав участь у створенні і поширенні програми піднесення культурно-освітнього рівня українців, здобуття ними рівноправного становища з іншими націями в Австро-Угорщині на засадах «органічної праці». Остання повинна була забезпечити українцям збереження національної ідентичності й формування сильного національного організму, спроможного використати шанс на суспільну автономію.
30.11.1880 організував перше українське народне віче у м. Львові. Було оголошено програму руху, що передбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, впровадження його в контекст європейських цінностей. До 1882 дотримувався думки про співпрацю з галицькими москвофілами в інтересах єдності українців Галичини. Проте після процесу 1882 над провідниками москвофільської партії, звинуваченими у співробітництві з російськими структурами («процес Ольги Грабар»), перейшов на позиції пошуку угоди з польськими консерваторами і демократами, яку не встиг реалізувати (продовжував брат Олександр).
У публіцистиці значну увагу приділяв історичним питанням, висвітлюючи їх із романтичних позицій: історію України трактував як конфлікт місцевої високорозвинутої європейської цивілізації з антицивілізаційними азійськими силами, що досягнув кульмінації у період козаччини; значну частину відповідальності за занепад України покладав на недалекоглядність старшини козацької; українсько-польські відносини в Речі Посполитій тлумачив як боротьбу непримиренних протилежностей — вільнолюбного «руського народу» і «свавільного польського панства», а перехід Галичини під владу монархії Габсбургів — як початок матеріального й духовного відродження після глибокого занепаду («Погляди на історію руського народу»; 1876).
Переживання дитинства й надії змалював в автобіографічних повістях «Скошений цвіт» (1877) і «Сонні мари молодого питомця» (1879), висловивши прагнення служити правді, добру і піднесенню свого народу.
Автор прозових і поетичних творів романтично-сентиментального характеру з елементами соціально-побутового письменства, зображення життя різних верств Галичини, національного моралізаторства (повість «Безталанне сватання», оповідання «Мужик і пан», «Трийцять літ тверезости», «Химерні любощі» та інші). Їх згодом критикував І. Франко за сентименталізм і «патріотичне багатослів’я».
У творчому доробку — переспіви сербських народних пісень «Косове Поле», «Сон цариці Милиці». Частина архіву зберігається у фонді Барвінських Відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Зашкільняк Л. О. Барвінський, Володимир Григорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Барвінський, Володимир Григорович (дата звернення: 14.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.08.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
Твори
- Вексель и лихва — наша біда! Наука про те, як наші люде мають ратуватись від лихвярских рук и з вексльових довгів і як можна хоронити наші маєтки від заглади. Львів, 1875.
- Трийцять літ тверезости. Оповіданє про те, що треба робити, щоб статися тверезим чоловіком. Львів, 1876.
- Скошений цвіт (Виїмок з галицьких образків). Львів, 1877.
- Безталанне сватаньє. Образок з галяцкого житя написав Василь Барвінок. Львів, 1880.
- В столітніи роковини вступленя на австрійскій престол цісаря Іосифа ІІ (1780–1880). Львов, 1880.
- Сонні мари молодого питомця. Оповіданє Володимира Барвіньского. Львів, 1884.
- Досліди з поля статистики (Літературно-наукова бібліотека, ч. 17). Львів, 1901.
Література
- Франко І. Володимир Барвінський (1883) // Франко І. Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50 т. Київ, 2008.Т. 53.
- Споминки про житє і діяльність Володимира Барвіньского. Львів, 1884.
- Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч. 1–2. Львів, 1912–1913.
- Barwiński B. Barwiński Włodzimierz (1850–1883) // Polski Słownik Biograficzny. Kraków, 1935. Т. 1, zeszyt 1.
- Левицький К. Українські політики: сильвети наших давніх і політичних діячів. Львів, 1936.
- Павлишин С. Сага роду Барвінських. Рід Барвінських в історії української культури // Вісник НТШ. Львів, 1993–1994. Ч. 6–7, 8–9.
- Качкан В. А. Українське народознавство в іменах : в 2 ч. Київ, 1995. Ч. 2.
- Мудрий М. Українські народні віча у Львові 1880 і 1883 років (місто на шляху до масової політики) // Львів: місто — суспільство — культура : Зб. наук. праць. Львів, 1999. Т. 3.
- Визначні постаті Тернопілля : біографічний збірник. Київ, 2003.
- Янишин Б. М. Українська міська політична еліта в Галичині та народовський рух останньої третини ХІХ ст.: становлення та інституційний розвиток. Київ, 2008.
- Чорновол І. 100 видатних львів’ян. 2-ге вид. Львів, 2020.
