Бежар, Моріс
Бежа́р, Морі́с (фр. Béjart, Maurice; справжні прізвище та ім’я — Берже, Моріс Жан (фр. Berger, Maurice Jean); 01.01.1927, м. Марсель, тепер регіон Прованс — Альпи — Лазуровий берег, Франція — 22.11.2007, м. Лозанна, Швейцарія) — танцюрист, хореограф, режисер, член французької Академії красних мистецтв (з 1994).
|
Бежар, Моріс (Béjart, Maurice) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Моріс Жан |
| Справжнє прізвище | Берже |
| Народження | 01.01.1927 |
| Місце народження | Марсель |
| Смерть | 22.11.2007 |
| Місце смерті | Лозанна |
| Напрями діяльності | хореографічне мистецтво |
Зміст
Життєпис
Народився у сім’ї філософа. У дитинстві захопився театром, мріяв стати режисером. Навчався в ліцеї у м. Марселі. У 16 років отримав диплом бакалавра з відзнакою, закінчив філософський факультет Університету в м. Екс-ан-Провансі зі ступенем ліценціата літератури.
Класичними танцями займався з 14 років. Навчався хореографії у школі балету Марсельської опери. З 1946 — у м. Парижі, удосконалювався як танцюрист у студії Вакер. Навчався у балетмейстерів-педагогів Л. Стаатса (1877–1952; Франція), мадам Рузанн (справжнє прізвище — Р. Саркісян; рік народження невідомий, тепер Азербайджан — 1958, Франція), Л. Єгорової (1880–1972; тепер РФ — Франція), а згодом у м. Лондоні у В. Волкової (1905–1975; тепер РФ — Данія). Танцював у компанії Р. Петі (1948).
З 1950 перебував у Швеції, виступав у турне з компанією Б. Кульберг (1908–1999; Швеція). Створив разом з балетом Стокгольмського оперного театру хореографію до фільму «Жар-птиця» (1950–1951), поставив перший власний балет «Невідомий» (1951).
Повернувся до Франції, відслужив у армії. 1953 заснував у м. Парижі балетну трупу «Романтичні балети» («Ballets romantiques»), 1954 — трупу «Балет зірки» («Le Ballet de l’Etoile»), яка поставила, зокрема, «Симфонію для самотньої людини» (1955, композитори П. Шеффер і П. Анрі) — перший балет, створений за твором «конкретної музики» (заснованої на використанні природних шумів і звуків). 1960 на основі цієї трупи заснував у м. Брюсселі «Балет 20 століття». Першим великим народним балетом Бежара став балет «Чотири сина Емона» на музику 15–16 ст., поставлений уперше 10.04.1961 у Королівському цирку м. Брюсселя.
Заснував у м. Брюсселі Танцювальну школу Мюдра (1970), де втілював свою філософію сучасного балету.
1987 залишив м. Брюссель і облаштувався у м. Лозанні, його трупа отримала назву «Бежар балет Лозанна», а танцювальна школа з 1992 стала називатися Школа-ательє «Рюдра».
У серпні 2002 створив нову трупу з молодих танцюристів — «Компані М» («Compagnie M»), для якої поставив балет «Мати Тереза і діти світу» (2002, індійська музика, музика Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Ю. Ле Бара), прем’єра якого відбулася в м. Лозанні.
Заснував Фундацію М. Бежара (2007).
Творчість
Постановки Бежара вирізнялися новаторством і яскравою театральністю. Вбачав у балеті вид мистецтва 20 століття, який має стати таким само популярним, як кіно.
Підхід до реалізації власного бачення балету був радше еволюційним, ніж революційним. Використовував традиції класичного балету (італійського стилю, який вивчав у юності у м. Марселі, і російського стилю, який вивчав пізніше у м. Парижі). Вважав, що ці традиції треба примножувати, а не відкидати.
Класичну балетну техніку доповнював і збагачував чуттєвими та духовними танцювальними традиціями Індії, Африки, Китаю та Японії. До вистав у театрах додавав видовищні постановки на циркових аренах і в спортивних центрах. Наприклад, балет «Ромео і Джульєтта» (1966, музика Г. Берліоза) поставив у Королівському цирку Брюсселя і в Палацах спорту, «Месу для теперішнього часу» (1967, музика П. Анрі) — у дворі Папського палацу під час Авіньйонського фестивалю.
У виставах була задіяна найдавніша та сучасна музика для танцю, слова та діалоги. Спирався на традиції балету, опери, мюзиклу, водевілю та східного театру, включно з кабукі.
Задовго до того, як це стало трендом, для створення костюмів співпрацював з модельєрами, зокрема Дж. Версаче (1946–1997; Італія — США) та Ж.-П. Готьє (нар. 1952; Франція).
Автор майже 250 танцювальних творів (зокрема понад 40 повнометражних балетів) для власних труп, що виступали у містах Парижі, Брюсселі та Лозанні й на гастролях, а також для фестивалів і компаній у Франції, Ізраїлю, Туреччині, Єгипті, Японії, Бразилії, Австрії, Греції та США. Успіх у публіки мали балети «Соната на трьох» (1957, музика Б. Бартока), «Орфей (1958, музика П. Анрі), «Весна священна» (1959, музика І. Стравінського) та інші.
Створював балети, позначені впливом східної філософії та країн, які відвідував: «Бхакті» (Індія; 1968), «Голестан» (Іран; 1973). Поставив для Р. Нурієва (1938–1993; тепер РФ — Франція) балет «Пісні мандрівного підмайстра» (1971, музика Г. Малера), для Х. Донна (1947–1992; Аргентина — Швейцарія) — «Ніжинський, клоун Бога» (1971, музика П. Анрі та П. Чайковського), для М. Плісецької — балет «Айседора» (1976, музика Л. ван Бетховена, Ф. Шопена, Ф. Шуберта, Ф. Ліста, Й. Брамса). До 200 річниці Великої французької революції поставив у паризькій залі Гран-Пале балетний спектакль «1789… і ми» (1989, музика Л. ван Бетховена і Ю. Ле Бара), до 10 роковин смерті Ф. Фелліні — у театрі Больє в м. Лозанні «Чао, Федеріко» (2003, музика Н. Рота, Гуно, Р. Дріго).
Cтворив власну оригінальну версію балету «Лускунчик» (1998, музика П. Чайковського). Головним героєм його вистави став хлопчик Бім (персонаж балету Бежара «Паризька веселість», 1978), а головною темою вистави — ставлення до матері та дитинства.
Ставив також опери як режисер, серед постановок: «Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха (1961), «Засудження Фауста» Г. Берліоза (1964) та ін. Написав кілька книг про балет.
Нагороди та визнання
Визнаний кращим хореографом року Професійним синдикатом драматичних і музичних критиків Франції, отримав Гран-прі Інституту хореографії та Паризької опери (1960).
Нагороджений японським орденом Сонця, що сходить (1986), іспанською Золотою медаллю мистецтв (2006).
Великий офіцер бельгійського ордена Корони (1988), португальського ордена Інфанта Дона Енріке (1998).
Лауреат Премії Еразма (1974), Премії Кіото (1999).
У м. Брюсселі створено Будинок М. Бежара (2007).
Додатково
Прийняв іслам (1973), це вплинуло на подальшу творчість і мистецьке бачення.
Цитата
«Танець — це візуальна музика» «La danse est de la musique visuelle»
(М. Бежар. Цит. за: Livio A. Béjart. Lausanne : L’Age d’Homme, 2004. P. 271).
«Я — спадкоємець Ліфаря, не стилістично, а як той, що поважає, любить і змушує поважати та любити танець. […] До Ліфаря „Опера” була старим музеєм танцю» «Je suis héritier de Lifar, par stylistiquement, mais comme quelqu’un qui a respecté, aimé et fait respecter et aimer la danse. […] Avant Lifar, l’Opéra était un vieux musée de la danse»
(М. Бежар. Цит. за кн.: Béjart М. La Vie de qui? Paris : Flammarion, 1996, P. 185).
Твори
- Le Ballet des mots. Paris : Les Belles Lettres ; Archimbaud, 1994. 497 p.
- La Vie de qui? Paris : Flammarion, 1996. 280 p.
- Lettres à un jeune danseur. Paris : Actes Sud, 2001. 44 p.
Література
- Livio A. Béjart. Lausanne : L’Age d’Homme, 2004. 280 p.
- Robert M. Béjart si Dieu le veut. Bruxelles : Racine, 2011. 198 p.
- Dollfus A. Béjart: le démiurge. Paris : Flammarion, 2017. 448 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бежар, Моріс // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бежар, Моріс (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.03.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
