Біснуватість
Біснува́тість, бісоодержи́мість (від біси, відповідник грец. δαιμονικό σύμπαν — вселення демонів) — термін у християнстві на позначення стану людини, який вважають наслідком вторгнення в неї нематеріальних демонічних сил, бісів. Увійшов у церковно-канонічні пам’ятки, богослужбову й агіографічну (див. Агіографія) літературу, іконографію, фольклор. Прагнення церкви визволити людину від впливу злих сил обумовило виникнення релігійних практик екзорцизму.
Зміст
Історична довідка
Сюжети про спокуси праведників та підпадання людини під владу злого духа містяться ще у Старому Завіті; здатність до вигнання бісів витлумачено як «чудесний дар». Відомі євангельські перекази про зцілення Ісусом герасинського біснуватого і вигнання бісів шляхом вселення їх у стадо свиней (Мт. 8:28–34, Мк. 5:1–16, Лк. 8:29–40). В Євангелії від Матвія згадано про владу, яку дав Ісус Своїм учням «над нечистими духами, щоб виганяти їх і зціляти всяку хворобу й усяку недугу» (Мт. 10:1), та передано Його настанови апостолам: «Хворих оздоровляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте» (Мт. 10:8). Про невдалу спробу вигнання бісів синами юдейського первосвященика переказано в Діях апостолів (Дії 19:13–16).
Особиста боротьба з бісами (демонами, спокусами) або зцілення інших людей від злих сил є поширеним сюжетом у життєписах анахоретів, пустельників, відлюдників.
Поняття «біси», «лукаві духи», «нечиста сила» увійшли в дискурс ранньохристиянського богослов'я. Відтоді простежують два основні тлумачення феномена біснуватості:
- як перемоги бісів-пороків над грішною людиною, що не встояла перед спокусами (напр., Нил Синаїт, Іван Ліствичник); відповідно, боротьбу з ними тлумачили як подвиг благочестя або випробування на шляху праведників;
- як підпадання людини під владу демонічних сил, що придушують свідомість і волю; тоді біснуватих уподібнюють «нещасним хворим», які потребують співстраждання і зцілення (напр. Іван Кассіян Римлянин).
Згадки про біснуватих та норми ставлення священнослужителів до них містять важливі пам’ятки церковного законодавства, зокрема: 79-те Апостольське правило, 17-те правило Анкирського помісного собору (314), 26-те Правило помісного Лаодикійського собору (бл. 360), 60-те Правило Шостого Вселенського (ІІІ Константинопольського) собору (680–681) та затверджені ним Канонічні відповіді святого Тимофія Александрійського.
Стан біснуватості, одержимості людини «лукавим», «нечистим», злим духом сприймали як цілком реальний. Корпус джерел свідчить про проблеми, що виникали у житті ранньохристиянської спільноти: напр., чи дозволено хрестити та причащати біснуватого, чи можна молитися разом із ним, чи допускати біснуватих у клір, як вчиняти зі «справжніми» і «лицемірними» біснуватими тощо.
Про поширення біснування та його інституційні підстави свідчить наявність у ранньохристиянській церкві служителів-екзорцистів, (попри відсутність канонічно встановлених правил і прийомів «бісовигнання»). Від сер. 4 ст. екзорцисти — «поставлені від єпископа» члени кліру (Правила Лаодикійського собору), до їхніх обов’язків входило читання молитов над одержимими і нагляд за оголошеними. Спеціальні заклинальні молитви «на вигнання бісів» містять грецькі євхології.
Пізніше чин екзорцистів увібрала Західна церква. Узагальнено та поширено спеціальні інструкції для вигнання бісів. Остаточне канонічне закріплення чину в Католицькій церкві містив офіційний збірник «Римський ритуал» (лат. «Rituale Romanum»), виданий 1614 папою Павлом V. У східному християнстві практика вигнання бісів не мала установленого канону і залежала від особистої ініціативи священника, монастирської чи парафіяльної традиції.
Ідея боротьби Церкви з дияволом або зречення від нього втілена у літургійних практиках (зокрема, перед-Великодні відправи, таїнство хрещення), іконографії (наприклад, зображення Страшного суду, ікони й поліптихи з сюжетами життєпису святих).
Часом явища біснуватості та бісоодержимості розрізняють, але зазвичай терміни вживають як синоніми.
Ознаки
У добу середньовіччя в Західній Європі загострився інтерес до феномена біснуватості, розвинуто погляди про способи і шляхи «вселення» диявола, демонічних сил у людське тіло, опанування людиною (переважно жінками, див. «Молот відьом»), виділено основні фізичні та психічні ознаки бісоодержимості.
Серед ознак біснуватості найчастіше виділяли: агресію, богохульство, лють (особливо під час виконання над людиною обрядових дій, читання молитов), виняткову силу, нанесення одержимим собі ушкоджень (звідси — практика прив’язування, приковування), судоми, напади, галюцинації, зміну мовленнєвої поведінки (вигуки, тваринні крики), відчуття вогняних мук (палання, печіння), ознаки подвоєння особистості тощо.
Із церковно-судової документації відомі випадки т. з. демонологічних епідемій, що траплялися у різних верствах і соціальних групах. Серед найбільших — у жіночих монастирях і притулках Франції та Іспанії у 1-й пол. 17 ст. Релігійні інституції прагнули встановити контроль над проявами одержимості й утримати монополію на інтерпретацію цього феномена та вироблення практик «вигнання бісів».
До 18 ст. у медицині переважали уявлення про існування двох видів душевних хвороб: викликаних природними причинами і диявольським насланням.
В Україні
Головним джерелом давньоруської християнської демонології стала греко-візантійська книжність, зокрема агіографія та номоканони. Найдавніші згадки про вигнання бісів містив збірник «Києво-Печерський патерик». Практика зцілення біснуватих парафіян священиками існувала щонайменше з 17 ст.: детально розроблене чинопослідування закріплював Требник Петра Могили (через складні відносини московського і київського духовенства використання Требника було обмеженим).
Основним джерелом канонічного права Російської православної церкви стала видана 1839 «Книга правил», що містила церковні норми ставлення до біснуватих. Проте інституційний бік екзорцизму в РПЦ лишався невизначеним, кліру надавалася відносна свобода дій, виконання чину залежало від особистої ініціативи і знань ієрея. З поширенням секуляризаційних тенденцій вигнання бісів отримало офіційну підтримку з боку церковного керівництва.
З 2-ї половини 19 ст. бісоодержимість та ритуали екзорцизму потрапляють в поле дискусії між психологами і священниками. Як негативну практику, здатну викликати психопатичні епідемії, розцінював бісовигнання проф. І. Сікорський. Архієпископ Лука (Войно-Ясенецький) припускав наявність певної кількості «вірогідно біснуватих» серед душевнохворих як людей, які «одержимі духами злоби».
Науковий погляд
Раціоналістичний погляд на феномен бісоодержимості поширюється від доби Просвітництва.
Від кінця 19 ст. одержимість як психічний стан, що характеризується відчуттям підлеглості вищій, непереборній силі, перебуванням у фізичному тілі людини інших істот, стає предметом вивчення психології та психіатрії. Введено низку спеціальних термінів: демонопатія, демономанія, какодемономанія (застарілі). Простежено зв’язок таких станів із дисоціативними розладами, істерією, маніакальним синдромом, епілепсією, шизофренією, трансовими та іншими видами психічних розладів, ураженням ЦНС, ендогенними захворюваннями, статевим життям тощо, виділено їхні психіатричні синдроми. Вказано на епідемічний характер подібних явищ.
Домінує підхід до розуміння бісоодержимості як різновиду зміненого стану свідомості з тимчасовою втратою особистої ідентичності, зміст і вияви якого обумовлені локальним соціально-історичним контекстом.
Феномен одержимості перебуває у колі зацікавлень істориків, антропологів, медиків, психологів, релігієзнавців тощо.
Література
- Kemp S., Williams K. Demonic Рossession and Мental Disorder in Мedieval and Еarly Мodern Europe // Psychological Medicine. 1987. Vol. 17. № 1. P. 21–29.
- Ceard J. Médecine et démonologie: les enjeux d'un débat // Litterature, medecine, societe. 1988. № 9. P. 167–184.
- Виноградова М. Н. Народная демонология и мифоритуальная традиция славян. Москва : Индрик, 2000. 432 с.
- Oesterreich T. K. Possession: Demonical and Other. Among Primitive Races, in Antiquity, the Middle Ages, and Modern Times. London : Kegan Paul, 2002. 400 p.
- Worobec C. D. Women, Witches, and Demons in Imperial Russia. Dekalb : Northern Illinois University press, 2003. 288 p.
- Мельникова Е. Отчитывание бесноватых: практики и дискурсы // Антропологический форум. 2006. № 4. С. 220–263.
- Пашковский В. Э. Психические расстройства с религиозно-мистическими переживаниями: Краткое руководство для врачей. Санкт-Петербург : Санкт-Петербургская медицинская академия последипломного образования, 2006. 144 с.
- Джуан С. Какодемономания: экзорцизм, или Одержимость дьяволом // Странности нашего мозга / Пер. с англ. А. А. Давыдова. Москва : Рипол Классик, 2008. 383 с.
- Арістова А. В. Феномен релігійної девіації: теоретичні нариси. Київ : Інтерсервіс, 2017. 182 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Біснуватість // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Біснуватість (дата звернення: 11.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.01.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
