Віленський з’їзд 1599
Віленський з’їзд 1599 — з’їзд православних і протестантів з метою укладення релігійного союзу в м. Вільно, Річ Посполита (тепер м. Вільнюс, Литва).
Передумови
Проект релігійного об’єднання протестантів і православних був запропонований князем Костянтином Острозьким як відповідь на проголошену в м. Бересті унію частини православних владик із Римом (див. Берестейська унія 1596). Спільною платформою для об’єднання стало завдання протистояти клерикальній політиці уряду Речі Посполитої з метою обмеження привілеїв католицької ієрархії та протидії репресіям щодо іншоконфесійних вірян. Згода та зближення між православними й протестантами ґрунтувалася на усвідомленні «небезпечного спільного ворога», необхідності «толеранції супроти релігійних різниць» та готовності протидіяти унії і латинству. Фактично це означало досягнення згоди створити антикатолицький міжконфесійний союз із певною програмою дій: чинити постійний тиск на уряд і сейм задля нейтралізації політики релігійної дискримінації не-католиків.
Перебіг з’їзду
На з’їзд у м. Вільно в травні 1599 прибули представники дворянства й лицарства православного і протестантського віросповідань з усіх міст Литви й Польщі. На з’їзді підтверджені пропозиції Віленського православного братства до протестантських спільнот (лютеран, кальвіністів, «чеських братів») укласти союз для поєднання зусиль в обороні релігійних прав. З православного боку з’їзд очолили князі Костянтин Острозький і Федір Сангушко, від кальвіністів — три воєводи (віленський, смоленський і берестейський) Криштоф Радзивіл, Ян Абрамович, Криштоф Зенович; від лютеран — бжесько-куявський воєвода Анджей Лещинський.
К. Острозький виступив на Віленському з’їзді з промовою, у якій висловив настійне бажання, аби Православна церква «з’єдналася з євангельською». Було складено два проекти об’єднання від кожної сторони-учасниці. Проект, поданий протестантами, фактично нехтував православними традиціями на користь злиття православних із протестантами. Серед найістотніших питань, що розглядалися в проекті:
- ставлення до канонічних і апокрифічних книг Біблії;
- визначення спільного між православними й протестантами у віровченні, догматах і таїнствах;
- означення спільної позиції проти «всіх інакше мислячих єретиків, а особливо проти папських»;
- досягнення згоди про надання можливості протестантам «бувати при православнім богослужінні без образи свого сумління», та щоб і вони (православні) не бридились нашим богослужінням».
Йшлося також про організацію спільних шкіл та проведення спільних синодів, на яких мали обговорюватися інші богословські й літургійні питання з метою досягнення згоди (ставлення до спільного відзначення низки свят за старим календарем, уживання прісного хліба в євхаристії та ін.). Протестантська сторона активно намагалася нав’язати своє розуміння віровчення, догматів, таїнств і всієї організації церковного життя для «прихилення» православних «до євангельства і відвернення від апостазії до папства».
Натомість православні духовні особи доволі стримано поставилися до запропонованого об’єднання. Проект, розроблений Віленським православним братством, пропонував протестантам визнати владу Константинопольського патріарха та прийняти православні догмати. Для ведення богословського диспуту К. Острозьким були запрошені православні богослови з Волині. Вони твердо стояли на тому, що будь-які поступки з боку православної доктрини виключені. Зрештою, до патріарха було надіслано листа з проханням допомогти у справі об’єднання.
Рішення з’їзду
Віленський з’їзд завершився оформленням згоди на формальний політичний союз — «конфедерацію», яка мала стати засобом оборони літургійних і майнових прав церков, розташованих у межах володінь її членів. З числа авторитетних членів конфедерації — світської шляхти православного і протестантських віросповідань — обрано 120 провізорів (опікувачів); з них — раду «генеральних провізорів» (21 православних і 20 протестантів), уповноважених спостерігати за перебігом подій і за потреби мобілізувати сили всіх релігійних братств. До ради увійшли представники княжих родів, великий литовський маршалок, 5 воєвод і 14 каштелянів.
По завершенні роботи з’їзду був складений Акт, який з-поміж іншого містив зобов’язання Польських королів не порушувати права Литви і перелік фактичних порушень цих зобов’язань і ухвал.
Значення
Оцінки Віленського з’їзду помітно різняться. Частина істориків вважає, що наслідки поєднаних зусиль невдовзі стали відчутними. Конфедератам вдалося вплинути на ухвали сеймів (проект сейму 1601, за яким вищі православні церковні посади могли бути надані лише особам православного віросповідання; рішення сейму 1603 про вилучення з-під влади уніатського митрополита Києво-Печерського монастиря). Поступки від короля створювали прецедент, що підтримувало позиції православної спільноти.
За іншими оцінками, з’їзд не приніс очікуваних результатів; реальні спроби міжконфесійного протистояння унії більше не вживалися. М. Грушевський назвав Віленський з’їзд 1599 «епізодом», тобто подією, що не залишає помітного сліду, але «добре ілюструє відносини православних і євангеликів і помагає зрозуміти сильні і слабі сторони цих взаємин».
З’їзд сприяв гуртуванню Віленського православного братства та вніс надії й пожвавлення у православне середовище литовських міст.
Література
- Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska: zarys historyczny 1370–1632. Warszawa : Drukarnia Kasy im. Mianowskiego, 1934. 632 с.
- Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Київ : Освіта, 1992. 192 с.
- Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви : в 4 т. Київ : [б. в.], 1998. Т. 1. 293 с.
- Яковенко Н. Реформа грецької церкви: унія, оновлення православ’я // Історія Української культури : в 5 т. Київ : Наукова думка, 2001. Т. 2: Українська культура ХІІІ — першої половини ХVII століть. 848 с.
- Шевченко Т. Ідея церковної унії у другій половині ХVI ст.: Рим — Вільно — Остріг — Берестя // Збірник наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. 2012. Т. 29. С. 216–251.
- Сергий (Брич), архимандрит. Противостояние Виленского православного братства церковной унии в первые годы своего существования // Церковно-исторический альманах «Хронос». 2016. № 3. С. 32–39.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Віленський з’їзд 1599 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віленський з’їзд 1599 (дата звернення: 8.05.2024).
