Грабар, Ігор Еммануїлович
|
Грабар, Ігор Еммануїлович | |
|---|---|
| Народження | 25.03.1871 |
| Місце народження | Будапешт |
| Смерть | 16.05.1960 |
| Місце смерті | Москва |
| Місце поховання | Новодівичий цвинтар |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна |
| Напрями діяльності | архітектура, мистецтвознавство, культурологія |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Леніна, Трудового Червоного Прапора |
| Премії | Сталінська премія |
| Почесні звання | Заслужений діяч мистецтв РРФСР, Народний художник РРФСР, Народний художник СРСР |
Граба́р, І́гор Еммануї́лович (25.03.1871, м. Будапешт, тепер Угорщина — 16.05.1960, м. Москва, тепер РФ) — мистецтвознавець, історик архітектури, художник, реставратор, музеєзнавець, дійсний член Імператорської академії мистецтв (з 1913), академік Академії наук СРСР (з 1943), Академії мистецтв СРСР (з 1947), заслужений діяч мистецтв РРФСР (з 1928), народний художник РРФСР (з 1943), народний художник СРСР (з 1956).
Зміст
Життєпис
Народився в сім’ї закарпатських українців, суспільно-політичних діячів москвофільського (див. Москвофільство) спрямування, котрі боролися проти мадяризації Закарпаття і за його адміністративне приєднання до Галичини. Молодший брат В. Грабаря.
У дитинстві жив на Закарпатті, рідною мовою (за власним зізнанням) була українська, яку старші члени родини намагалися виправити на літературну російську.
1880 переїхав до батьків у м. Єгор’євськ (тепер Московська область, РФ), де 1882 закінчив прогімназію. 1889 закінчив із золотою медаллю Московський імператорський ліцей у пам’ять цесаревича Миколи, 1893 — юридичний факультет Санкт-Петербурзького Імператорського університету (тепер Санкт-Петербурзький державний університет). 1894–1996 навчався в Імператорській академії мистецтв (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна); учень І. Рєпіна.
1896–1901 жив у м. Мюнхені, 1896–1898 навчався там у приватній школі-студії художника А. Ажбе (1862–1905, тепер Словенія — Німеччина) одночасно з В. Кандинським і О. фон Явленським. З 1898 брав участь у виставках у Росії та за кордоном — у містах Мюнхені, Парижі, Римі тощо. 1901 повернувся в Росію, 1903 переїхав до м. Москви, став членом мистецьких об'єднань «Світ мистецтва» і «Спілка російських художників», почав активно публікуватися як мистецтвознавець і художній критик. З 1921 — професор Московського державного університету (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), 1937–1943 професор і директор Московського державного художнього інституту (тепер Московський державний академічний художній інститут імені В. І. Сурикова). З 1943 — директор Всеросійської академії мистецтв та Інституту живопису, скульптури і архітектурі у м. Ленінграді (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна).
Діяльність
З 1909 став основним автором і редактором двох серійних видань Й. М. Кнебеля (1854–1926, тепер Україна — РФ): «Історія російського мистецтва» (5 томів) та «Російські художники». На початку 1913 Московська міська дума обрала І. Грабаря «попечителем» (зберігачем і керівником) Третьяковської галереї (був на посаді до 1925), в якій він виконав реекспозицію за історико-хронологічним і монографічним принципами та 1917 видав її каталог. Його дії викликали велику суспільну дискусію і обговорювалися на засіданні Державної думи 10.09.1913, але задяки підтримці І. Рєпіна та інших фахівців здобули визнання.
У лютому 1917 створив і очолив Спілку діячів московських художніх збірок для боротьби з розкраданням музеїв і приватних мистецьких колекцій. З 1919 як член Російської академії історії матеріальної культури в кількох експедиціях вивчав архітектурні й мистецькі пам'ятки російської півночі. З 1918 працював у створеному ним відділі у справах музеїв і охорони пам'яток мистецтва і старовини Народного комісаріату освіти. 1918 створив і до 1930 керував Центральними реставраційними майстернями у м. Москві (тепер Всеросійський художній науково-реставраційний центр імені академіка І. Е. Грабаря).
1943 у листі до голови Надзвичайної державної комісії із встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників М. Шверника І. Грабар запропонував компенсувати втрати і руйнуванння, яких під час Другої світової війни зазнало культурне надбання СРСР, за рахунок примусового вивезення в СРСР музейних, бібліотечних, архівних збірок з територій Німеччини, Австрії, Італії, Угорщини, Румунії та Фінляндії. Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) цю пропозицію схвалило: створено спеціальні підрозділи (трофейні бригади) і 25.02.1945 укладено список предметів загальною вартістю 70 587 200 доларів США, які заплановано вивезти з окупованих Червоною армією територій. Цим започатковано безпрецедентне державне пограбування музейних, архівних і бібліотечних фондів Німеччини, точна кількість яких не піддається підрахунку: за оцінкою (2021) історика і краєзнавця С. І. Кота (1958–2022; Україна) — це понад шість мільйонів одиниць зберігання.
1944 І. Грабар створив і до 1960 очолював Інститут історії мистецтва і охорони пам'яток архітектури Академії наук СРСР, головним завданням якого стало створення багатотомного академічного видання «Історія російського мистецтва» за редакцією І. Грабаря (1954–1962). Його учнями є М. Цапенко та багато російських художників і мистецтвознавців.
І. Грабар — центральна постать російського і радянського мистецтва та мистецтвознавства першої половини 20 ст. Він на початку 20 ст. уперше створив для росіян історію їхнього мистецтва, і це його найбільша й ніким не перевершена заслуга. У світовому мистецтвознавстві його особистість унікальна, оскільки поєднує талант і навички професійного художника-живописця, інтелект науковця-дослідника з письменницьким хистом. Його текстам властиві глибина наукового аналізу, поєднана з яскравою художньою образністю, завдяки чому вони мають самостійну літературну вартість і не втрачають значення з плином часу.
Творчість
Як художник І. Грабар до 1920-х працював у стилістиці імпресіонізму, за радянських часів — у реалістичній манері: у жанрах пейзажу, натюрморту, портрета і тематичної картини. Безпроблемне співіснування з радянською владою забезпечив собі двома тематичними картинами: «Селяни-ходоки на прийомі у Леніна» 1920–1939 та «Ленін біля прямого зв’язку» 1927–1933. Значна тривалість праці над обома творами зумовлена тим, що більшість співробітників В. Леніна, яких слід було зобразити, оголошено ворогами народу й знищено, тож їх довелося неодноразово замінювати іншими персонажами (так на картинах залишилися Й. Сталін і В. Бонч-Бруєвич). При цьому полотно «Селяни-ходоки на прийомі у Леніна» не було спопуляризовано владою, оскільки виглядало надто зловісно. «Портрет Світлани» 1933 набув несподіваної популярності в СРСР унаслідок хибної версії, що зображена на ньому жінка — донька Й. Сталіна Світлана (котрій тоді було лише сім років).
Інші живописні твори:
- Лютнева блакить (1904);
- Хризантеми (1905);
- Зимовий ранок (1907);
- Горобини (1924);
- Автопортрет (1934);
- Портрет В. Вернадського (1934–1935);
- Портрет К. Чуковського (1935);
- Соняшники (1937);
- Портрети композитора С. Прокоф’єва (1934, 1941).
У 1955 І. Грабар відвідав м. Ужгород і подарував місцевій картинній галереї (тепер Закарпатський обласний художній музей імені Йосипа Бокшая) свої твори: 26 живописних полотен і 24 рисунки.
Праці
Поява першої фундаментальної «Історії російського мистецтва» за редакцією I. Грабаря («История русского искусства». В 5 томах. Москва : И. Кнебель, 1910–1916) стала етапним явищем не тільки для Росії, а й для України. Першi три томи присвячено архiтектурi. Другий том має промовистий пiдзаголовок: «Допетровська епоха (Москва і Україна)» й подiляється на дві частини: «Муроване зодчество доби розквіту Москви» та «Бароко України». Вперше в Росiйськiй iмперiї I. Грабар визнав Україну (а не Малоросію) самостiйним iсторико-культурним феноменом, поряд з «Москвою». Він довів, що Україна має свою оригiнальну архiтектуру, єдину в межах всiєї української етнічної територiї. Це було принципово важливо, оскільки виділяло культуру українців як окремої європейської нацiї. Щодо росіян, то вони визнали, що почали цінувати свою старовинну архітектуру тільки після публікацій І. Грабаря.
Інші друковані праці:
- Валентин Александрович Серов. Москва : И. Кнебель, 1914. 300 с.
- Репин. В 2-х томах. Москва : Изогиз, 1937.
- И. П. Зарудный и московская архитектура первой четверти XVIII века // Русская архитектура первой половины XVIII века. Материалы и исследования. Москва, 1954. С. 39–92.
- О русской архитектуре. Исследования. Охрана памятников. Москва : Наука, 1969. 422 с.
- Архітектурні взаємозв’язки України з Росією // Пам’ятки України: історія та культура. 1995. № 1. С. 82–92.
- Дерев’яна церковна архітектура Прикарпатської Русі // Пам’ятки України: історія та культура. 1997. № 2. С. 60–66.
І. Грабар про українську архітектуру
Концепція І. Грабаря 1909–1911 щодо української аохітектури була дещо двозначною і непослідовною. Великий український розділ другого тому «Історії російського мистецтва» має такі параграфи:
- Дерев'яна церковна архiтектура на Українi
- Дерев'яна церковна архiтектура Прикарпатської Русi
- Дерев'янi синагоги
- Мурована церковна архiтектура
- Цивiльне будiвництво.
Параграф «Дерев'яна церковна архiтектура Прикарпатської Русi» містить одночасно три різні теоретичні концепції:
- Дерев'яна архiтектура українських Карпат належить до єдиної «російської» («русской») архiтектури.
- Дерев'яна архiтектура українських Карпат є архiтектурою суто українською.
- Дерев'яна архiтектура українських Карпат є цiлком окремим iсторико-культурним феноменом.
Попри налаштованість І. Грабаря на користь першої і третьої теорiй, його наратив логiчно пiдводить до висновку: архiтектура так званої Прикарпатської Русi своєю суттю, духом, архітектурними формами — суто українська. Тож відмежування її I. Грабарем від «Дерев'яної церковної архiтектури на Українi», зумовлено не науковою сумлінністю, а тогочасною полiтичною кон'юнктурою: впливом галицьких москвофiлiв і підготовкою Російської імперії до завоювання українських земель, які були у складі Австро-Угорщини.
Визнання
Сталінська премія І ступеня за монографію «Рєпін» (1941); ордени Леніна (1945, 1946); ордени Трудового Червоного Прапора (1940, 1954); медалі.
У м. Ужгороді іменем І. Грабаря названо вулицю.
Його ім'я носить Всеросійський художній науково-реставраційний центр (м. Москва).
Цікаві факти
Дід по матері Грабаря — А. І. фон Добрянський шляхетського гербу Сас (1817—1901; тепер Словаччина — Австрія) — був державним діячем і депутатом угорського парламенту; мати О. А. Грабар (1843–1930; тепер Словаччина — РФ) — громадська діячка, головна обвинувачена на львівському судовому процесі проти галицьких москвофілів 1882; батько Е. І. Грабар (1831–1910; тепер Україна — РФ) — адвокат, педагог, депутат угорського парламенту.
Додатково
- І. Грабар критично оцінював радянське образотворче мистецтво. 1947 у документально зафіксованій дискусії з художником Є. О. Кацманом (1890–1976; тепер Україна — РФ) та іншими він іронізував, що Кацман мріє продовжити великі традиції російського мистецтва, але з того нічого не вийде, бо радянське мистецтво — то «лайно». На заперечення художника, що чудова радянська країна здатна породити чудове радянське мистецтво, І. Грабар відрізав, що країна — чудова, а її мистецтво — «лайно».
- І. Грабар мав репутацію хитрого і спритного крутія, котрого колеги позаочі називали російською мовою «Угорь Обмануилович» замість «Ігор Еммануїлович». Така спритність дозволяла йому і приятелювати з дружиною Л. Троцького Н. І. Сєдовою (1882–1962, тепер Україна — Франція), і листуватися з Й. Сталіним на сторінках газети «Известия», і стати сталінським лауреатом найвищого першого ступеня, і першим після смерті Й. Сталіна відмовитися від офіціозного соціалістичного реалізму. Радянські художники-заробітчани, котрим привладний І. Грабар справедливо занижував оплату за їхні твори, злостиво називали його «Ирод Грабитель».
Цитата
І. Грабар у листі до В. Заболотного, 1956:
«Конче потрібно об’єднати всі сили на захист національної спадщини українського народу, всі установи і всіх фахівців, що розуміють і вболівають за долю пам’яток культури. (…) Ви особисто в такі тяжкі часи неухильного руйнування архітектурної спадщини вживете всіх залежних від вас заходів, щоб запобігти загибелі чудових творінь великого українського народу.»Цит. за: Ігор Грабар: «…запобігти загибелі чудових творінь великого українського народу» / Публікація Рибалка О. Л. // Пам’ятки України: історія та культура. 1995. № 1. С. 93.
Література
- Подобедова О. И. И. Э. Грабарь. Жизнь и творческая деятельность. Москва : Советский художник, 1964. 338 с.
- Каждан Т. П. И. Э. Грабарь как историк русской архитектуры // Грабарь И. О русской архитектуре. Исследования. Охрана памятников. Москва : Наука, 1969. С. 5–38.
- Вечерський В. Передмова до публікації: Грабар І. Дерев’яна церковна архітектура Прикарпатської Русі // Пам’ятки України: історія та культура. 1997. № 2. С. 60.
- Кот С. Переміщені культурні цінності на території України: компенсація чи «трофеї війни»? // Пам’яткознавчі студії: проблеми, практики, перспективи розвитку. Збірник наукових праць. Вип. 2. Ніжин, 2021. С. 83–99.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Грабар, Ігор Еммануїлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Грабар, Ігор Еммануїлович (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.08.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
