Цапенко, Михайло Павлович
Цапе́нко, Миха́йло Па́влович (10.05.1907, с. Біляки, тепер Кременчуцького району Полтавської області — 11.01.1977, м. Москва, тепер Російська Федерація) — архітектор, мистецтвознавець, пам'яткознавець, історик архітектури.
|
Цапенко, Михайло Павлович | |
|---|---|
| Народження | 10.05.1907 |
| Місце народження | Біляки |
| Смерть | 11.01.1977 |
| Місце смерті | Москва |
| Напрями діяльності | архітектура, мистецтвознавство |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни |
Зміст
Життєпис
Народився у старовинній козацькій сім'ї на хуторі Касяни (Цапенки) поблизу с. Біляки. 1930–1935 навчався у Московському архітектурному інституті. 1935–1937 працював архітектором у містах Нальчику (тепер Кабардино-Балкарія, Російська Федерація) і Орджонікідзе (тепер м. Владикавказ, Північна Осетія — Аланія, Російська Федерація) З 1938 — науковий співробітник Кабінету теорії та історії архітектури Академії архітектури СРСР (м. Москва), вчений секретар Інституту містобудування (там само). У жовтні 1938 призначений першим директором щойно створеного першого в СРСР Науково-дослідного музею архітектури Академії архітектури СРСР (тепер Музей архітектури імені Олексія Щусєва — найбільший у світі музей архітектурного профілю). 1941 евакуював за Урал збірки московських музеїв. 1942–1945 — на фронті у складі 5-ї гвардійської танкової армії (капітан, начальник штабу батальйону). 1946–1950 — в аспірантурі Академії суспільних наук при Центральному комітеті Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків), по кафедрі мистецтвознавства. 1950 захистив кандидатську дисертацію «Боротьба з формалізмом у радянській архітектурі», на основі якої 1952 видав свою першу книжку.
1951 на запрошення президента Академії архітектури УРСР (АА УРСР) В. Заболотного переїхав до м. Києва і став директором Інституту історії та теорії архітектури АА УРСР. З 1953 за сумісництвом — головний редактор фахового журналу «Архітектура і будівництво» (видавався українською і російською мовами), викладав естетику у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
У зв'язку з ідеологічними змінами у сфері архітектури й будівництва звільнений з посади директора інституту 1958 і з 1960 працював у Інституті історії мистецтв Академії наук СРСР (м. Москва). 1962 у м. Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) захистив докторську дисертацію з мистецтвознавства «Українська архітектура періоду національного піднесення в XVII-XVIII ст.», пізніше видану як монографія.
Діяльність
На посаді директора Науково-дослідного музею архітектури опікувався збереженням пам'яток архітектури пов'язаного з Україною Донського монастиря у м. Москві, в якому розмістили музей. На відміну від інших московських монастирів, цей ансамбль пам'яток збережено повністю. 1945–1946 на посаді начальника Інспекції охорони пам'яток архітектури Комітету у справах архітектури при Раді Міністрів СРСР організував облік і охорону пам'яток, їх обстеження та консервацію. Особисто обстежив пошкоджені архітектурні пам'ятки у містах Новгороді, Пскові, Смоленську (тепер Російська Федерація), Вітебську (тепер Білорусь), Києві, Чернігові, Полтаві, Тернополі, Кам'янці-Подільському, Меджибожі, Хотині, селах Сутківцях і Жванці (тепер Україна) та інших. З 1940-х публікував статті з теорії, історії та практики архітектури. Досліджував історію архітектури Болгарії та Угорщини, видав праці з цієї тематики. Виявився єдиним у колишньому соціалістичному таборі теоретиком, котрий спромігся пояснити, що таке соціалістичний реалізм в архітектурі (у кандидатській дисертації 1950 та в монографії 1952).
На посаді директора Інституту історії та теорії архітектури у м. Києві сформував і очолив колектив істориків архітектури, до якого входили Ю. Асєєв, Г. Логвин, П. Мусієнко (1905–1980, тепер Україна), Ю. Нельговський (1918–1983; тепер Україна), В. Самойлович, С. Таранушенко, П. Юрченко, В. Ясієвич та інші. Цей колектив з ініціативи й під керівництвом М. Цапенка підготував і видав перші в історії України фундаментальні академічні праці з історії українських архітектури і мистецтва: «Нариси історії архітектури Української РСР» у 2-х томах (1957–1962); «Історія українського мистецтва» в 6-ти томах (1966–1968). Забезпечив гідне представлення архітектури України у світовому контексті в унікальному 12-томному виданні «Загальна історія архітектури» («Всеобщая история архитектуры»; Ленінград — Москва, 1966–1977). При інституті створив Музей архітектури України (не збережено).
У царині історії мистецтва й архітектури був учнем І. Грабаря. Співпрацював з М. Бажаном, О. Довженком, В. Касіяном, М. Рильським, П. Тичиною. Підготовлені ним до друку Довженкові міркування про архітектуру заборонила цензура. Мешкаючи у м. Москві після вигнання з м. Києва, започаткував у видавництві «Искусство» нову книжкову серію «Шляхи до прекрасного» («Дороги к прекрасному»), що видавалася протягом багатьох десятиріч. У цій серії першою вийшла 1967 книжка М. Цапенка про архітектурні пам'ятки Гетьманщини (Лівобережної України) «Рівнинами Десни і Сейму» («По равнинам Десны и Сейма»).
Твори
М. Цапенко увійшов в історію архітектури як автор двох одноосібних фундаментальних праць протилежної ідеологічної спрямованості. Монографія 1952 «Про реалістичні основи радянської архітектури» («О реалистических основах советской архитектуры») стала втіленням марксистсько-ленінського догматизму у складній і незрозумілій для профанів сфері теорії архітектури. 1953 рецензію на цю працю опубліковано у м. Парижі, 1955 книжку перевидано у перекладі китайською мовою у м. Пекіні, румунською — у м. Бухаресті, болгарською — у м. Софії, підготовлено аналогічні видання у Німецькій Демократичній Республіці, Польщі та Угорщині. Але працею всього життя стала монографія «Архітектура Гетьманщини», спотворена цензурою і з великими труднощами видана 1967 російською мовою у м. Москві «Архітектура Лівобережної України XVII-XVIII століть» («Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков»). Дотепер це найфундаментальніше дослідження української національної архітектури ранньомодерного часу.
Визнання
Нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалями.
Додатково
За заповітом М. Цапенка на його могильному камені на кладовищі Донського монастиря у м. Москві викарбувано латиною: «Vae soli» («Горе самотньому»).
Цитата
Г. Логвин:
«Серед нашої академічної братії Цапенко був найосвіченішим мистецтвознавцем, марксистом. Але коли я побачив у нього вдома портрет його батька, уквітчаний полтавським рушником, зрозумів: гени тут наші, українські. Їх не спотворить ніякий марксизм (…) Запрошує до себе в кабінет. «Пишіть, – каже, – свої пропозиції, проект доповідної та програми «Історія українського мистецтва». А я, — каже, — як директор, буду забезпечувати ідеологічне прикриття, напустимо марксистського туману, будемо пробивати справу!» А сам, чорт, хитро сміється. Отак і закрутилось діло (…) І хоч як би ганили цю капітальну працю за ідеологічні штампи, зумовлені тодішніми реаліями, серцевина там здорова, розповідає про мистецтво нашого народу. Правда, як казав Цапенко, ніяка це не «Історія», а ті ж таки «Нариси». Та хіба ж хтось зумів створити повну історію свого народу? Писатимуть і після нас, усім вистачить…»Цит. за: Із спогадів про Михайла Цапенка // Пам’ятки України: історія та культура. 2002. № 2. С. 164.
Праці
- О реалистических основах советской архитектуры. Москва : Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1952. 395 с.
- Архитектура Болгарии. Москва : Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1953. 280 с.
- Будапешт. Москва : Госстойиздат, 1958. 48 с.
- Особливості будівельної техніки України XVII-XVIII ст. // Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР. № 3. Київ, 1962. С. 53–55.
- По равнинам Десны и Сейма. Москва : Искусство, 1967. 132 с.
- Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. Москва : Стройиздат, 1967. 234 с.
- София, Тырново, Пловдив. Москва : Искусство, 1972. 208 с.
- По западным землям Курским и Белгородским. Москва : Искусство, 1976. 144 с.
- Визначні будівлі Північної Гетьманщини // Пам’ятки України: історія та культура. 2005. № 1. С. 95–103.
Література
- Дахно В. До 50-ліття Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування // Теорія та історія архітектури. Київ, 1995. С. 5–25.
- Ленченко В. Михайло Цапенко // Пам’ятки України: історія та культура. 2002. № 2. С. 151–171.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Цапенко, Михайло Павлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Цапенко, Михайло Павлович (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.12.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
