Логвин, Григорій Никонович
|
Логвин, Григорій Никонович | |
|---|---|
| Народження | 22.05.1910 |
| Місце народження | Косівка |
| Смерть | 07.03.2001 |
| Місце смерті | Київ |
| Alma mater | Харківська державна академія дизайну і мистецтв, Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | архітектура |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Премії | Премія ім. М. Грушевського Наукового товариства імені Шевченка, 1992; Премія Фундації О. і Т. Антоновичів, 1996. |
| Почесні звання | Заслужений діяч мистецтв України, 1996; Заслужений архітектор України, 1999 |
| Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка | 1993 |
Ло́гвин, Григо́рій Ни́конович (22.05.1910, с. Косівка, тепер Олександрійського району Кіровоградської області, Україна — 07.03.2001, м. Київ, Україна) — архітектор, художник, доктор мистецтвознавства, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993), Україна.
Зміст
Життєпис
Народився на історичній Чигиринщині у заможній і освіченій селянській родині (батько Н. Логвин перед Першою світовою війною був на стажуванні в Австро-Угорщині). Закінчивши сільськогосподарську профшколу, 1929–1931 працював головним агротехніком, заступником голови, головою колгоспу у с. Дмитрівці (тепер Кропивницького району Кіровоградської області). За освітою художник і архітектор: навчався 1931–1934 у Харківському художньому інституті (тепер Харківська державна академія дизайну і мистецтв), 1934–1936 у Харківському інституті інженерів комунального господарства (тепер Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова), 1938–1941 у Московському інституті образотворчих мистецтв (тепер Московський державний академічний художній інститут імені В. І. Сурикова). 1941–1945 служив у Червоній армії.
З 1946 — в аспірантурі Академії архітектури УРСР, з 1947 — в Інституті історії й теорії архітектури (м. Київ), де працював до кінця життя. 1948 захистив кандидатську дисертацію «Архітектурний комплекс у Зимно», керівником якої був П. Юрченко, опонентом — О. Щусєв. 1968 у м. Ленінграді захистив докторську дисертацію «Українське мистецтво (Походження передвідродження). 1240-1540 рр.» [«Украинское искусство (Происхождение предвозрождения). 1240–1540 гг.»]
Діяльність
О. Гончар називав Г. Логвина «патріархом українського мистецтвознавства». На його формування як фахівця найбільший вплив справило особисте спілкування з С Таранушенком, І. Свєнціцьким та І. Крип’якевичем. Вивчав українські: архітектуру, живопис, графіку, скульптуру, історичні міста. Дослідив, обміряв, замалював і зафотографував сотні пам’яток архітектури. Автор понад 200 наукових і науково-популярних публікацій. Один з ініціаторів і організаторів Українського товариства охорони пам’яток історії та культури та Музею народної архітектури і побуту УРСР (тепер Національний музей народної архітектури та побуту України); один із ініціаторів створення першої фундаментальної «Історії українського мистецтва» (у 6-ти томах). Ранні наукові праці засвідчили інтерес до визначних пам’яток української архітектури: Андріївської церкви в Києві (1959), ратуші в Бучачі (1959), будинку Мазепи в Чернігові (1959), Києво-Печерської лаври (1958), Святогірського Успенського монастиря у Зимному (1950). Остання праця стала вагомим внеском у науку, вперше з’ясувавши фундаментальні факти щодо розвитку середньовічної архітектури. Даниною поваги і пам’яті своїй малій батьківщині стала книжка 1954 «Чигирин і Суботів», де представлено результати перших комплексних досліджень гетьманської столиці та резиденції Б.-З. Хмельницького. Книжка «Українське мистецтво» («Украинское искусство»; Москва., 1963) — перший за радянської влади авторський нарис історії українського мистецтва від Давньої Русі до кінця 18 ст. З 1950-х до 1990-х Г. Логвин брав участь у підготовці фундаментальних академічних праць, що формують основу українських мистецтвознавства, архітектурознавства та урбаністики як важливих складових історії української культури.
Це:
- «Нариси історії архітектури Української РСР» 1957 (перший том, розділи «Архітектура України періоду формування української народності (ХІV-XVII ст.)» та «Дерев’яна архітектура України (XІV-ХІХ ст.)»);
- «Історія українського мистецтва» 1967 (другий том, розділ про архітектуру XIV — першої половини XVI ст.);
- «Всеобщая история архитектуры» (шостий том, розділ про архітектуру України XIV – першої половини XVI ст.; Москва, 1968);
- фундаментальний багатотомник «Русское градостроительное искусство» (перший том, розділи «Київ – столиця давньоруської держави» і «Міста Руської землі»; Санкт-Петербург, 1993).
Твори
Зробивши значний внесок у науку, Г. Логвин лишився художником, що засвідчують сотні його акварелей, на яких зафіксовано архітектурні пам’ятки України — як збережені, так і втрачені. Майстерність художника-аквареліста уможливила створення серії унікальних мистецьких реконструкцій панорам давніх українських міст — Києва, Білгорода (тепер с. Білогородка Бучанського району Київської області), Переяслава, Путивля, Глухова.
Найбільший суспільний резонанс мала книга Г. Логвина «По Україні» 1968. Тут уперше мистецтво всіх історичних реґіонів України розглянуто як органічну цілісність, незалежну від колишніх державних кордонів. Це як великий здобуток підкреслив у своїй рецензії доктор мистецтвознавства М. Воронін (1904–1976; тепер Російська Федерація), назвавши «По Україні» «енциклопедією українського мистецтва». Резонансними стали книжки, видані російською мовою у м. Москві: «Киев» (три видання: 1960, 1967, 1982), «Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль» (1965, 1980), «Украинские Карпаты» (1973), які сприяли відродженню знищеного у 1930-х історико-архітектурного краєзнавства. У книжці «Софія Київська» (1971) дано критичний підсумок 150-річних досліджень пам’ятки і зроблено висновок про одночасність будівництва всіх частин собору в один будівельний етап. Тут уперше повно і якісно репродуковано мозаїки та фрески собору. Важливе значення мають праці: «З глибин» (два випуски: 1974 — про мініатюри української рукописної книги; 1990 — про гравюри українських стародруків); виданий у м. Москві та м. Лейпциґу архітектурний путівник «Украина и Молдавия» (1987). 1976 разом із Л. Міляєвою та В. Свєнціцькою Г. Логвин видав книгу «Український середньовічний живопис», присвячений іконопису 11–16 ст.
Визнання
Визнання від держави Г. Логвин отримав тільки в добу незалежності.
Премія ім. М. Грушевського Наукового товариства імені Шевченка, 1992.
Державна премія України імені Тараса Шевченка (тепер Національна премія України імені Тараса Шевченка), 1993.
Заслужений діяч мистецтв України, 1996.
Премія Фундації О. і Т. Антоновичів, 1996.
Заслужений архітектор України, 1999.
Додатково
Дочка Н. Г. Логвин (1957 р. н., Україна) — історик архітектури; син Ю. Г. Логвин (1939–2019, Україна) — художник-графік і письменник, автор перших серій поштових марок незалежної України.
Г. Логвин був неперевершеним оповідачем, лектором і полемістом. Докторську дисертацію успішно захистив усупереч тому, що відгуки двох офіційних опонентів — російських шовіністів археолога М. К. Каргера (1903–1976) та мистецтвознавця М. А. Ільїна (1903–1981) — були негативними і тільки відгук третього офіційного опонента археолога П. О. Раппопорта (1913–1988; усі — Російська Федерація) був позитивним.
Символічно, що Національну премію України імені Тараса Шевченка Г. Логвин отримав на 83 році життя у незалежній Україні, а не в УРСР. Після вручення премії в особистій розмові з В. Вечерським тішився, що цього не сталося раніше і його відзнака лауреата має «не уересерівську червоно-лазурову колодочку, придуману Л. Кагановичем, а українську синьо-жовту.»
Кілька праць видано після смерті вченого: журнал «Пам’ятки України: історія та культура» 2001 опублікував принципового значення статтю «Етика реставратора й науковця»; видавництво «Мистецтво» 2001 видало підсумкову наукову монографію «Собор Святої Софії в Києві». Залишилося чимало авторських рукописів, які очікують на публікацію.
Цитата
Г. Логвин:
«Питання лишається відкритим. Лунають голоси, що мистецтво вмирає, мистецька потенція людства вичерпалася. Такі скептики своє безсилля, свою мистецьку імпотенцію сміливо переносять на все людство. Але забувають, що потяг до прекрасного притаманний людині і такий природний, як дихання. Отже, я дотримуюся думки, що доки існуватиме рід людський, доти існуватиме мистецька творчість. Але яке втілення вона отримає – нам невідомо. Це сховано за таємницею майбутнього.»(Цит. за вид.: «Потяг до прекрасного природний, як дихання…» // Людина і влада. 2000. № 3-4. С. 90-91.)
Праці
- О первоначальном облике храмов Киевской Руси // Архитектура Киева. Киев, 1982. С. 62–70.
- Этапы развития и стилевые особенности архитектуры украинского барокко // Памятники архитектуры Украины (новые исследования). Киев, 1986. С. 12–41.
- Українське барокко в контексті європейського мистецтва // Українське барокко та європейський контекст. Київ : Наукова думка, 1991. С. 10–23.
- Київська мистецька школа Х — початку ХІІ ст.(мій ракурс бачення) // Теорія та історія архітектури. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1995. С. 26–56.
- Стильові особливості архітектури й монументально-декоративного мистецтва українського бароко // Архітектурна спадщина України. Вип. 4. Київ Українознавство, 1997. С. 51–59; Вип. 5. Київ, 2002. С. 74–81
- Бароко в архітектурі Києва XVII–XVIII ст. // Хроніка 2000. 1997. Вип. 17/18. С. 45–61
- Іван Зарудний – видатний український мистець // Теорія та історія архітектури і містобудування: Збірник наукових праць Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування. Вип. 3. На честь Григорія Никоновича Логвина. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1998. С. 20–26.
Джерела
- Основні друковані праці Г. Логвина (упорядник А. Пучков) // Теорія та історія архітектури і містобудування: Збірник наукових праць НДІТІАМ. Вип. 3. На честь Григорія Никоновича Логвина. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1998. С. 14-19.
Література
- Вечерський В. Він творить «літопис світу» (Про Г. Логвина до відзначення його 90-річчя) // Людина і влада. 2000. № 3–4. С. 92–99.
- Вечерський В. Григорій Логвин і його дослідження Суботова і Чигирина // Студії мистецтвознавчі. 2003. № 3. С. 114–126.
- Вечерський В. Феномен довгожителя на ниві українського мистецтвознавства // Українська спадщина: Історико-культурологічні ессе. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2004. С. 289–319.
- Вечерський В. Сторіччя Григорія Логвина // Праці Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень. Вип. 5. Київ : Фенікс, 2010. С. 5–28.
- Вечерський В. Спогади про патріарха українського мистецтвознавства. До 100-річчя Григорія Логвина // Відлуння віків. 2010. № 2 (13). С. 74–80.
- Пучков А. Григорій Логвин про українське мистецтво, сутність архітектури і призначення людини // Між навігаційними щоглами: Профілі українських мистецтвознавців (архітектура і візуальне мистецтво). Київ : Дух і літера, 2018. С. 197–264.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Логвин, Григорій Никонович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Логвин, Григорій Никонович (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.11.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
