Щусєв, Олексій Вікторович
Щу́сєв, Олексі́й Ві́кторович (рос. Щусев, Алексей Викторович; 08.10.1873, м. Кишинів, тепер Молдова — 24.05.1949, м. Москва, тепер Російська Федерація) — архітектор, реставратор, представник модерну, історизму, радянського ретроспективізму, академік архітектури (з 1910), академік Академії архітектури СРСР (з 1939) та Академії наук СРСР (з 1943).
|
Щусєв, Олексій Вікторович (Щусев, Алексей Викторович) | |
|---|---|
| Народження | 08.10.1873 |
| Місце народження | Кишинів |
| Смерть | 24.05.1949 |
| Місце смерті | Москва |
| Місце поховання | Новодівичий цвинтар |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна |
| Місце діяльності | Російська Федерація, Україна |
| Напрями діяльності | архітектура |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Леніна, Трудового Червоного Прапора |
| Почесні звання | Заслужений архітектор СРСР |
| Лауреат Державної премії СРСР | 1941, 1946, 1948, 1952 |
Зміст
Життєпис
Народився у дворянській родині, предок якої Костянтин Щусєв був осавулом Запорозького Війська. Брати: Петро Вікторович (1871–1934) — військовий лікар і розвідник; Павло Вікторович (1880–1957; обидва — тепер Молдова — Російська Федерація) — інженер і архітектор.
Закінчив гімназію у м. Кишиневі, 1891–1897 навчався на архітектурному відділенні Санкт-Петербурзької (Імператорської) Академії мистецтв (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна). Учень архітектора Людвига (Леонтія) Миколайовича Бенуа (1856–1928; тепер Російська Федерація). За дипломний проєкт «Панська садиба» нагороджений Великою золотою медаллю і пенсіонерською поїздкою до Європи. 1897 у складі археологічної експедиції досліджував середньовічні архітектурні пам’ятки м. Самарканда (див. Самарканд — перехрестя культур). 1898–1899 відвідав Туніс, Велику Британію, Францію, Італію, Бельгію, Австро-Угорщину. З 1901 мешкав у м. Санкт-Петербурзі. Служив у канцелярії обер-прокурора Святійшого Синоду, співпрацював з Імператорською археологічною комісією, Імператорським Російським археологічним товариством, Товариством захисту і збереження пам’яток у м. Санкт-Петербурзі.
Перші відомі проєкти реалізував на території України. 1913 у зв'язку з будівництвом за його проєктом Казанського вокзалу переїхав до м. Москви, де викладав: 1913–1918 у Строгановському художньо-промисловому училищі (тепер Московська державна художньо-промислова академія імені С. Р. Строганова), 1918–1924 у ВХУТЕМАС, 1948–1949 у Московському архітектурному інституті як доктор архітектури, професор. Підтримував молодих українських архітекторів і науковців, зокрема Г. Логвина. 1926–1929 — директор Державної Третьяковської галереї та автор проєкту розширення її будівлі; з 1946 — директор Державного науково-дослідного музею архітектури у м. Москві, керівник сектору історії архітектури Інституту історії мистецтв Академії наук СРСР (АН СРСР). Член Московського товариства архітекторів (1921–1929 — його голова), з 1934 — член оргкомітету Спілки радянських архітекторів (СРА), з якого його виключено 1937.
Творчість
Зробив значний внесок у справу збереження архітектурної спадщини, становлення і практичної апробації наукових принципів реставрації пам'яток.
Роботи в Україні: 1901 опрацював проєкт головного іконостасу Успенського собору Києво-Печерської лаври (не збережено); 1902–1904 — ескізи декору й монументального живопису в інтер'єрах нової трапезної палати з церквою Преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерської лаври; 1910 — проєкти іконостасу й кіотів там само. Розробив проєкти: 1911 іконостасу Троїцької церкви в Сумах (не збережено); 1905 Троїцької церкви Почаївської Свято-Успенської лаври (збудовано 1906–1912); 1906 реставрації Василівської церкви в Овручі (виконано 1907–1911); 1907 монастирського корпусу з дзвіницею, огорожею і брамою біля Василівської церкви в м. Овручі (збудовано 1907–1911); 1908 Спасо-Преображенської церкви з комплексом споруд у садибі Харитоненків «Наталіївка» у с. Володимирівці, тепер Харківської області (збудовано 1911–1913); 1910 — павільйону на промисловій і художній виставці у м. Одесі. Георгіївська церква на Козацьких могилах під Берестечком 1910–1914 (запроєктована разом із учнем і помічником В. Максимовим; 1882–1942; тепер Російська Федерація) у стилістиці модернізованого українського бароко.
Більшість сакральних споруд проєктував у оригінальній стилістиці, яка поєднувала модерн з історизмом, орієнтованим на спадщину новгородської і псковської архітектури 14-15 ст. (Марфо-Маріїнська обитель у м. Москві 1907–1912, храм Святого Сергія Радонезького на Куликовому полі 1911–1917).
Творчість О. Щусєва до 1917 є прикладом російської національно-романтичної стилізації у рамках стилю модерн. Прикладами історизму в його творчості є: архітектурний комплекс Казанського залізничного вокзалу в м. Москві (1913–1930; вирішений як казкове містечко, що символізує московську браму на Схід), православні церкви у містах Санремо і Барі (обидві 1913, Італія).
Протягом 1922–1949 був провідним архітектором СРСР. Серед робіт для м. Москви: генеральні плани «Нової Москви» (1918–1923) і Всеросійської сільськогосподарської та кустарно-промислової виставки (1923), будівлі Механічного інституту ім. М. Ломоносова (1929–1934), Військово-транспортної академії, готелю «Москва» (1932–1938), станції метро «Комсомольська-кільцева» (кінець 1940-х), низка житлових будинків, Великий Москворецький міст (разом з братом П. Щусєвим, 1935–1937). Автор будівель санаторію 1927 у Мацесті (тепер м. Сочі, РФ), Інституту Маркса–Енгельса–Леніна–Сталіна 1938 у м. Тбілісі, театру ім. Алішера Навої 1940–1947 у м. Ташкенті, готелів у містах Баку, Батумі (тепер Грузія), Кишиневі тощо. 1944–1945 взяв участь у конкурсі на кращий проєкт відбудови вулиці Хрещатик у м. Києві.
Працював у стилях конструктивізму (будинок Наркомзему на Садовій-Спасській вулиці у м. Москві, 1928–1933) та радянського ретроспективізму, одним із творців якого він став (будівля Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) — Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР на Луб’янській площі у м. Москві, 1940–1947). Для його творчості характерні орієнтованість на архітектурну спадщину, успішні пошуки національного колориту в архітектурі, синтез мистецтв як результат співпраці з провідними художниками своєї епохи.
Найвідомішою спорудою О. Щусєва є мавзолей В. Леніна на Красній площі в м. Москві — головний сакральний об’єкт комуністичного режиму: 1924 — дерев’яний (два послідовно реалізовані варіанти); 1927–1930 — кам’яний. Як знавець історії світовою архітектури, О. Щусєв успішно поєднав тут два архітектурні архетипи: ступінчастої гробниці давньоперсидського царя Кіра ІІ Великого в Пасаргадах (тепер Іран) та ступінчастої піраміди — зиккурата, горішній ярус якої, призначений для божеств, перетворено на трибуну для комуністичних «вождів». Споруду майстерно вписано в архітектурний ансамбль Красної площі.
Серед витворів О. Щусєва:
Павільйон Росії на Міжнародній художній виставці у м. Венеції, 1914.
Реалізовані архітектурні та містобудівні проєкти у м. Москві:
клуб імені Жовтневої революції (тепер Центральний будинок культури залізничників) 1925–1928 на Казанському вокзалі; житлові будинки: у Брюсовому провулку, 17 (1928) та 7 (1935); на Великій Калузької вулиці, 13 (1938–1939); частково здійснений проєкт забудови Смоленської та Ростовської набережних (1934–1935); розпланування набережних Москви-ріки в районі Кримського мосту, Замоскворецької частини Садового кільця (кінець 1930-х); реконструкція Жовтневої та Добринінської площ (кінець 1930-х); будівля інституту генетики 1938–1939; комплекс однотипних будівель науково-дослідних інститутів АН СРСР за Калузькою заставою (інститути органічної хімії, фізичний, металургії, точної механіки та обчислювальної техніки); проєкт кінця 1930-х, будівництво завершено 1951. Будівля Академії наук Казахської РСР у м. Алмати 1948–1953.
Проєкти відбудови міст, зруйнованих під час Другої світової війни: Істри 1942–1943 (Московська область), Сталінграда 1943–1944 (тепер Волгоград), Новгорода 1943–1945 (тепер Великий Новгород; усі — тепер Російська Федерація), Кишинева 1945–1946.
Автор близько 240 опублікованих текстів з архітектурної проблематики, серед яких переважають принагідні розмірковування й відсутні фундаментальні історико-архітектурні чи теоретичні праці.
Визнання
Заслужений архітектор СРСР (1939).
Чотири Сталінські премії (дві першого і дві другого ступенів) 1941, 1946, 1948 і 1952 (посмертно).
Ордени: Леніна (1947) і два – Трудового Червоного Прапора; медалі.
Іменем О. Щусєва названо вулиці в містах Кишиневі, Бельцях, Рибниці (усі – тепер Молдова), Москві, Великому Новгороді (усі – тепер Російська Федерація), Києві, Луцьку (усі – тепер Україна). Його іменем названо міську художню школу в м. Кишиневі та з 1949 — Музей архітектури у м. Москві. 1980 на подвір'ї Центрального будинку архітектора у м. Москві встановлено пам'ятник О. Щусєву.
Додатково
- Завдяки досягненням О. Щусєва як у Російській імперії, так і в СРСР, в архітектурних колах утвердилося переконання, що успішний архітектор має бути цинічним маніпулятором. Так, коли після утвердження більшовицької влади колеги-архітектори переконували О. Щусєва в необхідності емігрувати, він відповів, що раз йому раніше вдавалося домовлятися навіть з московськими попами, то і з більшовиками він домовиться.
- Свій високий статус «автора мавзолею Леніна» О. Щусєв неодноразово використовував для захисту колег від репресій [художників: М. Нестерова у 1924, М. Сичова (1883–1964; тепер Російська Федерація) у 1948] та для допомоги репресованим: художникам і реставраторам графам В. Комаровському (1883–1937) та Ю. Олсуф’єву (1878–1938); художникам князю В. Голіцину (1901–1943), П. Нерадовському (1875–1962), В. Шухаєву (1887–1973; тепер Російська Федерація — тепер Грузія), реставратору П. Барановському.
- Поширена в літературі інформація про авторство О. Щусєва Архієрейської резиденції з Пантелеймоніською церквою у м. Сумах (тепер Україна) не відповідає дійсності.
Цитата
В. Щусєв, стаття «Пути развития советской архитектуры», 1935:
Переклад:
«Освоєння культурної спадщини минулого в архітектурі, як і в інших сферах мистецтва, – єдино правильний шлях. Не треба боятися і перетворювати на такий собі пострах слово «еклектика». Не завжди еклектика є синонімом халтури, нікчемності думки та поганого опрацювання запозичених мотивів. Із усім цим, звісно, треба нещадно боротися. Але, з іншого боку, в мистецтві не марні й еклектики, якщо вони водночас є значними майстрами. Авторська самобутність не обов’язково властива всім майстрам мистецтва.»
Оригінал:
«Освоение культурного наследия прошлого в архитектуре, как и в других областях искусства, является единственным правильним путем. Не надо бояться и превращать в своего рода жупел слово «эклектика». Не всегда эклектика является синонимом халтуры, убожества мысли и плохой проработки заимствованных мотивов. Со всем этим, конечно, нужна беспощадная борьба. Но, с другой стороны, в искусстве не бесполезны и эклектики, если они одновременно являются значительными мастерами. Авторская самобытность не обязательно свойственна всем мастерам искусства.»Цит. за: Мастера советской архитектуры об архитектуре. В 2-х т. Т. 1. Москва : Искусство, 1975. С. 196. Переклад В. Вечерського
Праці
- Мысли о свободе творчества в религиозной архитектуре // Зодчий. 1905. № 11. С. 132–133.
- Национальная форма в архитектуре // Архитектура СССР. 1940. № 12. С. 53–57.
Література
- Михайлов Б. Русское архитектурное наследие в творчестве А. В. Щусева // Сообщения Института истории искусств. Вып. 7: Архитектура. Москва : Издательство Академии наук СССР, 1956. С. 28–50.
- Мастера советской архитектуры об архитектуре. В 2-х т. Т. 1. Москва : Искусство, 1975. С. 150–205.
- Афанасьев К. А. В. Щусев. Москва : Стройиздат, 1978. 192 с.
- Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 428–429.
- Васькин А. Щусев: Зодчий всея Руси. Москва : Молодая гвардия, 2015. 462 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Щусєв, Олексій Вікторович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Щусєв, Олексій Вікторович (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.01.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
