Реставрація (архітектура)
Реставра́ція (від лат. restavratio — відновлення) — комплекс ремонтно-реставраційних робіт, які виконують на підставі науково-проєктної документації з метою подальшого збереження пам’ятки.
Зміст
Загальні відомості
Згідно із законодавством України, реставрація — це сукупність науково обґрунтованих заходів щодо укріплення (консервації) фізичного стану, розкриття найхарактерніших ознак, відновлення втрачених або пошкоджених елементів об'єктів культурної спадщини (див. Архітектурні об'єкти культурної спадщини), пам'яток із забезпеченням збереження їхньої автентичності. Реставрація ґрунтується на історико-архітектурних дослідженнях і документальній достовірності даних про пам’ятку чи об'єкт культурної спадщини.
Історична довідка
Принципи, правила й методики реставрації архітектурних пам’яток сформовано у Європі протягом 19 ст., коли серед освіченого громадянства усталилося переконання в непересічній цінності старовинних будівель і споруд, які необхідно зберігати для майбутніх поколінь. У першій половині 19 ст. у країнах Західної Європи (Франція, Італія) започатковано систематичні заходи з поновлення, покращення і відбудови визначних старовинних споруд; такі суперечливі (з сучасного науково-методичного погляду) заходи тоді вважали за реставрацію. Найбільший вплив на розвиток реставраційної теорії та практики в 19 ст. справив архітектор Е. Віолле-ле-Дюк. Він та його послідовники виконали низку довільних стилістичних реставрацій та романтичних реконструкцій давніх храмів і оборонних споруд (собор Сент-Круа у м. Орлеані, Собор Нотр-Дам у Парижі, Міланський собор, Замок П’єрфон, Каркассонна фортеця тощо). При цьому намагалися визначити й відтворити так званий первісний вигляд пам’ятки, виходячи з принципу вигаданої ідеальної моделі, яку реставратор створював у власному уявленні про середньовічну споруду. Чи відповідала ця вигадана модель задумам середньовічних майстрів — перевірити неможливо. Кожну пам'ятку відновлювали не на певний історичний період її існування, а на кшталт умовного взірця — покращеного, причепуреного й наново декорованого реставратором.
Методи Е. Віолле-ле-Дюка ще за його життя отримали назву варварських реставрацій і породили проблему фальсифікації пам'яток під виглядом їхньої реставрації. Але застосування таких неоднозначних методів дозволило врятувати низку середньовічних споруд Франції, покинутих і приречених на знищення ще на початку 19 ст. У 20 ст. відновлювально-реставраційні втручання Е. Віолле-ле-Дюка та його послідовників критично переглянуто й деякі пам'ятки реставровано наново відповідно до новітніх наукових засад.
Методика Е. Віолле-ле-Дюка, названа цілісною або стилістичною реставрацією, поширилася у багатьох країнах Європи, викликавши протести відомих діячів культури (В. Гюго, Дж. Рескін, В. Морріс тощо). Найвпливовішим був Дж. Рескін, котрий назвав сучасну йому реставрацію найнещаднішим руйнуванням, якого може зазнати пам'ятка, й після якого неможливо зібрати історичні свідоцтва, бо таке руйнування супроводжує підроблене відтворення знищеного. За його висновком, як неможливо воскресити мертвого, так само неможливо відновити що-небудь, що колись було великим і прекрасним в архітектурі. Він засуджував додані архітектурні деталі й створений реставраторами новітній декор, бо серед них губилися оригінальні частини і деталі справжньої пам'ятки.
У міру збільшення кількості споруд, що зазнали стилістичної реставрації, у суспільстві зростало усвідомлення того, що замість автентичної пам'ятки реставратори створювали щось, лише зовні схоже на неї, але по суті принципово неадекватне справжньому архітектурного твору минувшини. Очевидною стала помилковість тези про можливості новочасного архітектора повністю вжитися у попередню історичну епоху (Античність, Середньовіччя), уподібнитися стародавньому майстру й творити давню архітектуру. Одним із наслідків такого розуміння стало визнання загального правила, що реставрації підлягає не гаданий творчий задум, а реальний твір архітектури, що має цілком визначене матеріальне втілення. Тому потрібно точно знати, яким був твір, і зосередити пошуки не на стилістиці, а на ретельному вивченні етапів існування й особливостей конкретної пам'ятки задля того, щоб донести до майбутнього залишки давнини — матеріальні свідчення історичного розвитку національної культури в їхній достеменній недоторканності. Було сформовано наукову парадигму відмови від принципу «співавторства» з майстрами давнини і практики поновлення пам’яток до гаданого первісного вигляду, обмежено доповнення та перебудови. Так з'явився чинний дотепер метод археологічної реставрації, який вперше запропонував архітектор Дж. Валадьє (1762–1839; тепер Італія) 1819–1823 під час реставрації тріумфальної арки імператора Тита у м. Римі.
Архітектор і реставратор К. Бойто (1836–1914; Італія) з використанням методу археологічної реставрації відстоював автентичність кожної пам'ятки зі збереженням двох її найголовніших характеристик: історичного документа і витвору мистецтва. Він уперше сформулював актуальні дотепер вісім засадничих вимог реставрації:
1) забезпечити стилістичні відмінності між реставраційними доповненнями і справжніми частинами пам'ятки;
2) між ними має бути очевидна різниця в матеріалі;
3) у нових частинах пам'ятки слід відмовитися від деталювання і орнаментики (прийом уперше використаний Дж. Валадье у реставрації тріумфальної арки імператора Тита у м. Римі, але тепер це стало загальним правилом);
4) відзначення нових включень спеціальними знаками або написами;
5) експонування знайдених у процесі реставрації старовинних фрагментів поряд із пам'яткою;
6) встановлення на пам'ятці інформаційної таблички про проведену реставрацію;
7) складання текстових описів і фотографічної фіксації етапів дослідження та реставрації пам'ятки, публікація їх або зберігання в самій пам'ятці;
8) дотримання гласності при ухваленні рішень про реставрацію пам'ятки.
К. Бойто вперше запропонував класифікацію можливих видів реставрації пам’яток залежно від історичної епохи, до якої ті належать:
- археологічна — для пам'яток античності, де потрібно абсолютна строгість і стриманість реставратора;
- мальовнича — для пам'яток середньовіччя, яким властиві свобода композиції і вирішення архітектурних деталей, що виключає можливість беззаперечно достовірного відновлення, якщо не збереглося безпосередніх слідів втрачених елементів;
- архітектурна — для пам'яток доби Відродження і наступних періодів, архітектура яких підпорядкована принципам регулярності (симетричні структури з повторюваними частинами, архітектурними деталями), що дозволяє впевнено доповнювати втрачені елементи.
Зразками археологічної реставрації є замок герцогів Сфорца у м. Мілані й Парфенон у м. Афінах.
У зв'язку з усвідомленням історичної цінності архітектурних пам'яток належно оцінено перебудови й доповнення, яких зазнавала кожна споруда протягом свого існування: визнано історико-культурну вартість історичних нашарувань і незначних пошкоджень, які утворюють «патину часу».
Архітектор і реставратор Г. Джованноні (1873–1947; Італія) класифікував усі архітектурні пам'ятки з точки зору реставрації на дві категорії:
- живі, які можна використовувати як будівлі для потреб сучасного суспільства;
- мертві, які вже не спроможні задовольнити утилітарні потреби людини; їхнє значення зведено виключно до ролі історико-культурних пам’яток. До мертвих пам’яток він відносив античні й середньовічні руїни, оборонні споруди тощо.
Г. Джованноні запропонував розрізняти п’ять видів реставраційних робіт: укріплення, анастилоз, розкриття, доповнення, оновлення.
Укріплення (консервацію) визначено також головною метою виконання будь-яких робіт на пам’ятках. Ці погляди створили основу для сучасної методики реставрації. На подальше формування міжнародно визнаної методики реставрації вплинули найвідоміші практичні реставраційно-будівельні заходи другої половини 19 — початку 20 ст.: реставрація Замку Карлштейн, добудова Кельнського собору та Собору Святого Віта у Празі. Остаточно принципи реставрації архітектурних пам'яток кодифіковано 1964 у Міжнародній хартії з охорони й реставрації нерухомих пам’яток і визначних місць з її найважливішим постулатом: «реставрація закінчується там, де починається гіпотеза». Тепер на міжнародному рівні питаннями теорії та практики реставрації, підготовки й перепідготовки фахівців займається Міжнародний дослідницький центр охорони та реставрації культурної спадщини (англ. International Centre for the Study of the Preservation and Restoration of Cultural Property, ICCROM), Римський центр. Україна вступила до цієї міжнародної міжурядової організації 2016.
Реставрація в Україні
В Україні першими організаторами реставраційної справи є діячі 17–18 ст.: архієреї Петро Могила, Лазар Баранович, Йоанникій Галятовський, гетьмани І. Мазепа, І. Скоропадський. Вони відновлювали поруйновані храми часів Давньої Русі — Десятинну церкву, Софійський собор, Церкву Спаса на Берестові, собор Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (усі в м. Києві), Успенський собор Києво-Печерської лаври, церкви й собори міст Чернігова та Новгорода-Сіверського, називаючи такі заходи «репараціями». Це були перебудови, відбудови, оновлення, реконструкції давніх храмів. У контексті архітектурної діяльності 17–18 ст. — явище поширене й органічне, що забезпечувало зв’язок різних архітектурних епох і традицій, включало старовинні архітектурні витвори у тогочасний соціальний контекст і зберігало їх для наступних поколінь. При цьому навіть найрадикальніша перебудова цих дуже шанованих старовинних храмів була в межах тогочасної культурної норми і сумнівів у сучасників не викликала.
Сучасну наукову методику реставрації в Україні започатковано на зламі 19–20 ст. і репрезентовано іменами архітекторів О. Щусєва, В. Леонтовича, професорів А. Прахова, Г. Котова (1859–1942; тепер Росія), П. Покришкіна (1870–1922; тепер Росія). Вони реставрували найстародавніші унікальні пам’ятки Давньої Русі: Успенський собор у Володимирі, Василівську церкву в Овручі, київські храми.
У 1930-х радянська влада жорстко припиняла будь-які спроби реставрації пам’яток, а відповідних фахівців репресувала. Тільки під час Другої світової війни обставини змусили керівництво СРСР переорієнтуватися на пошанування історичних надбань задля піднесення патріотизму. У зв'язку з цим розпочато реалізацію заходів щодо реставрації пам’яток, поруйнованих під час війни. 1944 у 14 областях проведено експедиції для обстеження пошкоджених і зруйнованих історичних споруд. Із 2 000 об'єктів 10 виявилися зруйнованими дощенту, а 102 зазнали значних руйнувань. 1944 створено Управління в справах архітектури при Раді народних комісарів УРСР, на яке покладено відповідальність за реставрацію пам'яток архітектури. На 1945 Управління склало план реставрації 25 найвизначніших пам’яток архітектури міст Києва, Одеси, Полтави, Чернігова на загальну суму 1 млн рублів. 1946 у підпорядкуванні Управління створено Спеціалізований трест будівництва монументів і реставрації пам'ятників архітектури. 25.08.1947 Рада міністрів УРСР ухвалила постанову № 1407 «Про затвердження виробничого профілю Спеціалізованого тресту будівництва монументів і реставрації пам'ятників архітектури», згідно з якою тресту дали скорочену назву «Будмонумент», а його завданнями визначили, серед іншого, «виконання робіт з реставрації та відбудови пам'ятників архітектури і споруд союзно-республіканської підпорядкованості, які мають архітектурно-історичну цінність». Для потреб реставрації було виділено відповідні кошти, матеріали й виробничі потужності, що уможливило швидку відбудову архітектурних пам’яток міст Києва, Переяслава, Полтави, Чернігова, південних і західних областей України. У складі тресту «Будмонумент» сформували підрозділ, який виконував науково-дослідні й проєктні роботи для потреб реставрації. Протягом 1950-х сформовано українську школу реставрації, біля джерел якої стояв П. Барановський. Найвищого розвитку вона досягла у 1970-х — 1980-х, представлена реставраторами-практиками М. Говденко, О. Граужисом, І. Іваненко, Б. Кіндзельським, Ю. Лосицьким, І. Могитичем, І. Старосольським тощо. За повоєнний період в Україні відреставровано понад 500 визначних пам'яток архітектури. 1951 трест «Будмонумент» перейменовано на Республіканські спеціальні науково-реставраційні майстерні, перетворені 1970 на Українське спеціальне науково-реставраційне виробниче управління (УСНРВУ) при Держбуді Української РСР. УСНРВУ підпорядковано 8 міжобласних реставраційних майстерень (у містах Кам'янці-Подільському, Києві, Львові, Одесі, Сімферополі, Сумах, Харкові, Чернігові), реставраційну дільницю у м. Луцьку, експериментальну майстерню у м. Києві. При кожній міжобласній майстерні організовано комплексні архітектурно-реставраційні відділи для виконання найнеобхідніших дослідницьких робіт і розроблення проєктно-кошторисної документації.
1980 науково-дослідні й проєктні підрозділи УСНРВУ реорганізовано в інститут Укрпроєктреставрація (тепер УкрНДІпроєктреставрація) з філіями в містах Львові та Сімферополі. 1991 Львівську філію перетворено на інститут Укрзахідпроєктреставрація. У 1980-х створено потужну й розгалужену систему виробничих реставраційних органiзацiй, зокрема й виробничі бази в містах Кам'янці-Подільському, Києві, Луцьку Сімферополі, Сумах. 1992 на базі УСНРВУ і всіх інших виробничих та проєктних організацій реставраційного профілю створено корпорацію Укрреставрація, до якої увійшло 36 спецiалiзованих пiдрядних реставрацiйних органiзацiй. Фахівці корпорації реставрували понад 1,5 тис. пам'яток, серед яких: ансамблі Софійського монастиря й Києво-Печерської лаври, Кирилівська церква, Маріїнський палац (усі в м. Києві), споруди оперних театрів у містах Києві, Львові, Одесі, пам'ятки м. Кам`янця-Подільського та Судацької фортеці, дерев`яні церкви на Львівщині, Івано-Франківщині та Закарпатті тощо. Реставрацiю найвизначніших пам’яток, що перебували в державній власності, фiнансували окремим рядком у Державному бюджетi України. Заходи щодо реставрацiї інших пам’яток, згiдно із законодавством, мали здiйснювати коштом власникiв чи користувачiв цих пам’яток.
Характеристика
Реставрація включає консервацію, ремонт і пристосування пам’ятки архітектури до вимог сучасного функціонування. Реставрації передують обміри, інженерно-технічні та наукові дослідження, на підставі яких виконують проєкт реставрації.
Розрізняють реставрацію фрагментарну (стосується тільки певних частин пам’ятки, наприклад фасадів чи інтер’єрів) і цілісну (усієї пам’ятки). За методом реставрація може бути аналітичною і синтетичною. Сучасна наукова методика ремонтно-реставраційних робіт охоплює такі реставраційні прийоми: зміцнення, розкриття, заміна, відтворення, реконструкція, доповнення.
Характер ремонтно-реставраційних робіт на конкретній пам’ятці залежить від її містобудівної ролі в архітектурному середовищі (домінанта, акцент, рядова будівля), історико-культурного значення та технічного стану. Методика реставрації передбачає вибір мети і визначення завдань, виконання наукових досліджень із застосуванням спеціальних технічних прийомів (шурфи, зондажі, хіміко-технологічні аналізи тощо), розроблення ескізного проєкту, робочої документації, кошторисів, проходження процедури експертизи, погодження і затвердження проєктів. Технологія реставрації є технічним виконанням поставлених завдань на основі досягнень сучасної науки і техніки.
Відмінність реставрації від звичайного проєктно-будівельного процесу полягає в можливості виконання одночасно будівельних, проєктних і дослідницьких робіт, під час яких розкривають такі особливості пам’ятки, які змушують оперативно змінювати проєктну документацію і відповідно до неї коригувати виробничий процес.
Згідно з сучасними професійними уявленнями неприпустимо ставити завдання відновити стилістичну єдність пам’ятки. Історичні нашарування всіх епох необхідно зберігати як справжній життєпис пам’ятки й правдиве історичне джерело.
Державні будівельні норми України (ДБН) встановлюють склад та зміст науково-проєктної документації на реставрацію пам'яток архітектури та містобудування. Вони стосуються також і пам’яток історії, які є будівлями чи спорудами, але не пам’яток археології і монументального мистецтва. Згідно з ДБН, протягом усього періоду дослідження, проєктування та виконання робіт на пам’ятці проєктувальник та замовник відповідають за наукову обґрунтованість проєктних рішень, якісне і своєчасне розроблення і комплектність науково-проєктної документації, правильність і достовірність кошторисної вартості робіт. Науково-проєктна документація повинна забезпечити:
- максимальне збереження автентичності, культурної, історичної, естетичної та наукової цінності пам'ятки;
- відсутність негативного впливу на пам'ятку прийнятих проєктних рішень, технологій та матеріалів;
- відсутність негативного впливу прийнятих проєктних рішень та технологій на навколишнє середовище.
Науково-проєктну документацію на реставрацію пам'яток розробляють постадійно на основі наукових досліджень, які виконують на всіх етапах реставрації. Науково-проєктна документація включає такі розділи:
- попередні роботи;
- комплексні наукові дослідження;
- ескізний проєкт реставрації;
- робоча документація;
- науково-технічний супровід;
- науково-реставраційний звіт.
Комплексні наукові дослідження виконують для отримання матеріалів про культурну, історичну і наукову цінність пам'ятки, її архітектурні параметри, інженерні та технологічні характеристики, а також інших даних, необхідних для обґрунтування рішень щодо виведення пам'ятки з незадовільного стану, її реставрації та подальшого збереження. Комплексні наукові дослідження є науковим обґрунтуванням проєктних рішень і обов'язковою складовою науково-проєктної документації. Вони містять: історико-архівні й бібліографічні дослідження; натурні дослідження. Історико-архівні й бібліографічні дослідження включають пошук і систематизацію інформації, що стосуються пам’ятки, та узагальнення одержаних результатів, які оформлюють у вигляді звіту (історичної довідки), що входить до загального наукового звіту про дослідження пам'ятки.
Натурні дослідження включають: обміри (схематичні, архітектурні, архітектурно-археологічні); архітектурні, архітектурно-археологічні, інженерні, науково-технологічні дослідження; дослідження підземних частин пам’ятки і прилеглої території.
Дослідження пам'ятки і розроблення науково-проєктної документації виконує проєктувальник — як правило, авторський колектив. Він забезпечує науково-технічний супровід та авторський нагляд під час виконання робіт із реставрації пам'ятки. Для координації виконання науково-проєктних робіт і діяльності авторського колективу призначають науково-методичного керівника цього колективу, який відповідає за якість документації, ведення науково-технічного супроводу та авторський нагляд за виконанням реставраційних робіт.
Тепер в Україні більшість пам’яток культурної спадщини для запобігання їх руйнуванню потребують періодичного виконання реставраційних робіт. За роки незалежності у сфері реставрації пам’яток відбулася демонополізація; при цьому вдалося зберегти кваліфікованих фахівців і систему їх підготовки. Колишні великі інститути УкрНДІпроєктреставрація та Укрзахідпроєктреставрація втратили домінантні позиції, проте виникли нові, мобільні й компактні науково-проєктні установи, які забезпечують наявні потреби. За 30 років реставровано сотні окремих пам’яток і комплексів сакральної архітектури, які за радянської доби зумисно доводили до руйнації (Мовчанський монастир у Путивлі, Троїцька церква в Пустовійтівці тощо). Проте для реставрації окремих із них довелося докладати зусилля найвищим посадовим особам держави, що засвідчує інституційну слабкість державної системи реставрації пам’яток: Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському реставровано 2004 під керівництвом Президента України Л. Кучми; Церкву Святого Юрія в Седневі реставровано 2008 завдяки зусиллям Президента України В. Ющенка. Наймасштабніші реставраційні роботи за часів незалежності виконано у низці національних історико-культурних заповідників. Це зумовлено підготовкою до відзначення пов’язаних з ними річниць, знакових для національної історії та культури. До таких належать пам’ятки національних заповідників: «Чигирин» (до 400-річчя Б.-З. Хмельницького 1995); «Гетьманська Столиця» (до 300-річчя Батуринської трагедії 1708); «Софія Київська» (до гіпотетичного 1000-річчя заснування собору 2011); Шевченківського у м. Каневі (до 200-річчя Т. Шевченка 2014) тощо.
Значення
На зламі 20–21 ст. Україна мала значний потенціал у реставраційній справі. Його слід розвивати з огляду на необхідність реставрувати значну кількість архітектурних пам’яток, поруйнованих російськими агресорами під час Російсько-української війни. Сучасна політика української держави в цих питаннях має забезпечити: стабільну нормативно-правову базу, надання необхідної економічної підтримки, усунення перешкод фахівцям у їхній професійній праці.
Джерела
- Про охорону культурної спадщини: Закон України № 1805-III від 08 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. 2000. № 39. Ст. 333. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1805-14
- Збірник нормативно-правових актів сфери охорони культурної спадщини. Чернігів : Деснянська правда, 2011. 796 с.
- ДСТУ-Н Б В.3.2-4:2016 Настанова щодо виконання ремонтно-реставраційних робіт на пам'ятках архітектури та містобудування. Київ : Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, 2016. 50 с.
- ДБН А.2.2-14-2016 Склад та зміст науково-проектної документації на реставрацію пам’яток архітектури та містобудування (зі Зміною № 1). Київ : Міністерство розвитку громад та територій України, 2022. 35 с. URL: https://e-construction.gov.ua/files/new_doc/3021988218087146997/2023-01-24/ab5ef925-9b5e-4ae7-8769-05973b612bd3.pdf
Література
- Вечерський В., Вуйцик В., Гайда М. та ін. 50-річчя Укрреставрації. Історія корпорації. Київ; Львів : Українська спеціальна науково-реставраційна проектно-будівельно-виробнича корпорація, 1996. 120 с.
- З історії української реставрації / Упоряд.: В. Отченашко, А. Антонюк. Київ : Українознавство, 1996. 275 с.
- Вечерський В. В. Реставрацiя пам’яток архiтектури // Пам’ятки України: iсторiя та культура. 1997. № 1. С. 10–14.
- Гончарова К. До питання про становлення української школи архітектурної реставрації // Вісник інституту «УкрНДІпроектреставрація». 2013. № 7–8. С. 8–29.
- Бевз М., Дудкевіч М., Дурляк В. та ін. Міждисциплінарні методи в дослідженні та реставрації пам'яток архітектури і творів мистецтва. Львів; Варшава; Целестинув : Растр–7, 2018. 136 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Реставрація (архітектура) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Реставрація (архітектура) (дата звернення: 8.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
