Маріїнський палац у Києві
Марії́нський пала́ц у Ки́єві — пам’ятка архітектури, містобудування, історії національного значення, Україна.
Зміст
Історична довідка
1744 російська імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідин м. Києва обрала місце для спорудження царського палацу у Виноградному саду, заснованому на наддніпрянській кручі на початку 18 ст. Палац збудував 1745–1752 архітектор І. Мічурін (1700–1763; тепер Росія) за зразком палацових споруд архітектора Б. Ф. Растреллі. У будівництві брали участь архітектори О. П. Євлашев (1706–1760), В. І. Нейолов (1722–1782), С. А. Карін (1733–1798; усі — тепер Росія) та інші. Оздоблювальні роботи в інтер’єрах завершив у 1760-х С. Карін. Регулярний Царський сад в ансамблі з палацом засновано 1748. 1775–1776 в ремонтних роботах у палаці брали участь архітектори А. Квасов, І. Григорович-Барський. 1775 всі палацові споруди пофарбовано вохрою, а ліпні прикраси на фасадах побілено. 1787 виконано ремонт перед приїздом російської імператриці Катерини ІІ.
У палаці зупинялися важливі персони, зокрема 1781 — великий князь і майбутній імператор Павло І. У північно-східному (правому) флігелі були службові приміщення, у південно-східному (лівому) — кухня, хлібна та «конфетурня». Наприкінці 18 ст. в одному з флігелів проходили театральні вистави. У той час і на початку 19 ст. в палаці мешкали київські генерал-губернатори (зокрема 1776 — П. Румянцев-Задунайський).
1811 згорів північно-східний (правий) флігель, 1819 — горішній дерев’яний поверх палацу. Збереглися тільки цокольний (див. Цоколь) поверх і муровані флігелі. 1834–1868 палац використовувало Акціонерне товариство штучних мінеральних вод. 1868–1870 споруду відбудовано за проєктом архітектора К. Маєвського як літню імператорську резиденцію до приїзду імператора Олександра ІІ та імператриці Марії Олександрівни (1824; тепер Німеччина — 1880; тепер Росія), іменем якої названо палац. К. Маєвський зберіг загальний бароковий вигляд головного корпусу, але змінив його композицію, надбудувавши поверх над ризалітом і добудувавши терасу з боку Царського саду. Змінено первісне анфіладне (див. Анфілада) розпланування, а інтер’єр вирішено у стилі неоренесансу, відмінному від стилістики фасадів. У цокольному поверсі облаштовано приміщення для почету, на другому поверсі в центральному ризаліті створено велику танцювальну залу, обабіч якого — салони та царські апартаменти. Одноповерхові флігелі коридорного розпланування збережено в первісному вигляді, тож тепер тільки вони є автентичними пам’ятками бароко середини 18 ст. Фасади пофарбовано в бірюзовий колір. 1874 коштом імператриці Марії Олександрівни з південно-східного боку палацу засновано Маріїнський парк.
У відбудованому палаці епізодично мешкали й зупинялися представники різних династій правителів: Романових — імператори Олександр ІІІ, Микола ІІ, 1914–1917 імператриця Марія Федорівна (1847; Данія — 1928; тепер Росія), 1886 велика княгиня Олександра Петрівна (Преподобна Анастасія Київська; 1836; тепер Росія — 1900; тепер Україна); Савойської династії — 1876 італійський принц Умберто (майбутній король Умберто І; 1844–1900; тепер Італія); Браганса: 1876 бразильський імператор Педру ІІ (1825; тепер Бразилія — 1891; Франція).
У квітні — жовтні 1917 в палаці діяли Київська рада робітничих депутатів та Київський комітет РСДРП(б). 26.10.1917 в приміщенні більшовики утворили військово-революційний комітет, членів якого заарештовано 28.10.1917. У січні-лютому 1918 в палаці містився більшовицький штаб М. Муравйова, а в підвалах утримували й піддавали тортурам заарештованих. Масові розстріли відбувалися в Маріїнському парку й Царському саду. За Української Держави 1918 в палаці розмістили Міністерство внутрішніх справ. У лютому 1919 тут був штаб Богунського полку 4-ої Української радянської дивізії (начдив — М. Щорс). У березні — серпні 1919 в палаці містилася Рада народних комісарів УСРР, яку очолював Х. Раковський; 1920 — штаб військового округу; 1923–1925 — землевпорядний технікум; 1925–1934 — Київський крайовий сільськогосподарський музей; 1934–1939 — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад (з 1938 — Верховна Рада УРСР); 1940–1941 — Музей Т. Шевченка.
Під час Другої світової війни пам’ятка зазнала руйнувань. Її відбудовано 1945–1949 за проєктом архітектора П. Альошина як будинок урядових прийомів. 1980–1982 виконано реставрацію за проєктом архітектора І. Іваненко. За цю роботу авторський колектив реставраторів 1983 удостоєно Національної премії України імені Тараса Шевченка.
На 2024 — офіційна резиденція Президента України. 2007–2018 виконано реставрацію за проєктом архітектора Н. Диховичної (1952; тепер Україна).
Характеристика
Міститься в історичному центрі міста біля краю наддніпрянського правобережного плато в оточенні двох парків — Маріїнського та Міського (вулиця М. Грушевського, 5-а). Головним фасадом і курдонером виходить до площі Конституції. Від вулиці М. Грушевського відділено будинком Верховної Ради України.
Головний двоповерховий корпус палацу й бічні одноповерхові флігелі утворюють симетричну композицію довкола курдонера. Флігелі поєднано з центральним корпусом чвертьциркульними в плані галереями. До ансамблю також належали мурована огорожа на цегляних стовпчиках з залізними ґратами (збереглася з середини 18 ст.), а також оранжереї, теплиці, павільйони (не збережено) у регулярному саду. В основу композиції покладено схему, типову для палацово-паркових ансамблів другої половини 18 ст. у Російській імперії. Тепер усі споруди муровані з цегли, потиньковані, з поліхромними фасадами та інтер’єрами. Південно-східний фасад симетричний, з трьома ризалітами, з яких центральний акцентовано чотирма спареними колонами іонічного ордера. Ризаліт протилежного паркового фасаду значно ширший, з шістьма ордерними групами (колонами та наріжними пілястрами). Перед ним — широка тераса з двобічними двомаршевими парадними сходами, що ведуть у сад. Великі вікна мають характерні для бароко наличники з сандриками. Фасади вінчають балюстради й аттики над ризалітами. Кольорове вирішення — жовта вохра цокольного поверху; бірюзове тло основного поверху; білі та жовті колони, наличники з сандриками, балюстради, декоративні вази; бронзові бази й капітелі колон. Парадні приміщення основного другого поверху мають розпланування і стилізований (див. Стилізація) декор. Вони є наслідком відбудови 1945–1949 та реставрацій 1980–1982, 2007–2018: кожне з них вирішено у певній кольоровій гамі. Двосвітний вестибюль з прямими парадними сходами веде у Білу залу, обабіч якого розташовано Червону вітальню (бенкетна зала) та Зелену (парадну) вітальню. Ансамбль пишно декорованих приміщень доповнюють Барокова і Мала бенкетна зали, Блакитна та кілька інших віталень, салон, протокольна кімната і кабінет.
Значення
Маріїнський палац є одним із найкращих прикладів органічного взаємозв’язку палацової та паркової архітектури 18 ст. Попри численні перебудови пам’ятка зберегла стилістику бароко. Має історико-меморіальне значення, оскільки пов’язана з діяльністю видатних осіб та важливих інституцій. Разом із будинком Верховної Ради України палац є важливим складником ансамблю урядових будівель на Печерську.
Додатково
Спорудження Царського (тепер Маріїнського) палацу та придворної Андріївської церкви у м. Києві, заснування Царського саду пов’язано з задумом імператриці Єлизавети Петрівни щодо перенесення столиці Російської імперії до м. Києва (не реалізовано).
Цитата
О. Маковей, зі збірки поезій «Подорож до Києва», 1897:
Над темним Дніпром уночі я сидів,
У царськім саду між корчами,
Дивився на темну палату царя
І думав думки за думками.
Палата нічого, здалася би нам,
Не треба й великої зміни:
Нехай би тут лиш не чужинець сидів,
А наш президент України.Цит. за: Пам’ятки України: історія та культура. 1994. № 3–6. С. 41.
Література
- Шероцкий К. Киев: Путеводитель. Киев : Типография В. С. Кульженко, 1917. С. 253–255.
- Іваненко І. Маріїнський палац у Києві // Пам’ятки України: історія та культура. 1994. № 3–6. С. 46–49.
- Трегубова Т., Тиманович Є. Маріїнський палац // Вечерський В. В., Годованюк О. М., Тиманович Є. В. та ін. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ : Техніка, 2000. С. 29–32.
- Білокінь С., Іваненко І. та ін. Маріїнський палац // Звід пам’яток історії та культури України: Енциклопедичне видання : у 28 т. Київ : Головна редакція Зводу пам’яток історії та культури при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана, 2004. Кн. 1. Ч. 2. С. 609–617.
- Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. Харків : Савчук О. О., 2019. С. 425–434.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Маріїнський палац у Києві // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Маріїнський палац у Києві (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.01.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
