Софійський монастир у Києві
|
Софійський монастир у Києві | |
|---|---|
| Країна | Україна |
| Місце розташування | Київ |
| Площа | 5 га |
| Рік внесення | 1990 |
| Критерії | I, II, III, IV |
Софі́йський монасти́р у Ки́єві — архітектурний ансамбль, пам’ятка архітектури та містобудування національного значення, складник пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Україна.
Зміст
Загальні відомості
Софійський собор разом із прилеглими будівлями утворює Софійський кафедральний монастир, який протягом багатьох століть був офіційною резиденцією православних митрополитів Київських. Монастир тепер займає територію площею 5 га в історичному центрі міста і є основним складником Національного заповідника «Софія Київська». До складу ансамблю входять споруди 11 ст. (Софійський собор), кінця 17–18 ст. (дзвіниця, трапезна, будинок митрополита, Південна в’їзна вежа, брама Заборовського, мури, братський корпус, бурса), 18–19 ст. (хлібня, згодом консисторія), 19 — початку 20 ст. (частина мурів, корпуси Пристінний, № 2, 3, 10). Софійський собор та дзвіниця є головними архітектурними домінантами центру м. Києва.
Історична довідка
Центром ансамблю є Софійський собор — кафедральний митрополичий храм Давньої Русі. Його зведено на замовлення князя Ярослава І Мудрого як головну споруду оточеної укріпленнями найбільшої центральної частини давнього Києва — «міста Ярослава». Згідно з літописом на початку 11 ст. тут було «поле вне града» — місце переможної битви Ярослава І Мудрого з печенігами. До складу ансамблю мурованих споруд, створених 1019–1054 за єдиним задумом, входили також Золоті ворота та три храми монастирів: Святого Георгія, Святої Ірини та нез'ясованого посвячення (останні три не збережено). Після погрому Києва 1240 під час монголо–татарської навали собор залишався центром релігійного життя. Його територію оточував мур з брамами.
У першій половині 17 ст. з південного боку в мурі стояли дерев'яні чотиригранна надбрамна вежа та багатоярусна дзвіниця. Згідно з планом м. Києва 1695 на Софійському подвір'ї містилися монастирські дерев’яні споруди — трапезна, будинок митрополита, келії, дзвіниця тощо. Територія монастиря у 17 ст. стала значно більшою, ніж митрополиче подвір’я 11 ст. Після пожежі 1697, яка знищила дерев’яні споруди, розпочато муроване будівництво, що тривало протягом 18 ст. Територію розширено, змінено її розпланування: на південний схід від собору зведено нову дзвіницю, на південь — трапезну, на захід — будинок митрополита і братський корпус, на північ — великий корпус келій (згодом — бурса), на південний захід — хлібню. Територію оточено муром заввишки до 5 м з трьома входами: через дзвіницю, Південну в’їзну вежу, браму Заборовського. Загальна територія монастиря у 18 ст. була значно більшою, ніж сучасна територія заповідника: мур охоплював ділянку на північний схід уздовж Софійської площі до вулиць Стрілецької та Троїцької (тепер Рильський провулок). 1786 у зв’язку з секуляризацією церковних маєтностей монастир закрито. На його території у віданні митрополита Київського залишено три установи: Софійський собор з цвинтарем, будинок митрополита з економією і духовну консисторію. У 1820-ті замуровано проїзд брами Заборовського й на місці митрополичого двору створено сад. Тоді ж збудовано одноповерховий флігель за бурсою (корпус № 10), новий мур на схід від Південної в’їзної вежі з Пристінним корпусом, соборний флігель (корпус № 2) для квартир дияконів і церковних служників. Наприкінці 19 ст. зведено корпус № 3. З 09.12.1917 на Софійському подвір'ї розмістилася Всеукраїнська православна церковна рада, пізніше — ще й Головархів, Всеукраїнський музей релігійного культу (у будинку митрополита) та Старокиївська парафія Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Богослужіння відбувалися у соборі та в Теплій (Малій) Софії (колишній трапезній).
1934 діяльність УАПЦ тут припинено. Тепер ансамбль колишнього Софійського монастиря є центральною частиною Нацiонального заповiдника «Софiя Київська», створеного 27.03.1944 року як Державний архiтектурно-iсторичний заповiдник «Софiйський музей» на базi музею, органiзованого в Софiйському соборi 1934 після того, як його відібрали в УАПЦ. Протягом 1960–1980-х з будівель виведено сторонні організації та відселено мешканців, усі пам’ятки досліджено і реставровано. 1987 заповідник нагороджено Європейською золотою медаллю за збереження історичних пам’яток. Указом Президента України 11.10.1994 заповіднику надано статус нацiонального й сучасне найменування. Він охоплює територiю колишнього кафедрального монастиря з 10 архiтектурними пам'ятками 11–19 ст.
Характеристика
Центральною спорудою, довкола якої сформувався ансамбль, є Софійський собор.
На південний схід від нього з боку Софійської площі стоїть надбрамна дзвіниця — найвища архітектурна домінанта ансамблю 76 м заввишки. Споруджено її триярусною 1699–1706. Після землетрусу, який порушив конструкції горішніх ярусів, 1746–1748 під керівництвом архітектора Й. Г. Шеделя її перебудовано: над збереженим першим ярусом зведено два нові. Фасадний декор у техніках барельєфу та горельєфу виконали майстри з м. Жовкви (тепер Львівська область) Іван та Степан Стобенські (18 ст., тепер Україна). Дзвіницю увінчувала барокова (див. Бароко) баня з позолоченим шпилем. 1807 від удару блискавки баня згоріла; відновили її 1812 у стилі класицизму. 1851–1852 за проєктом архітектора П. Спарро надбудовано четвертий ярус з грушоподібною двоярусною банею, вкритою позолоченою міддю. Тоді ж первісне поліхромне пофарбування фасадів було замінене на двоколірне: біла ліпнина на бірюзовому тлі. У пластиці фасадів помітні різночасовість будівництва чотирьох ярусів дзвіниці. Фасади розчленовано пілястрами і вкрито ліпниною (орнаменти, квітки, листя, гірлянди, голівки херувимів, генії з сурмами, маски, двоголові орли). Серед зображень — апостоли Андрій Первозваний і Тимофій, архангел Рафаїл, князь Володимир Святославич. Два нижні яруси в плані прямокутні, два горішні — восьмикутні. Три горішні яруси не мають міжповерхових перекриттів. У нижньому ярусі — широкий проїзд брами, перекритий склепінням. На другому ярусі зберігся дзвін «Мазепа», відлитий київським майстром Афанасієм Петровичем 1705. На горішніх ярусах облаштовано оглядові майданчики.
Біля східного фасаду дзвіниці 1995 встановлено надгробок патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира (Романюка).
Південна в’їзна вежа слугувала господарським в’їздом до монастиря, зручним для підвозу продуктів харчування до розташованої поблизу трапезної. Це одна з перших мурованих споруд часів митрополита Варлаама (Ясинського), зведена наприкінці 17 — на початку 18 ст. Споруда двоповерхова, чотиригранна, з широким проїздом брами та склепінчастим приміщенням з первісно хрещатими вікнами на другому ярусі. Увінчана банею зі шпилем, на якому — металевий флюгер у вигляді постаті архангела Михаїла. Споруда має історико-меморіальне значення: тут на другому поверсі до 1929 мешкав, працював, утримувався під домашнім арештом митрополит УАПЦ Василь (Липківський).
Мури довкола території монастиря ідуть по межі, що склалися у 17 ст. Найдавніші їхні ділянки, збудовані при митрополиті Рафаїлі (Заборовському) 1745–1746, збереглися з боку вулиці Стрілецької та провулку Стрілецького, а також обабіч дзвіниці на Софійській площі. Муровані з цегли на вапняному розчині, заввишки від 3 д 5 м. Мають пілястри й вінчальний карниз. З боку вулиці Володимирської мур 19 ст. До нього зсередини прибудовано Пристінний корпус (перша половина 19 ст.) як житло соборних дзвонарів і півчих. Прилягає до Південної в’їзної башти. Споруда у стилі класицизму, одноповерхова, прямокутна в плані під двосхилим дахом. Головний північний фасад акцентовано ризалітом. Первісне розпланування не збережено.
Трапезна (Тепла або Мала Софія), розташована напроти південного фасаду собору, зведена 1722–1733. Вона двоповерхова, що нетрадиційно для української монастирської архітектури. Західний фасад увінчано вишуканим бароковим фронтоном; над апсидою — двоярусна баня на світловому восьмерику. Архітектурне вирішення характерне для трапезних 18 ст., що поєднували обідній зал і храм. Це й визначило комбінацію витягнутого об’єму та високої церкви. Споруду неодноразово перебудовувано. Первісно вона включала трапезний зал, до якого зі сходу прилягала церква, з заходу — притвор, а з південного заходу — кухня. На другому поверсі була комора для припасів. Біля південно-західного рогу височіла сходова вежа. Головний вхід у вигляді п’ятигранного ґанку був з боку собору. Об’єми церкви, сходової вежі і ґанку завершувались банями. Під трапезною був великий підвал, куди вели сходи з західного боку. Трапезний зал і церква опалювались печами, облицьованими полив’яними кахлями. У церкві був. дерев’яний іконостас (не збережено). Після пожежі в 1760-х їй надано барокових форм за участю архітектора І. Григоровича-Барського. Після закриття Софійського монастиря 1786 у трапезній влаштовано теплу церкву (звідси нова назва — Тепла, або Мала Софія). Наступну реконструкцію виконано 1822 архітектором А. Меленським. Останньої перебудови споруда зазнала 1869–1872: до південного й північного фасадів прибудовано одноповерхові бічні нави, розібрано муроване склепіння середньої нави, ґанок, частину приміщень кухні і сходову вежу. Колишня трапезна стала тринавовим триапсидним храмом з головним входом із заходу, де збудовано тамбур. Теперішній її вигляд — результат реставрації, виконаної у 1980-х за проєктом архітектора В. Отченашка (1942 р. н., Україна). Тоді первісні форми пам’ятки частково відновлено зі збереженням об’ємів 19 ст.
Будинок митрополита 1722–1730 стоїть навпроти головного входу в собор. Двоповерховий з мансардою. Архітектурне вирішення першого поверху, перекритого мурованими склепінями, з товстими стінами та глибоко посадженими вікнами, своїми важкими формами відрізняється від другого поверху з домовою церквою, надбудованого 1757–1758. Тоді ж будинок отримав пишні барокові фронтони на західному та східному фасадах та високий мансардний дах. Такі архітектурні форми характерні для стилю українського бароко. У 18 ст. будинок мав два головних фасади: східний, звернений до собору, та західний, що виходить на митрополиче подвір’я, де був парадний в’їзд у монастир з боку Золотих воріт через браму Заборовського. Споруда зазнала численних перебудов, зокрема 1772–1773, 1822–1837, 1842, 1860–1880, 1892, 1900, 1913. У 20 ст. будинок митрополита багаторазово пристосовували для розміщення різних установ, зокрема у 1945–1956 тут містилась Академія архітектури УРСР. Тепер цей бароковий палац відреставровано й пристосовано як для розміщення музейних експозицій, виставок, так і для проведення урочистих заходів державного рівня.
Бурса, збудована 1763–1767, розташована в північній частині ансамблю. Вона двоповерхова на склепінчастих підвалах, прямокутна в плані й дуже видовжена. Має два пластичні ризаліти на головному південному фасаді та високий дах із заломом. Розпланування коридорно-анфіладне. Фасади розчленовано пілястрами з ліпними стилізованими капітелями коринфського ордера. Будівля, призначена для чернецьких келій, після скасування монастиря 1786 перебудована на бурсу. У другій половині 18 ст. це була одна з найбільших будівель у м. Києві. 1823–1825 тут був розміщений штат обслуги Київського митрополита. Під час реконструкції 1825–1838 до ризалітів південного фасаду прибудовано одноповерхові тамбури з двоколонними портиками доричного ордера, що частково закрили первісний декор фасадів. У зв’язку з цими перебудовами зазнало змін первісне розпланування будівлі. 1976 пам’ятку пристосовано для розміщення Державного архіву-музею літератури та мистецтва.
Братський корпус 1750–1760 міститься у північно-західній частині монастирської території поряд із будинком митрополита. Збудований для проживання ченців — монастирської братії (звідси й назва пам’ятки). Двоповерховий, прямокутний у плані, з підвалом. Приміщення першого поверху та підвалу перекрито склепіннями. Келії розташовані вздовж загального коридору. З західного боку в 19 ст. прибудовано дерев’яну галерею, спочатку одноповерхову, згодом — двоповерхову. Фасади вирішено у стилі українського бароко. Особливо пластичним є східний фасад: стіни розчленовано пілястрами, рустованими (див. Руст) в нижньому ярусі. Вікна облямовано наличниками з рельєфно виділеними замковими каменями. Під час реставрації 1970-х за проєктом архітектора Р. Бикової (1928–1999; Україна) відновлено дерев’яну галерею та архітектурні форми середини 18 ст.
Хлібня (консисторія), 1722–1730. Двоповерхова на підвалі Т-подібна у плані сторуда з ризалітом прилягає з заходу до Південної в’їзної башти, виходячи південним фасадом на вулицю Володимирську. Вона поставлена частково на місці знесеного фрагменту монастирського муру, включає кілька різночасових частин і зазнала численних перебудов. Спершу 1722–1730 споруджено прямокутну в плані одноповерхову на підвалі монастирську хлібню (пекарню), перекриту склепіннями. 1770–1783 надбудовано другий поверх, де розміщено консисторію. Після цього до початку 19 ст. споруда отримала прибудови з заходу і сходу. 1848–1851 за проєктом архітектора П. Спарро прибудовано великий двоповерховий на цоколі корпус, що виходить на вулицю Володимирську. Його реконструйовано 1884–1886 за проєктом архітектора В. Ніколаєва, після чого фасади набули ознак стилістики історизму. 1976–1984 пам'ятку реставровано з відновленням автентичних архітектуриних форм її первісної частини.
Використовують як виставкові зали Національного заповідника «Софія Київська».
Значення
Софійський ансамбль є не тільки одним із найстародавніших монастирів Давньої Русі й України, а й найкраще збереженим. Хоча він включає споруди різних історичних епох і стилів, проте всі вони об’єднані композиційно, причому кожна з них — шедевр архітектури. З огляду на це Софійський монастир 1990 внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у складі номінації, яку названо: Київ: собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра.
15.09.2023 19-та сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО ухвалила внести до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що перебуває під загрозою (англ. List of World Heritage in Danger) такі об’єкти України: Київ: собор святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра. Це зумовлено небезпекою для пам’яток через агресивну війну, яку веде Росія проти України.
Література
- Моргілевський І. Київська Софія у світлі нових спостережень // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. Записки історичної секції УАН. Т. 22. Київ, 1926. С. 81–108.
- Повстенко О. Катедра св. Софії у Києві. Нью-Йорк : УВАН, 1954. 472 с.
- Юрченко С. Будинок митрополита Києво-Софійського монастиря у XVIІІ ст. // Архітектурна спадщина України. Вип. 3, част. 2. Київ : Українознавство, 1996. С. 129–138.
- Тоцька І. Софійський монастир // Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ : Техніка, 2000. С. 34–38.
- Логвин Г. Собор Святої Софії в Києві. Київ : Мистецтво, 2001. 352 с.
- Вечерський В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. С. 113–123.
- Київ: Провідник / за редакцією Ф. Ернста. Харків : Савчук О. О., 2019. С. 294–325.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ Софійський монастир у Києві // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Софійський монастир у Києві (дата звернення: 2.05.2024).
Оновлено: 08.06.2023
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.03.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
