Оборонні споруди
Оборо́нні спору́ди, фортифікаційні споруди, фортифікації — елементи обладнання місцевості, штучні перешкоди й збудовані укриття, метою яких є забезпечення військам умов для ведення оборони, зменшення їхніх втрат і ускладнення для противника наступальних дій.
Зміст
Загальні відомості
Це спеціальні військові й воєнні споруди, які посилюють тактичне, оперативне й стратегічне значення місцевості, призначеної для ведення воєнних дій. Вони забезпечують виконання бойових завдань і захищають війська від ураження. Протягом усієї історії людства земляні, дерев’яно-земляні, дерев’яні, муровані оборонні споруди будують із підручних та інших доступних матеріалів у придатних для оборони місцевостях. До оборонних споруд належать бастеї, барбакани, бастіони, башти, бліндажі, блокгаузи, бункери, горнверки, донжони, каземати, капоніри, кронверки, окопи, равеліни, редани, редути, ретраншементи, форти, штерншанці. Комплексами оборонних споруд є замки, фортеці, цитаделі, оборонні лінії (лінія Зіґфріда, лінія Мажино, лінія Маннергейма). До їхнього складу можуть входити оборонні вали й рови, ескарпи й контрескарпи, мури; вони можуть бути й окремими оборонними спорудами. Елементами комплексів оборонних споруд є апарелі, берми, брами, бруствери, валганги, горжі, куртини, машикулі, палісади (частоколи), підсябиття, потерни.
Історична довідка
Найстародавнішими оборонними спорудами є городища, території яких огороджено протиштурмовими перешкодами — земляними валами, ровами й частоколом. Після появи метальної зброї, особливо баліст і катапульт, в античному світі поширилося спорудження масивних мурів із заломами, баштами, барбаканами. Ці споруди започаткували довготривалу фортифікацію. З появою в античності багатолюдних армій з’явилася польова фортифікація, першою формою втілення якої став укріплений табір (див. Каструм). У Римській імперії започатковано спорудження оборонних ліній, особливо уздовж кордонів (див. Лімес). Для середньовіччя характерне масове спорудження замків та оточення міст мурами з баштами. Поширення вогнепальної зброї зумовило появу бастіонних замків і фортець та відповідної польової фортифікації. У добу Відродження фортифікація перетворилася на окремий вид діяльності в межах військово-інженерної справи; опрацьовано її теорію, внаслідок чого вона стала прикладною галуззю військової науки. З кінця 17 ст. у військовій справі намагаються уникати облоги фортець, що стимулює удосконалення їхніх оборонних споруд. Війни Наполеона І Бонапарта показали, що тогочасні фортеці незнатні затримати наступ багатолюдних армій. Наслідком стала поява протягом 19 ст. фортових фортець, у яких основне укріплення (цитадель) доповнено висунутими вперед артилерійськими фортами. Нарізна зброя зумовила поширення редутів і окопів, розвиток артилерії та будівельної індустрії дозволили застосовувати в оборонних спорудах бетон і броню. У польовій фортифікації основною оборонною спорудою став окоп як елемент глибокої суцільної укріпленої позиції, а в довготривалій — укріплений фортечний район. Перша світова війна показала непотрібність фортець (Брестську фортецю росіяни здали німцям без бою) та перспективність позиційної фортифікації з суцільними смугами укріплень, інженерних споруд уздовж усієї лінії зіткнення з противником. У міжвоєнний період (1918–1939) розвиток артилерії, авіації, бронетанкової техніки викликав спорудження укріплених районів уздовж державних кордонів та удосконалення польової фортифікації зі збільшенням глибини оборони та застосуванням швидкісних методів будівництва оборонних споруд з елементів заводського виготовлення, транспортованих до місця встановлення. Після Другої світової війни подальший розвиток артилерії, ракетних військ і бойової авіації звів нанівець значення традиційних оборонних споруд, крім глибоких підземних бункерів, розрахованих на ядерну війну. Проте російсько-українська війна показала актуальність як удосконалених оборонних споруд, відомих раніше, так і перспективність пошуків нових технічних вирішень інженерних споруд для захисту важливих об’єктів від ворожих нападів.
Оборонні споруди в Україні
Стародавні городища кінця бронзового віку — початку раннього залізного віку існували на території України у 1 тисячолітті до н. е. (Басівське, Більське, Немирівське городища). Їх оточували масивні земляні вали з ровами. У Наддніпрянщині збережено так звані Змієві вали — оборонні лінії проти кочівників (див. Кочівництво), що захищали підступи до м. Києва з півдня. На південь України античний досвід будівництва оборонних споруд у 4 ст. до н. е. перенесли греки, згодом його доповнили римляни та візантійці. Фортечні мури, башти, брами Ольвії, Пантікапея, Тіри, Херсонеса Таврійського відповідали досягненням античної грецько-римської фортифікації. Пізніше цей корисний досвід доповнили генуезці й турки, споруджуючи замки й міські фортеці.
Для Давньої Русі характерні дерев’яно-земляні оборонні споруди міст, феодальних замків та оборонних ліній уздовж річок Десни, Остра, Росі, Сули, Трубежу. Найзначнішим комплексом оборонних споруд того часу була Посульська оборонна лінія, у складі якої налічують понад 40 фортець. У Галицько-Волинському князівстві з 13 ст. мурували з каменю і цегли оборонні споруди у вигляді донжонів (так звані Волинські вежі — у с. Старий Чарторийськ Волинської області тощо). У Карпатах тоді ж споруджено наскельні дерев’яні замки для захисту й контролю міжнародних торговельних шляхів — унікальні оборонні споруди, що не трапляються в інших реґіонах Давньої Русі та України. У пізньому середньовіччі найрозвиненішу систему оборонних споруд мали міста Львів та Кам'янець-Подільський. Іноземні мандрівники середини 17 ст. (П. Шевальє, П. Алеппський) засвідчили значну кількість фортець і замків на теренах України та надійність їхніх дерев’яно-земляних оборонних споруд щодо захисту від артилерійських обстрілів. Параметри й конструкції оборонних споруд Наддніпрянщини та Лівобережної України включно зі Слобожанщиною у другій половині 17 ст. були такими: висота валу від 3 до 10 м за мінімальної верхньої ширини 3 м; рови були вузькими і глибокими, до 8 м; стіни їх закріпляли дубовими зрубами. Від валу рів відділяла берма завширшки до 2 м. По периметру фортеці у рівнинній місцевості розчищали відкриту площину еспланади. Стіни будували у вигляді частоколу (палі з бруствером), рідше — у вигляді стіни з брусів. Усі замки і фортеці мали вилазки, тайники, потерни — підземні галереї, що виводили до води, у фортечний рів або за межі укріплень. Для створення перешкод ворожим приступам влаштовували: надолби — обрубки колод, вертикально вкопані у землю в шаховому порядку; частик — загострені дубові кілки, встановлені на бермі; часник — залізні спиці. Дерев’яні башти були 4-6-8-гранними, надбрамними та глухими, мали від одного до чотирьох ярусів (у кожному ярусі — по одній гарматі). Більшість башт мали наметові дахи. Кількість башт у комплексах оборонних споруд різнилася: від однієї (с. Салтикова Дівиця Чернігівської області) до 32 (м. Чернігів). Подальший розвиток штурмової артилерії призвів протягом 17–18 ст. до занепаду як дерев’яних, так і мурованих оборонних споруд баштово-стінового типу і розвитку бастіонної системи укріплень із застосуванням елементів Італійської та Голландської систем фортифікаці (див. Кодацька фортеця).
Запорозьке козацтво досконало опанувало запозичений від чехів оригінальний спосіб швидкого створення ефективних польових оборонних споруд у вигляді пересувних козацьких таборів з поєднаних між собою возів, які німці називали вагенбургами. Особливими комплексами оборонних споруд були Запорозькі Січі: Томаківська (1570-і – 1593), Базавлуцька (1593–1638), Микитинська (1639–1652), Чортомлицька (1652–1709), Нова (1734–1775) — багатодільні укріплені поселення у місцевостях, захищених природними перешкодами. Нова Січ складалася з центрального замку, до якого прилягало велике передмістя, оточене фортечним валом з бастіонами, реданами і равеліном. З напільного боку було два редути. До цієї ж укріпленої частини з боку поля прилягала третя — горнверк. Тут поєднано традиційні риси українського оборонного будівництва з досягненнями тогочасної європейської фортифікації. На Лівобережній Україні протягом 1730-х — 1740-х влада Російської імперії дещо модернізувала оборонні укріплення, зведені, як тоді писали, «за козацьким звичаєм». Для захисту від татарських нападів 1731–1741 на південному сході Полтавщини вздовж річок Береки, Берестової, Орелі споруджено оборонну Українську лінію завдовжки близько 400 км. Вона включала 16 земляних фортець і 15 редутів, поєднаних реданним земляним валом із сухим ровом, дерев'яним палісадом на валу, форпостами і блокгаузами. У середині 18 ст. реконструйовано оборонну лінію вздовж р. Дніпра від м. Києва до Української лінії. Вона включала міські фортеці й понад 200 сторожових редутів. Під час російсько-турецької війни 1768–1771 споруджено оборонну Дніпровську лінію з семи земляних фортець бастіонного типу. На півдні України зводили й окремі фортеці як центри військової та хліборобської колонізації краю (фортеця Святої Єлизавети, тепер м. Кропивницький). Більшість поселень краю мали земляні укріплення польового типу регулярних обрисів; їх називали шанцями.
На західноукраїнських землях пізньосередньовічні баштово-стінові оборонні споруди протягом 17–18 ст. намагалися модернізувати, перетворюючи башти на артилерійські бастеї. Тоді ж зводили й муровані замки бастіонного типу, а також бастіонні укріплення навколо старих замків баштово-стінової системи у містах Бережанах, Мукачевому, Хотині. У 19 ст. усі ці оборонні споруди втратили військове значення. Це намагалися компенсувати за рахунок спорудження у прикордонних районах великих за розмірами й надто коштовних фортових фортець: у районі м. Дубна та довкола м. Кам’янця-Подільського (останню не реалізовано за браком коштів).
Характеристика
Оборонну споруду створено для забезпечення ведення бою. Її використовують для кращого забезпечення вогню, спостереження, управління, повідомлень по фронту та в глибину бойового порядку, захисту бійців та матеріальної частини від засобів ураження, а також для утруднення дій противника. Ефективність конкретної оборонної споруди зазвичай залежить від поставлених завдань, наявності часу, сил, матеріальних ресурсів для її будівництва тощо. Оборонні споруди, залежно від бойових завдань і призначення, поділяють на вогневі споруди, укриття і перешкоди. Споруди, які застосовують у довготривалій фортифікації, називають довготривалими, в польовій фортифікації — польовими.
Довготривалі оборонні споруди забезпечують вирішення стратегічних завдань підготовки держави до війни. Планомірним і завчасним будівництвом довготривалих оборонних споруд готують до війни відповідні території (перш за все — кордони держав і окремі пункти всередині них). Оскільки ці споруди мають витримувати дію потужних засобів руйнування (артилерії, ракетних і бомбових ударів), їх зводять здебільшого у мирний час із застосуванням найміцніших і найнадійніших матеріалів — залізобетону і спеціальних марок сталі. Довготривалі укріплення слід утримувати у належному технічному стані й готовності до використання, щоб якнайдовше чинити опір різноманітним атакам противника, маючи найменші живі сили в обороні. Цього досягають: облаштуванням перед бойовою позицією протиштурмової перешкоди, яку важко зруйнувати, й утримання її під постійним вогневим контролем зі спеціальних оборонних споруд; убезпеченням від руйнування приміщень для гарнізону та запасів. Уживання довготривалих споруд до укріплення місцевості називають довготривалим укріпленням місцевості, для якого застосовують довготривалі опорні пункти і довготривалі вузли опору.
Польові оборонні споруди будують війська з місцевих підручних матеріалів у разі безпосереднього зіткнення з противником. Це штучні укриття і перешкоди, споруджувані інженерними військами, артилеристами, танкістами й піхотинцями за необхідності для укріпления польових позицій; вони мають значення тільки під час бойових дій. Завдяки розвитку техніки й транспорту тепер для укріплення польових позицій можна зводити споруди не тільки з підручних матеріалів (земля, дерево), а й із бетону, залізобетону, сталі, а також частково виготовляти їх у тилу заводськими методами, доставляючи на місце у розібраному вигляді. У позиційній обороні або під час завчасної підготовки польових тилових рубежів і польових укріплених районів будують також і монолітні залізобетонні споруди довготривалого характеру. Так влаштовано оборонні споруди по лінії зіткнення Збройних сил України з армією країни-агресора під час російсько-української війни.
Значення
Еволюція оборонних споруд невіддільна від загального розвитку людської цивілізації. Її поступ забезпечило уміння зводити різноманітні оборонні споруди, що відповідно до появи нових засобів ураження удосконалювалося різними країнами й народами протягом усієї історії. Модернізація оборонних споруд і тепер є актуальним і перспективним завданням, що підтвердила російсько-українська війна.
Література
- Bogdanowski J. Architektura obronna w krajobrazie Polski: Od Biskupina do Westerplatte. Warszawa; Kraków : Wydawnictwo Naukowe PWN, 1996. 610 p.
- Глушок О. Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (XV–XVII ст.). Київ : Університетське видавництво «Пульсари», 2009. 124 с.
- Вечерський В. Фортеці й замки України. Київ : [б. в. ], 2011. 664 с.
- Вечерський В. Замки та фортеці України. Київ : Балтія-Друк, 2015. 152 с.
- Красножон А. Фортеці та міста Північно-Західного Причорномор’я (XV–XVIII ст.). Одеса : Чорномор’я, 2018. 312 с.
- Клименюк Т., Проскуряков В., Ковальчук Х. Ілюстрований словник архітектурних термінів. 3-тє вид., допов. і перероб. Львів : Львівська політехніка, 2019. С. 99.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Оборонні споруди // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Оборонні споруди (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
