Декларація прав людини і громадянина 1789
Деклара́ція прав люди́ни і громадяни́на 1789 (фр. Déclaration des Droits de l'Homme et du Citoyen) — історичний документ, ухвалений постановою Національних зборів Франції 26.08.1789, визначна документальна пам’ятка Великої французької революції, а також програмний документ, що входить до кола правових надбань і культурного спадку людської цивілізації.
Зміст
Історична довідка
Ухвалення Декларації прав людини і громадянина (далі — Декларація) стало наслідком невдалої політичної гри французького короля Людовика XVI. Король у прагненні абсолютної влади (зокрема, фінансової самостійності королівського уряду) скликав Генеральні штати, які мали за мету розпустити регіональні парламенти (на той час — органи виконавчої влади, що самостійно здійснювали регіональне управління на землях Франції, вирішували широке коло питань, включно з фінансовими). Проте Генеральні штати після розпуску регіональних парламентів так і не передали владу королю, але самопроголосили себе незалежною виконавчою владою — противажелем влади королівської.
Ідея Декларації виникла в липні 1789 під час роботи над конституційним проєктом. Позаяк розробка остаточного тексту конституції потребувала тривалого часу, було схвалене рішення маніфестувати основоположні принципи майбутнього конституційного ладу в спеціальному короткому документі, який би визначив найважливіші права і свободи громадян. Для розробки цього документа був сформований комітет, до складу якого увійшли Ж. дю М. Лафаєт, О. Мірабо, Е. Сієєс, Жан-Жозеф Муньє (1758–1806; Франція) і Адрієн Жан-Франсуа Дюпор (1759; Франція — 1798; Швейцарія). 17 серпня комітет представив свій проєкт, що складався з 24 статей, на розгляд Національних зборів. У процесі обговорення багато статей проєкту були істотно змінені на користь більшої лібералізації та гуманізації.
В остаточному вигляді (схвалено після дебатів 26.08.1789) декларація складалася з короткої передмови та 17 статей, що проголошували «невід’ємні і священні права людини» — вільність від народження, рівність із іншими особами, право творити закони, свободи совісті, слова, друку, а також рівномірний розподіл податків, контроль за їх витратою та діяльністю посадовців. Декларація визначала народ носієм суверенітету. Документ відтак закріплював не тільки індивідуальні, а й колективні права людини.
Особливості документа
Перше. Декларація від початку була документом загального політико-правового характеру, а не суто юридичного значення. Висловлювала найістотніші державно-правові вимоги революційного буржуазного класу, артикулювала основоположні ідеї майбутнього конституційного режиму.
Друге. Теоретичне підґрунтя Декларації сформували концептуальні засади французького Просвітництва 18 ст. (Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Ш. Л. Монтеск'є, К. Гельвецій), англійської політико-правової думки (Дж. Лок, Дж. Мільтон, В. Блекстон), англо-американської правової традиції (Велика хартія вольностей 1215, Декларація незалежності США 1776, Конституція США 1787).
Третє. Юридична якість Декларації 1789 виявилася надзвичайно високою, бо її авторам вдалося в чіткій, лаконічній, логічно коректній та оптимально нормативній формі викласти основні положення прогресивної політичної думки того часу.
Четверте. Зі ситуаційно-подійного погляду, Декларацію розробляли в той момент, коли революційний табір ще не розпався на окремі політичні течії, був тісно згуртованим в єдиному пориві боротьби з абсолютизмом. Відтак Декларація була сформульована у дусі об’єднавчого загальнонаціонального маніфесту, а ідеї загальної свободи, рівності й братерства були суголосні настроям практично всіх соціальних прошарків, здібних до революційної ініціативи.
П’яте. У змістовно-нормативному аспекті Декларація (за задумом авторів) є зведенням загальновизнаних прав і свобод, що викладені в урочистій формі від імені представників французького народу, стурбованих створенням нового суспільного устрою. Отже, Декларація стала урочистим проголошенням переліку природних прав людини (таких, що належать їй за природою від народження), а тому невід’ємних і священних. Поряд із тим права громадянина пов’язані з приналежністю людини до певної державної організації (у тексті — «політичної асоціації», «політичного союзу»). Жанр урочистого проголошення прав і свобод — не був новацією в історії, притаманний також Великій хартії вольностей 1215, Білю про права 1689, Декларації незалежності США 1776.
Шосте. У джерелознавчому контексті особливістю французької Декларації став намір творців зробити її частиною писаної конституції країни. У річищі політичної ідеології доби Просвітництва Декларація втілює концепцію суспільної держави, побудованої на невід’ємних правах громадян, що прямо випливають з їхнього природного стану. Крім того, зміст преамбули і 17 статей Декларації є алюзією на християнські заповіді та частково конкурують з ними.
Сьоме. У тексті чітко зафіксовано практичну значимість документа. У преамбулі Декларації йдеться про таке: а) Декларація нагадує співгромадянам, що «неуцтво, забуття прав людини або зневага ними є єдиною причиною суспільних лих» і «зіпсованості урядів»; б) вона відтепер незмінно перебуватиме «перед поглядами всіх членів суспільного союзу» і постійно нагадуватиме про їхні права та обов’язки; в) дії законодавчої або виконавчої влади можна повсякчас порівняти «з метою кожного політичного встановлення (інституту)», і завдяки такій процедурі вони «зустрінуть більшу пошану»; г) вимоги громадян тепер ґрунтуватимуться «на простих і незаперечних принципах», а відтак будуть спрямовані на «підтримку конституції та загального блага». Посутньо Декларація дала обдуману і зважену відповідь на актуальне питання: навіщо потрібні закони і програмні заяви про них у новому суспільному і політичному союзі, й саме в цьому вбачають своєрідність даного документа періоду Французької революції.
Восьме. За архітектонікою документа проголошені права й свободи розділені на: права людини та права громадянина. Ці права і свободи міцно пов’язані з приналежністю всієї верховної влади — нації як сукупності громадян, політичної асоціації громадян. Обмеженням прав є вимоги закону, який є виразом загальної волі. Права людини (природні) включають свободу, рівність, власність, безпеку і опір гнобленню.
Зміст
Статті Декларації містять положення, що відтоді й дотепер є не тільки маніфестом свободи людської особистості, ідеалів демократії, принципів рівності та суверенності волі народу, а й відповідним кадастром природних прав людини (які, фактично, стали базисом сучасної натуралістичної юриспруденції). До таких настанов відносяться: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» (ст. 1); «Мета всякого політичного союзу — збереження природних і невід’ємних прав людини. Такими правами є свобода, власність, безпека і опір гнобленню» (ст. 2).
Права громадянина засновані на правах людини та на верховенстві влади народу (стосовно повноважень і дій законодавчої, виконавчої й судової влад). Вони включають перелік громадянських свобод разом із їх законними передумовами (ст. 4–6, 10–11) і законними гарантіями (ст. 7–9), а також перелік гарантій участі в політичному управлінні (ст. 12–16). Визначено: «Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: отже, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Межі ці можуть бути визначені тільки законом» (ст. 4).
Декларація містить і відповідні заборони. Так, документ проголошує, що: «Закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Все, що не заборонене законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений чинити те, що не наказане законом» (ст. 5). Тут призначення законів прозоре щодо забезпечення користування правами людини, але не вповні зрозумілий зміст «шкоди», яка може бути заподіяна іншому (іншим). Закон визначено як «вираз загальної волі», а тому всі громадяни особисто або через представників можуть брати участь у його створенні. Оскільки всі громадяни рівні перед законом, то їм рівною мірою відкритий доступ до всіх публічних посад, місць і служб, залежно від здібностей; заперечено усі інші відмінності, крім тих, що обумовлені їхніми чеснотами і талантом (ст. 6).
З-поміж конкретних політичних свобод вказана свобода висловлювання думок, з уточненням «навіть релігійних» та умовою, що «їх вираження не порушує громадський порядок, встановлений законом» (ст. 10). Далі поточнено, що вільний вираз думок «є одним із дорогоцінних прав людини» (тобто це право одночасно перебуває в користуванні й людини, і громадянина), і що обмеження в його реалізації встановлює закон, який забороняє «зловживання цією свободою» (ст. 11).
Наголошено законні гарантії прав громадянина, які забезпечують його недоторканність і безпеку: «Ніхто не може бути підданий звинуваченню, затриманню або висновку інакше, ніж у випадках, передбачених законом і в наказаних ним формах». Той, хто свавільно видає накази або вимагає їх виконувати, повинен бути покараний (ст. 7). Закон «повинен встановлювати покарання лише строго й безперечно необхідні». Ніхто не може бути покараний за законом, що не був виданий і чинний до здійснення злочину (ст. 8). Оскільки кожна людина вважається невинною, допоки не встановлено її провину, то в разі необхідності її арешту, жорстоке поводження з арештованим є неприпустимим (ст. 9). Зазначена стаття містить формулу презумпції невинуватості людини до винесення їй обвинувачувального вироку суду.
Значення
Декларація мала непересічне революційно-питоме значення. Знаменна триєдина формула «Свобода. Рівність. Братерство» збурила світ. Маніфестовані ідеї значною мірою були закріплені в першій Конституції Франції 1791, текст якої розпочинала Декларація.
Прямим результатом Декларації було внесення 1791 Десяти поправок про права і свободи до Конституції США.
Демократичнішою за духом виявилася Декларація прав людини і громадянина 1793. Вона складалася з 35 статей, а до проголошених у 1789 прав додавала право зборів, свободу релігійних культів, обрання роду діяльності, право на повстання проти уряду в разі порушенням ним прав народу, право чинити силовий опір сваволі та гнобленню. Держава зобов’язувалася забезпечувати громадян роботою, а незаможних та нездатних працювати — засобами існування.
Уже в 19 ст. низка конституцій європейських країн відтворювали окремі положення Декларації. Конституція Швеції 1809 вперше у світовій практиці запровадила посаду двох омбудсменів: у громадянських і військових справах, які зобов’язувалися слідкувати за дотриманням владними структурами прав і свобод громадян.
Усі наступні конституції Франції (крім Конституції 1799) незмінно розпочинав текст Декларації. Післявоєнна відбудова Франції була ознаменована прийняттям Конституції Четвертої Республіки, що також включала Декларацію 1789, але осучаснила її перелік прав і свобод людини і громадянина відповідно до потреб суспільства. Такими поправками були: рівні права жінок і чоловіків; право на соціальну забезпеченість; право на створення спілок; право на відпочинок; право на страйки; право на працю; право на безкоштовне навчання; право на допомогу в літньому віці. Тим післявоєнна Франція позиціонувала себе не лише як демократичну, але як соціальну державу. Чинна Конституція П’ятої республіки у Франції (1958) надає конституційної сили принципам, що викладені в Декларації. Чимало нормативних актів (зокрема, законів) були скасовані, якщо, на думку Конституційної ради (або Державної ради Франції), вони суперечили принципам Декларації, викладеним у преамбулі Конституції 1958.
Багато положень Загальної декларації прав людини, схваленої 1948 Генеральною Асамблеєю ООН, не просто нагадують настанови Декларації 1789, але творчо запозичені з неї або ж опосередковано інтерпретовані.
Низка принципів Декларації 1789 є вкрай актуальними дотепер (зокрема, визнання неконституційними нормативно-правових актів, що встановлюють різницю в оподаткуванні).
Декларація здійснила значущий вплив на утвердження ліберальної демократії в світі. По-перше, французький досвід інтенсивно засвоювався у глобальному масштабі. Конституції різних держав розширювали і поглиблювали зміст та перелік прав людини. Своєрідно визнавали права людини деякі конституції африканських країн із т. з. «французького світу» (колишні французькі колонії). Так, у Конституціях Кот-д’Івуару, Верхньої Вольти (тепер Буркіна-Фасо), Дагомеї, Конго, Нігеру, Чаду, Малі, Малагасійської Республіки, Камеруну, Мавританії відсутні окремі розділи з прав людини, однак преамбули документів підкреслюють прихильність до принципів Декларації прав людини і громадянина 1789, Загальної декларації прав людини 1948 та Статуту ООН. По-друге, з Декларації фактично випливають основні принципи первинного та сучасного буржуазного права. Права й свободи людини і громадянина, проголошені 1789, стали імперативами оновлення та гуманізації суспільного й державного ладу у багатьох країнах світу. Зазнавши впливу попереднього досвіду у сфері прав і свобод людини (зокрема, англо-американської традиції), цей документ у подальшому сам чинив вагомий вплив на боротьбу проти «старого режиму» в усьому світі, практичну реалізацію ідеї демократичної правової держави. Фактично всі положення Декларації знайшли своє відображення у праві більшості держав світу, зокрема й України.
Відтак Декларація, що історично постала маніфестом антифеодального характеру, який закріпив політичні й правові інтереси буржуазії на початковому етапі революції, за своїм актуальним політико-правовим потенціалом та гуманітарно-гуманістичним змістом дотепер впливає на формування глобального конституціоналізму.
Визнання
2003 Декларація була внесена до міжнародного реєстру ЮНЕСКО «Пам’ять світу», що засвідчило виняткову значущість документа у світовій історії, належність до правової спадщини людської цивілізації.
Джерело
Déclaration des Droits de l'Homme et du Citoyen de 1789 // Conseil constitutionnel. URL: https://www.conseil-constitutionnel.fr/le-bloc-de-constitutionnalite/declaration-des-droits-de-l-homme-et-du-citoyen-de-1789
Література
- Conac G. La Déclaration des droits de l'homme et du citoyen de 1789: histoire, analyse et commentaires. Paris : Economica, 1993. 365 р.
- Van Kley D. The French idea of freedom : the Old Regime and the Declaration of Rights of 1789. Stanford : Stanford University Press, 1994. 436 p.
- Censer J., Hunt L. Liberty, Equality, Fraternity: Exploring the French Revolution. University Park : Pennsylvania State University Press, 2008. 212 p.
- Зінченко О. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. — предтеча правової і політичної культури сьогодення // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2013. № 3. С. 202–203. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnyua_2013_3_33
- Зінченко О. В. Еволюція ідей Декларації прав людини і громадянина від 1789 р. до початку ХХІ ст. // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2014. № 2. С. 117–125.
- Zuber V. Le Culte des droits de l'homme. Paris : Gallimard, 2014. 416 p.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Декларація прав людини і громадянина 1789 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Декларація прав людини і громадянина 1789 (дата звернення: 4.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.12.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
