Либідь
Ли́бідь — за «Повістю минулих літ» — князівна, сестра князів-засновників м. Києва Кия, Щека та Хорива. В культурології віднесена до кола генеалогічних героїнь, персонажів міфологічного епосу.
Зміст
У старокиївських переказах
Згідно з легендою, Либідь посіла угіддя на берегах річки, яка омивала із заходу та півдня київські гори Києвицю, Щекавицю й Хоревицю — володіння братів. Річка була названа на честь князівни, див. Либідь (річка).
Літопис містить небагато згадок про життя князівни Либеді, але стверджує, що вона, як і брати, померла в м. Києві. Згадку про легендарних засновників Києва містить і Синопсис Київський (17 ст.).
У київських переказах і легендах, що доповнюють скупі рядки літописних хронік, сестра засновників Києва постала посвятною дівою (жрицею), цілителькою, волхвинею-відункою (див. Волхви), яка відала стихію води. За цими переказами, що зберігалися у поколіннях старокиївських родів, князівна Либідь жила довго, мала велику шану від киян, допомагала тим, хто цього потребував. Вірили, що після смерті Либідь стала берегинею-заступницею киян на Божому суді, а також провісницею водопілля й захисницею містян від руйнівної сили води.
За уявленнями давніх киян, князівна Либідь, перевтілена на велику білу птаху-лебідь, попереджала про небезпеку від води: як дніпровської, так і всякої іншої, зокрема і від однойменної річки та підземних потоків у пливунах. За оповідками, птаха-Либідь, що голосить, застерігала тим праведну душу й тоді, коли хтось збирався закласти будинок у начебто зручному місці, але уразливому для підземних пливунів (а таких територій понад річкою Либідь та в інших київських закутках існує чимало).
За старокиївським повір'ям, Либідь-птаха, що мовчки пролітає над якоюсь київською місциною, — це вістка-застереження про «півбіди». Гіршою є «біда», коли птах голосить.
Вірили, якщо душа князівни з’являється навесні білою птахою у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра, життєдайна. Тоді кияни поспішали, доки веселка не згасне, набрати води з найближчого живого джерела: така вода вважалася помічною проти хвороб, корисною для жінок-породіль та дівчат, що нею вмивалися «на красу», а також — для «відливання» лиха від хати.
Відомі й сюжети про Либідь як дочку (а не сестру) київського князя, яка за власним бажанням чи за волею князя відмовилася від наречених, а з її сумних сліз набігла ріка та ін.
Екологічний підтекст
Легенди про Либідь, яка чатувала на сторожі водних угідь м. Києва та їх дбайливого використання, зберегли два фрагменти старих оповідок.
За першим, один із нащадків Ярославичів піддався на умовляння купців «трохи підправити» — поглибити й розширити — ділянку р. Почайни біля київського причалу «Притики», щоби зручніше було туди підпливати важким торговельним суднам. Подейкували, що зробив це за «мзду купецьку велику», бо хотів звести собі новий палац. Тоді пролетіла начебто Либідь над причалом із застережливим жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, картали купців-зачинщиків та князя. А сама справа геть не залагодилася: трапилася якась халепа з виконавцями, й вони відмовилися від «грішного діла»; судна купців потрощила буря на Дніпрі серед погідного літнього дня; наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же князь дожив віку зганьбленим і безталанним.
Друга оповідь відсилає до фортифікаційного проєкту (див. Фортифікація) московської влади на початку 18 ст. у м. Києві. За переказом, коли 1712 задля зручнішого проходження барок почали перекопувати Почайнинську косу (що відділяла р. Почайну від р. Дніпра й захищала Поділ від великої весняної води) клекіт Либеді не забарився. Проте колоніальна адміністрація не зважала на «малоруські плітки» та «забобони». У підсумку перерізану косу Дніпро згодом розмив і підібрався ближче до забудови, а від Почайни назовні залишилося кілька озер. Відтоді Поділ стало періодично заливати ще серйозніше, з чималими збитками для місцевих мешканців (пошкодження дніпровськими потоками будинків і майна, інфекційні хвороби від розмитих старих комунікацій, потрапляння води з-під цвинтарів та ін.). Містяни сприймали це часом як кару за те, що не вберегли угіддя Либеді від сваволі.
Розмови та чутки про Либідь, що голосила над Дніпром, точилися на київському Подолі напередодні та під час потопу 1970 (коли залило значну частину нижнього Подолу, а вода у підвалах будинків верхнього, «магістратського» Подолу стояла довго, подекуди пару років).
Ще принаймні до кінця 1970-х зберігався місцевий звичай носити ранньою весною пригощення (хліб та яйця) для Либеді на берег Дніпра, щоби привернути прихильність захисниці киян від повені.
Вшанування
У м. Києві, крім річки Либідь, на честь князівни названі готель (відкритий 1970, тепер «Premier Hotel Lybid»), спеціалізоване видавництво «Либідь» (засноване 1835), станція метрополітену «Либідська», а також творчі колективи, кав'ярні тощо.
Либеді присвячена низка топонімів: вулиці Либідська та Володимиро-Либідська, Либідська площа (усі — в м. Києві), Либідська вулиця у м. Борисполі.
Разом із легендарними братами-засновниками м. Києва Либідь увічнена у пам'ятниках: на набережній р. Дніпра (популярна локація для весільних світлин), на Майдані Незалежності (пам’ятник став частиною барикади під час Революції гідності та вистояв у всіх штурмах).
Кий, Щек, Хорив і Либідь зображені на аверсі срібної монети Національного банку України «900 років “Повісті минулих літ”» (2013).
Цитата
«Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [ і ] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом».
«…Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися».Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. Київ : Дніпро, 1989. С. 4–5.
Додатково
- У київських переказах оповідається і про те, що Либідь допомогла працьовитій майстровій родині, загасивши випадкову пожежу в майстерні біля господи: милосердно прикликала несподіваний рясний дощ у спекотний ясний полудень. Згадується також виняток, за якого Либідь відмовлялася від заступництва: утоплення небажаних немовлят, за що винні каралися вічними сльозами.
- У м. Києві зародилася нова традиція: на свято Дня вишиванки пам’ятник Либеді на Майдані Незалежності вбирають у вишивану сорочку.
Джерела
Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. Київ : Дніпро, 1989. 590 с.
Література
- Kempiński А. М. Encyklopedia mitologii ludów indoeuropejskich. Warszawa : Iskry, 2001. 546 р.
- Пономаренко Л. А., Різник О. О. Київ. Короткий топонімічний довідник. Київ : Павлім, 2003. 124 с.
- Недавня О. Містика київських потопів // Дзеркало тижня. 2010. № 17. URL: https://zn.ua/ukr/SOCIUM/mistika_kiyivskih_potopiv.html
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Недавня О. В. Либідь // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Либідь (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.03.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
