Культурологія
Культуроло́гія — комплексна гуманітарна наука про культуру як основу людського буття, її генезу та історико-соціальні контексти, зміст, структуру і функції, закономірності, системні взаємозв’язки, засоби і форми оприявлення. Має міждисциплінарний статус, проте утримує власне предметно-проблемне ядро. Культурологія «компонує» культурну реальність, розпорошену між предметними царинами соціогуманітарного знання, онтологізуючи культуру як цілісність.
Зміст
Історична довідка
Напрацьовані в 19 ст. позитивістські (див. Позитивізм) схеми диференціації знання застаріли вже до середини 20 ст. Критичне переосмислення проєкту Просвітництва зумовило ініціювання культурології як осібної науки, презентованої на той час у Європі як культурознавчі студії (англ. Сultural Studies), історія культури (фр. Нistoire culturelle), наука про культуру (нім. Kulturwissenschaften). Культурологічну проблематику вважали явищем нового синкрезису, характерного для постнекласичних моделей, орієнтованих не лише на об’єкт, а й на суб’єкт пізнання.
Термін «культурологія» (нім. Kulturologie) уперше застосував В. Оствальд у статті «Система наук» (1915). У науковий обіг увів культурний антрополог Л. Вайт, який 1930 прочитав у Мічиганському університеті курс «Культурологія». У подальшому він виклав свої ідеї у фундаментальній праці «Наука про культуру» (1949). Відтоді культурологією називали новий напрям у суспільно-науковому знанні. Проте вона не відразу виокремилася в самостійну наукову дисципліну, а функціонувала в межах культурної антропології та етнології.
Від початку 20 ст. запропоновано різні культурознавчі концепції, евристико-методологічний доробок яких склав підґрунтя культурології та водночас визначив дискусії навколо її проєкту. З-поміж них: етико-філософські: А. Шопенгауер, Ж.-П. Сартр, Е. Гуссерль, А. Швейцер; соціологічні: філософ М. Адлер (1873–1937; Австрія), М. Вебер, А. Камю, П. Сорокін; психоаналітичні: З. Фройд, Е. Фромм, К. Г. Юнг; історіософські та історичні: А. Тойнбі, археолог, етнолог К. Ламберг-Карловський (1937; тепер Чехія), антрополог Дж. Саблофф (1944; США), Е. Тайлор, К. Ясперс; культуро-типологічні: Й. Гейзинга, Л. Гумільов, Т. С. Еліот, Х. Ортега-і-Гассет, філософ В. Шубарт (1897; тепер Німеччина ― 1942; тепер Казахстан) та ін.
Західна культурологічна думка виробила кілька провідних проєктів науки про культуру:
- культурологія як теоретичний розділ антропології, який узагальнює емпіричні дослідження культур ― Л. Вайт;
- культурологія як інтегративна наука про культуру, що спирається на досягнення антропології, соціології, психології та інших дисциплін ― філософ Д. Фейлбман (1904–1987; США);
- культурологія як інтерпретативна теорія культури ― К. Гірц.
Ситуація постмодерну суттєво відкоригувала культурну рефлексію відповідно до «культурологічного повороту» — тенденції тлумачити всі соціальні процеси як культурні. Ідеться не про оцінне розуміння, а буквальне, коли культуру розглядають як тотальність (фактично бінарну опозицію природі), що не має альтернативи і корелює з поняттям «людський соціум».
У такому тлумаченні об’єкта дослідження — культури, культурологія має предметно трансформуватися в соціологію культури. Проте остання досліджує вплив суспільства (його соціальної специфіки та проблем) на культуру, а культурологія, навпаки, ― вплив культури на суспільство (його соціальну стратифікацію, процеси, інтереси). Отже, культурологія стає способом описання й осмислення культури як найважливішого складника соціального буття.
У семіотичному плані прояви людської діяльності є текстами культури (матеріальними, інтелектуальними, художніми, технологічними) як сукупність культурних смислів, виражених у символічно-знаковій формі. Проте культурологія зосереджена не тільки / не стільки на текстах, а й на контекстах. Більше того, культурологія — це наука, що вивчає саме контексти культури та ті змісти, котрі набувають різноманітні тексти, обʼєднані в той чи той ціннісно-смисловий контекст. Тож культурологія як метатеорія є втіленням культуроцентризму.
Східна Європа перейняла культурологічну рефлексію після вивільнення з тенет методології марксизму-ленінізму. Хоч становлення знання про культуру відбувалося тут набагато раніше. Зокрема П. Флоренський використовував терміни «культуроведення» та «культурознавство» у релігійно-богословській рефлексії (1915–1916). Поняття «культурологія» з’явилося на радянських теренах у 1960-х в інтерпретації культуролога Е. Маркаряна (1929–2011; тепер Вірменія) у працях «Про концепцію локальних цивілізацій» (1962), «Нариси теорії культури» (1969).
Характеристика
Концепт «культура» як багатошаровий і різнобічний феномен загалом не підлягає остаточній верифікації, що засвідчено кількома сотнями її визначень. Як неможливо вивести ціле із суми речей, так не можна вивести універсальне через дискурс локального, адже людина не може дистанціюватися від культури, аби відрефлексувати її підвалини. Тому наука про культуру як постнекласична дисципліна дотепер зберігає проєктивний характер, не претендуючи на вичерпність. Утім, патерни, загальносистемні сполуки, що експлікуються, розгортаються в часі, спрямовують розвиток системи зсередини й засвідчують стійкість культурних рис та ознак, можуть бути простежені в знанні про культуру. Цим займається культурологія, напрацьовуючи академічні дефініції.
Об’єкт культурології (як явище) — культура як цінність: «аксіосфера» М. Кагана (1921, тепер Україна), «ціннісно-смисловий універсум» С. Кримського. У випадку культурології йдеться про усвідомлення об’єкта культури в специфічному вимірі маніфестації поняття «людськості» як оселі людини в бутті — топосу людини / людства від культури мислення до культури цивілізації.
Предмет культурології (як дисциплінарна онтологія) — моделі культури, що відтворюються з огляду на історико-соціальний контекст і пріоритетну світоглядну парадигму, котра є актуальною та позиціонується як найвища культурна цінність.
Методи (як провідна характеристика): типологічний — стійкість культурних ознак; інтегративний — спільність культурних ознак; парадигмальний — системний синтез, що сполучає розрізнене знання про культуру в композиційний центр, де системотвірними чинниками є світоглядні універсалії як базові цінності культури.
Завдання культурології полягає в розкритті принципів / законів становлення і механізмів розгортання культурних систем у їхній історичній динаміці та зв’язку із соціальними структурами / інститутами й стосовно людського суб’єкта, що розвивається / еволюціонує.
Поряд із загальною культурологією співіснують історична культурологія ― А. Фліер (1950) і соціальна культурологія ― Б. Єрасов (1932–2001; обидва ― тепер Росія). Хоч культура як така не в змозі існувати поза соціальним буттям та окремо від історичного процесу.
Культурологія в Україні
У першій половині 1990-х культурологію було трансплантовано до пострадянської системи вищої освіти України. Це спричинило організацію відповідних кафедр у закладах вищої освіти та введення до навчальних планів дисциплін культурологічного спрямування. В Україні культурологія постала передовсім як університетська наука в розмаїтті інтелектуально-освітніх практик. Інституалізація культурології, причому не тільки як наукової дисципліни, а й цілої спеціальності, випереджала рефлексію щодо неї.
Культурологія як багаторівнева система знань про культуру донині формується, розпрацьовує свій предметний ракурс, проблемне поле й концептуальний апарат з огляду на власну методологію.
Міждисциплінарність культурології не лише зберігається, а й розгалужується, адже суб’єкт культури — людина існує не у світі умоглядних схем, а у світі феноменів. Претензія культурології на інтеграцію гуманітарного знання проявляється, зокрема, і як напрям дослідження — культурологізм. Наразі культурологію конструюють фахівці-культурологи, адже наука є соціальним інститутом. 2007 створено Інститут культурології Національної академії мистецтв України, який став провідною науково-дослідною установою в Україні, що здійснює фундаментальні наукові дослідження в галузі культурології.
Додатково
Культурологію розуміють і як нову модель існування наук, адже рефлексія культури як цілісності можлива лише в іншій, контекстуальній системі координат. Невипадково культурологія виникла у 20 ст., коли глобальні проблеми та виклики, що постали перед людством (світові війни та революції, розпад колоніальної системи та утворення національних держав, глобалізація, етнічна диференціація), потребували нового ракурсу осмислення й репрезентації. Наразі культурологія як напрям набула діахронного, має синхронний та тяжіє до панхронного вимірів.
Література
- Leslie A. White. The Science of Culture: A study of Man and Civilization. New York : Farrar, Straus and Co., 1949. 444 p.
- Кирилова О. Українська культурологія у східно-західних контекстах // Критика. 2011. Ч. 7–8 (165–166). С. 29–35.
- Демчук Р. В. Культурологія: тексти та контексти // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Теорія та історія культури. 2012. Т. 127. С. 13–19
- Наука про культуру: культурологія, kulturoznawstwo, культуроведение, Cultural Studies culturology / Ред.-уклад. О. О. Кирилова. Київ : Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2015. 338 с.
- Культурологія: Могилянська школа / За ред. М. А. Собуцького, Д. О. Короля, Ю. В. Джулая. Київ : ФОП Філюк О., 2018. 298 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Демчук Р. В. Культурологія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Культурологія (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.07.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
