Соціальний інститут
Соціа́льний інститу́т (від лат. institutum — фундація, устрій, установлення, з лат. instituere — встановити, заснувати) — історично сформована, стійка форма організації та регулювання спільної діяльності людей, що закріплена комплексом правил, норм, цінностей, культурних взірців і спрямована на задоволення фундаментальних суспільних потреб. У широкому розумінні термін виражає ідею організованості, упорядкованості суспільного життя, усталеної спеціалізованої діяльності. За допомогою соціальних інститутів суспільство узгоджує та нормативно закріплює важливі типи соціальних взаємодій, необхідні для його самозбереження й розвитку, та зберігає їх у поколіннях.
Зміст
Історична довідка
Термін «інститут» початково увійшов до понятійного обігу в межах юриспруденції (див. Римське право) й позначав кодекси юридичних норм, законів, приписів, що регулювали конкретні типи суспільних відносин: «інститут шлюбу», «інститут успадкування», «інститут власності» тощо.
Значно пізніше це поняття увійшло до соціології та соціальної філософії в ширшому тлумаченні: під соціальними інститутами почали розуміти не просто корпус юридичних норм, а унормовані, стандартизовані й врегульовані форми соціальної поведінки й колективної діяльності людей.
Уперше поняття соціального інституту як способу організації внутрішнього життя і взаємодії спільнот увів у соціологію Г. Спенсер. Хоча проблема вирізнення і функціоналу основних соціальних інститутів (сім’ї, держави, релігії) була чітко окреслена ще в соціальній статиці О. Конта.
Інституційний аспект функціонування соціуму цікавив Е. Дюркгейма, М. Вебера, Ф. Тенніса. Найактивніше термін увійшов у вжиток із кінця 19 — першої третини 20 ст. із розвитком інституційного підходу в соціології та економіці (Т. Б. Веблен, Дж. Гертзлер, В. Гамільтон, Т. Баллард, Г. Барнз), у межах якого вивчали сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Поняття соціального інституту посіло важливе місце в доробку представників структурно-функціональної школи: зокрема, Т. Парсонс розробив концептуальну модель суспільства як системи соціальних відносин і соціальних інститутів. Значущими для соціологічного розуміння структури, типів, функцій соціальних інститутів є розвідки Дж. Гоманса, П. Бергера, Т. Лукмана, Ч. Р. Міллза, Л. Бернарда, Б. Малиновського та ін.
Були апробовані різні теоретико-методологічні підходи до визначення соціальних інститутів: біхевіористський, аксіологічно-нормативний, функціональний, організаційний, статусно-рольовий, правовий, феноменологічний тощо.
Специфіка
Специфіка соціальних інститутів порівняно з іншими формами соціальних утворень увиразнена такими властивостями:
- стійкість — соціальні інститути здатні існувати століттями, їх відтворюють та успадковують нові покоління (у цьому, власне, й полягає їхнє призначення — закріпити колективні форми взаємодії в такий спосіб, щоби зберегти їх якомога довше);
- складноорганізованість — на відміну від соціальних спільнот соціальні інститути не виникають стихійно, хаотично, а створені за особливими правилами (юридичними, економічними, фінансовими, релігійними тощо) й механізмами самоорганізації; під час розвитку набувають складної структури, ієрархічної будови, «поростають» різноманітними установами, закладами, організаціями, моделюють складні статусно-рольові форми взаємодії індивідів;
- стрижневим для діяльності соціальних інститутів є комплекс формальних (правила, приписи, закони, кодекси) або неформальних (звичаї, традиції, табу) норм (якщо соціальна група або спільнота — це насамперед сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, то соціальний інститут — це насамперед сукупність соціальних норм, правил і цінностей, що регулюють та регламентують конкретні сфери взаємодії та життєдіяльності);
- спрямованість на виконання базових функцій — на відміну від численних соціальних груп і спільнот, які об’єднують людей для задоволення найрізноманітніших потреб, соціальні інститути упорядковують і організовують спільну діяльність людей для задоволення фундаментальних, базових для суспільства потреб, від яких залежить саме його існування, нормальна життєдіяльність і розвиток;
- стабільність і упорядкованість структури та діяльності соціальних інститутів дозволяє з великою ймовірністю прогнозувати тенденції їхнього розвитку та соціальної поведінки.
Соціальні інститути виникають та розвиваються століттями, модернізуються разом із поступом суспільства. За умови втрати гнучкості та життєздатності інститут ліквідують або реорганізовують у новий.
Типи соціальних інститутів
Типологія соціальних інститутів залишається предметом полеміки серед соціологів. Найчастіше розрізняють такі типи соціальних інститутів:
- економічні, або економічно-фінансові — регулюють виробництво й розподіл суспільного багатства й послуг, організовують та упорядковують господарську й фінансову діяльність (інститут власності, оподаткування, банківська система, гроші, ринки, біржі, аукціони, гільдії тощо);
- політичні — упорядковують встановлення, розподіл та здійснення політичної влади, систему державної й національної безпеки, реалізацію політичних інтересів різних соціальних груп (держава, парламентаризм, партійна й виборча системи, армія, поліція тощо);
- соціокультурні — призначенні для створення, поширення, передавання через покоління духовних цінностей, культури, знань, збереження традицій, ідентичності й набутого культурного досвіду (інститути мови, освіти й виховання, науки, мистецтва, моралі тощо):
- релігійні (іноді їх зараховують до соціокультурних) — забезпечують задоволення релігійних потреб, упорядковують різноманітні види релігійної діяльності, наприклад, канонічну, катехитичну, місіонерську, доброчинну та ін. (інститути церкви, духовної освіти, автокефалії, чернецтва, місіонерства, паломництва, релігійних орденів тощо);
- нормативно-правові — унормовують та контролюють суспільну поведінку людей (судочинство, прокуратура, адвокатура, служби нагляду, пенітенціарна система та ін.);
- сімейні — упорядковують створення і функціонування сім’ї як мікроланки соціуму, форми й кількість дозволених шлюбів, вибір шлюбного партнера, відтворення членів суспільства, виховання дітей (інститути сватання, шлюбу, усиновлення, піклування, кровної помсти тощо);
- обрядові чи церемоніальні — регулюють «символічні форми» колективної і повсякденної поведінки, норми спілкування, способи обміну інформацією (звичаї, обряди, традиції, етикет та ін.);
- інформаційні — забезпечують і контролюють доступ до джерел інформації, обіг, поширення, використання інформації в суспільстві (інститути масової інформації, медіа, цензури, пропаганди, громадської думки тощо).
Наведений перелік є варіативним: іноді виділяють в окремі групи інститути військові, соціальні (у вузькому розумінні — як такі, що регулюють повсякденне життя, міжособистісні взаємодії), інститути стратифікації тощо.
У межах основних інститутів виділяють дрібніші неосновні. Зокрема, економічно-фінансові інститути разом із базовим інститутом власності включають чимало похідних інституціональних структур — менеджмент, маркетинг, аудит тощо. До неосновних нормативних інститутів належать інститути експертизи, присяжного суду, розслідування; всередині сімейних інститутів виділяють неосновні інститути патріархату, моногамії, присвоєння імені тощо.
За типом організації соціальні інститути умовно поділяють на «інститути-корпорації» та «інститути-заклади».
| Інститути-корпорації | Інститути-заклади |
|---|---|
| вторинні стосовно колективу людей, що їх утворює | первинні щодо колективу людей (персоналу) |
| об’єднання індивідів є основою, ядром таких інститутів (сім’я, партія, профспілка, акціонерне товариство); організаційні структури досить гнучкі | основою інституту є стійка структура та організаційні форми, влаштовані не просто надіндивідуально, а й надколективно (наприклад, бюрократія, номенклатура, освіта, судочинство) |
| залежні від якісного й кількісного складу людей, особистих інтересів, змінюють свою діяльність разом зі зміною колективу | відносно незалежні від індивідів (кадрів), які заповнюють штатний розпис; байдужі до змін у колективі виконавців соціальних ролей |
| розпад колективу зумовлює злам організаційних засад та припинення існування | припиняють функціонування тільки на підставі спеціального рішення про їх розпуск |
Виділяють також універсальні й партикулярні (Б. Малиновський), регулятивні й оперативні (Л. Баллард), слаборесурсні та сильноресурсні (М. Шульга) соціальні інститути та ін.
Умови виникнення. Ознаки
Необхідною умовою виникнення нового соціального інституту (або реформування, переорієнтації вже чинних) є актуалізація певної соціальної потреби. Наприклад, інститут багатопартійності виник у відповідь на потребу артикулювати й захистити інтереси різних соціальних верств суспільства; інститут перекваліфікації — на потребу забезпечити новою спеціальністю людей, що втратили роботу внаслідок структурних реформ у промисловості чи кризового стану суспільства. Процес усвідомлення суспільної потреби як загальносоціальної (а не приватної, часткової) і початок упорядкування, нормування, стандартизації, формалізації суспільних дій і відносин для її задоволення (встановлюють особливі форми поведінки, готують кадри, виділяють ресурси) називається інституціоналізацією.
Соціальний інститут перетворюється на відносно самостійну ланку суспільства й набуває надіндивідуального характеру, власних системних якостей, структури, способу функціонування, логіки розвитку. Часто діє як деперсоналізоване соціальне утворення. Людина в межах соціального інституту чинить не за власним розсудом чи бажанням, а за приписами виконуваних соціальних ролей, на основі норм, правил, функціональних обов’язків. Структура й організація інституту постає зазвичай як щось первинне, усталене, передзадане індивідуальній діяльності, у ній важко щось змінити або переробити за ініціативою особи.
Для буття соціальних інститутів фундаментальною є система норм, взірців поведінки, ідеалів і цінностей, яка й уможливлює організацію й упорядкування спільної діяльності людей, спрямування їхні зусиль на задоволення тієї чи іншої соціальної потреби (так, у межах освітніх закладів співдіяльність регламентована структурою закладу і штатним розписом, графіками навчального процесу, розподілом і обсягом навчальних годин, пакетами освітніх програм, планами навчальної, методичної, виховної тощо роботи, правилами й нормами внутрішнього розпорядку, вимогами студентської та викладацької етики тощо). Система цінностей і правил визначає (дозволяє, пропонує, стимулює або забороняє) такі види соціальної поведінки, що характерні для конкретного суспільства на певній стадії його історичного розвитку.
Важливою ознакою соціальних інститутів є відносно складна структура. Разом із нормативно-ціннісними регуляторами колективної діяльності елементами такої структури є:
- група фахівців, спеціально підготовлених для діяльності в певній царині;
- сукупність ціннісно зумовлених ролей і статусів;
- матеріально-технічні, фінансові, організаційні засоби й ресурси (споруди, транспорт, обладнання, капіталовкладення, засоби зв’язку та інформації тощо);
- усталені взірці та способи діяльності: завдання, цілі, технології, процедури;
- система (мережа) закладів, установ, організацій, офісів;
- система спеціально створених органів управління і контролю (міністерства, комітети, інспекції та ін.).
Кожен із соціальних інститутів набуває власних культурних символів (обручка як символ шлюбу, герб і прапор — держави, марка та патентний знак — фірми, хрести чи мінарети — релігії). Роль символіки у соціальній свідомості й психології надзвичайно важлива, не випадково руйнування історичних традицій, держав, ідеологій починалося зі знищення їхніх символів.
Функціонування соціальних інститутів спрямоване на підтримку стабільності суспільства, його збереження, відтворення, інтеграцію.
Функції соціальних інститутів
Від початків соціології дослідники намагалися класифікувати функції соціальних інститутів для точнішого відображення їхнього значення як складників соціальної системи. Представники інституціональної школи С. Ліпсет, Дж. Е. Ландберг виділили 4 основні типи функцій: репродуктивна, соціалізації, здобування засобів існування, управління та контролю. Інші соціологічні розвідки здебільшого доповнювали та уточнювали цей перелік.
Основні функції соціальних інститутів:
- відтворення членів суспільства (цю функцію виконує передусім інститут сім’ї; до неї причетні й інші соціальні інститути, які зацікавлені в нормативному або моральному регулюванні народжуваності — держава, церква, медицина тощо).
- Забезпечення сталого соціального порядку й безпеки (необхідного для задоволення основних потреб різних соціальних груп), морально-етична та правова регуляція поведінки індивідів.
- Соціалізація — трансляція соціального досвіду (взірців поведінки, культури, традицій, знань, вірувань) новим поколінням; створення умов і засобів для засвоєння індивідами цієї системи знань, норм і цінностей, належних способів і форм взаємодії (до виконання цієї функції різним чином причетні інститути сім’ї, освіти, держави, релігії, нормативні інститути тощо).
- Виробництво продуктів і послуг та розподіл суспільного багатства (передусім економічні інститути).
- Управління і контроль (забезпечують переважно політичні й нормативні інститути).
- Інтеграція соціальних спільнот, координація дій соціальних суб’єктів (досяжні завдяки утворенню соціальних колективів на спільних ціннісних і нормативних засадах, синергії індивідуальних зусиль, спрямованих на досягнення спільної мети).
- Комунікація (реалізують, передусім, мова, системи зв’язку, медіа, хоча ця функція є універсальною).
- Задоволення різноманітних соціальних потреб індивідів і спільнот (так, функцію задоволення духовних потреб виконують інститути освіти, науки, релігії, мистецтва тощо).
Соціальні інститути відіграють роль каналів соціальної мобільності. Залежно від типу суспільного ладу, каналами висхідного переміщення людей і груп соціальними щаблями можуть бути армія, школа, церква, партії, профспілки.
Розрізняють явні й латентні функції соціальних інститутів. Перші — оприявнюють мету, для досягнення якої інститут був створений. Другі — приховані, побічні, часто непередбачувані, що виходять за межі безпосередніх цілей діяльності інституту.
Деякі інститути можуть бути поліфункціональними (наприклад, функції сім’ї охоплюють відтворення населення, виховання дітей, матеріальне забезпечення, первинний контроль), натомість інші — спільно реалізують ту ж функцію (наприклад, до здійснення соціального контролю за поведінкою громадян залучені право, мораль, освіта, релігія, ЗМІ тощо). Відтак діє закономірність: якщо один із інститутів перебирає на себе невластиві йому функції, то руйнується природний рольовий розподіл між підсистемами суспільства, і воно деградує. Це характерне, наприклад, для авторитарних і тоталітарних суспільств, коли держава чи партія привласнюють переважну частину функцій соціальних інститутів.
Дисфункція соціальних інститутів — це порушення або розлад функцій певного соціального інституту, що унеможливлює ефективне задоволення тієї соціальної потреби, у відповідь на яку він був створений. Проявом дисфункції можуть бути:
- падіння престижу та авторитету соціального інституту (наприклад, зниження престижу вищої освіти, зменшення рівня довіри з боку населення до уряду);
- перетворення функцій на символічні, ілюзорні, тобто такі, що не досягають своєї мети (наприклад, видимість боротьби з корупцією за фактичного збереження корупційних мереж і практик);
- персоналізація, тобто залежність функціонування інституту від інтересів та особистих якостей окремих персон та ін.
Дисфункція економічних інститутів призводить до кризових станів в економіці суспільства, нормативних — до швидкого зростання правопорушень і злочинності, політичних — до політичної нестабільності в країні тощо. Водночас інституційні кризи є нормальним явищем функціонування соціальних інститутів і умовою його модернізації.
За висновком соціологів, розвиток суспільства виявляється насамперед через розвиток його інститутів.
Додатково
У cередньовіччі інституціями називали обов’язкові до вивчення підручники.
Література
- Berger P., Luckmann Т. The Social Construction of Reality: A Treatise in the Sociology of Knowledge. Garden City : Doubleday, 1966. 219 р.
- North D. C. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. Cambridge : Cambridge University Press, 1991. 159 р.
- Гавриленко І. М. Соціологія : в 2 кн. Київ : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2000. Кн. 1: Соціальна статика. 336 с.
- Макеєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003. № 4. С. 5–20.
- Матусевич В. Соціальний інститут: функція, генезис, структура // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2004. № 4. С. 43–56.
- Жоль К. К. Соціологія. Київ : Либідь, 2005. 440 с.# Пилипенко Г. М. Категоріальне оформлення поняття інститут: проблеми і перспективи інституціональної теорії // Економічний вісник Національного гірничого університету. 2008. № 4. С. 12–18.
- Sztompka Р. Socjologia. Analiza społeczeństwa. Kraków : Znak, 2012. 728 p.
- Gerschewski J. Explanations of Institutional Change: Reflecting on a «Missing Diagonal» // American Political Science Review. 2020. Vol. 115 (1). P. 218–233.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Соціальний інститут // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Соціальний інститут (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
