Сербська православна церква
Се́рбська правосла́вна це́рква, СПЦ (серб. Српска православна црква) — релігійна організація; автокефальна Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними Православними церквами, посідає шосте місце у диптиху. Території розміщення інституцій СПЦ: Сербія, Боснія та Герцеговина, Північна Македонія, Словенія, Хорватія й Чорногорія. У діаспорі найбільше представлена у Німеччині й США.
Зміст
Історична довідка
Рання історія Церкви
Проповідь християнства на сучасній канонічній території здійснювали, за переказом, апостоли Матвій, Павло та його учень Тит.
Вже у 4 ст. на теренах теперішньої Сербії діяли Сирмійська митрополія (міста Белград, Сисак, Целе, Любляна) та Салонійська архієпископія (територія Далмації).
У 7 ст., за погодженням візантійського імператора Іраклія І (правив у 610–641), масову християнізацію місцевого населення здійснювали латинські місіонери. Через це, сербські парафії спершу входили до юрисдикції Риму. Після завоювання Візантією частини сербських земель у 732, місцеві християнські громади перейшли до юрисдикції Константинопольського патріарха.
Християнізації сприяла й місія просвітителів Кирила і Мефодія. Учні братів — Климент і Наум — заснували 893 в м. Охриді (Македонія) першу слов’янську (Дрогобицько-Білицьку або Велицьку) єпархію. За відсутності власної церковної організації, сербські християни були підпорядковані Болгарській православній церкві чи Константинополю.
До кінця 12 ст. серед християн Сербії не було чіткого розподілу на православних і католиків (розмежування пролягло найперше між християнами й мусульманами). Так, фундатор Сербської держави великий жупан Стефан І Неманя (1113–1195) вважав себе католиком. Від поч. 13 ст. православ’я стало потужним чинником об’єднання земель і державотворення. Стефан ІІ Першовінчаний (старший син Стефана І Немані; бл. 1165–1228), хоча й отримав королівський титул 1217 від папи Гонорія ІІІ, але за два роки наказав коронувати себе за православним обрядом.
Важливу роль у поширенні православ’я в Сербії виконав молодший син Стефана І Немані — Сава (в миру — Растко), який обрав шлях релігійного подвижництва і церковного служіння.
Перша автокефалія, проголошення патріархату
1219 (за ін. даними — 1221) Константинопольський патріарх Мануїл І рукопоклав Саву в сан Архієпископа Сербського і визнав автокефалію Сербської архієпископії (проіснувала до 1346). Завдяки активній діяльності архієп. Сави в країні були організовані 8 єпархій, з інституційним центром у Жицькому монастирі (тепер поблизу м. Кралєва, Сербія). 1253 резиденцію предстоятеля перенесено до м. Печа. Першу автокефалію (проголошену в умовах вигнання Вселенського патріарха та загарбання Константинополя) вважають неповною, оскільки сербський першоієрарх висвячував обраних Синодом кандидатів тільки після затвердження Константинопольським патріархом.
Значення діяльності Сави для Сербської церкви підкреслює її неофіційна назва — Святосавська. Винятковий авторитет Церкви за його архієпископства пов’язують з інкорпорацією в церковну обрядовість і релігійні практики елементів національної культури сербів. Сава поширив православ’я і в Боснії — заснував тут першу єпархію та монастир Св. Миколи.
За правління Стефана Уроша ІV Душана (1331–1355) Сербське королівство поширило свою владу на Албанію, Фессалію, Епір і східну Македонію. Всі єпископи-греки у завойованих єпархіях були замінені на етнічних сербів. 1346 відбувся церковний собор у м. Скоп’є (тепер Північна Македонія), який проголосив створення незалежного Сербського патріархату на чолі з Йоаникієм ІІ (очільник Церкви у 1338–1354). За осідком предстоятеля патріархія отримала назву Пецької.
Константинопольський патріарх не визнав самопроголошення патріархату та перепідпорядкування єпархій. Вже 1347 Сербська патріархія (клір та всі віряни) була піддана анафемі (знята лише 1375).
До кінця 14 ст. землі Сербії були поділені між Османської імперією та імперією Габсбургів. 1459 Пецький патріархат було ліквідовано, християни знову опинилися під юрисдикцією Константинополя.
Друга автокефалія
1557 Сербська Церква вдруге отримала автокефалію. Цьому посприяв великий візир Османської імперії Махмед Соколович, герцеговинець за походженням. Він домігся інтронізації свого рідного брата Макарія на патріарха Пецького.
Автокефалія була ліквідована 1766. На прохання Константинопольського патріарха Самуїла султан Мустафа ІІІ видав спеціальний документ (берат), яким позбавив Сербську патріархію автокефалії та звів її до рангу митрополії. Єпископи-серби були усунуті з катедр і замінені греками. Настала доба еллінізації сербів; мовою богослужінь, проповідей, викладання, діловодства стала грецька.
Третя автокефалія
Після унезалежнення Сербії від Османської імперії (1815) та отримання політичної автономії (1830) ініціатива відновлення незалежності Церкви набула канонічних підстав. 1832 уряд Сербії та Константинопольський патріарх підписали договір про автономію Сербської православної церкви. Духовенство отримало значні свободи, митрополит і єпископи обиралися (народом, духовенством і князем) серед етнічних сербів. Залежність митрополита від Вселенського престолу стала умовною. Першоієрарха обирали й висвячувався в Сербії, але за кожен вибір сплачували 300 дукатів у Константинополь. Митрополита не могли усунути з посади без дозволу Константинопольського патріарха й сербського князя. Першим архієпископом Белградським і митрополитом Сербським, згідно з цією угодою, було обрано Мелетія (Павловича).
Визнання Сербії 1878 як незалежного князівства (за угодами Берлінського договору) спонукало сербів звернутися до Вселенського патріарха за автокефалією. Синод Константинопольського патріархату (10.10.1879) задовольнив прохання сербського уряду про канонічну самостійність СПЦ і надав Томос про автокефалію Сербської митрополії у політичних кордонах князівства Сербія.
Православ'я у Боснії та Герцеговині
Землі Боснії та Герцеговини в 11–12 ст. були завойовані католиками-хорватами, а згодом — угорцями. Римський папа оголосив Боснію та Герцеговину своєю церковною територією, однак у часи св. Сави тут було зорганізовано православну єпархію. Розвиток православ’я тут був фактично зупинений турецьким ярмом і насильницькою ісламізацією.
Політичний та економічний тиск турецької влади та утиски з боку грецьких фанаріотів призвели до масових переходів багатих православних родин в іслам. Бідні та середнього достатку верстви переважно лишалися у православній вірі. На 1872 православні становили бл. 52 % населення, проти 33 % мусульман та 14 % католиків. Утиски православних вірян призводили до повстань (зокрема, повстання 1875 стало приводом до російсько-турецької війни 1877–1878).
1878 Боснія та Герцеговина потрапили під протекторат Австро-Угорщини. 1880 підписано конкордат між Австро-Угорщиною та Константинопольським патріархатом, за яким сербські митрополії Боснії та Герцеговини оголошено автономними, а митрополичі катедри посідали греки.
Карловацький патріархат
Від 16 ст. чимало православних сербів втікали від турецького гніту на територію Австро-Угорщини. Наприкінці 17 ст. серби під проводом патріарха Арсенія ІІІ (Черноєвича, 1674–1690) підтримали австро-угорське військо у війні з Туреччиною. Після поразки австрійців, патріарх Арсеній зі своїми прихильниками (близько 40 тис. сімей) переселилися із м. Печа до Славонії (1690), де сформувався новий адміністративний центр церковного життя. За сприяння австрійського імператора була створена самостійна Крушедольська митрополія (об’єднувала православних Воєводини, Хорватії і Славонії). Після перенесення резиденції митрополита до м. Сремські Карловці, митрополію перейменовано на Карловацьку.
1710 автономний статус Карловацької митрополії (із правом обирати свого митрополита на Церковно-народному Соборі) підтвердив і Сербський патріарх. Проте, австро-угорський уряд уже з сер. 18 ст. намагався максимально контролювати митрополію (погоджував засідання Синоду, затверджував єпископів, розглядав апеляції на синодальні рішення тощо). Таке втручання у церковні справи викликало невдоволення серед сербів, спонукало їх до переселення на територію Російської імперії. Для врегулювання ситуації з митрополією, австро-угорський уряд ініціював прийняття регламенту «Regulamentum Ilbyricorum» (1776). Документ надав значні привілеї вищій церковній ієрархії. З переходом Далмації під протекторат Австро-Угорщини, до складу Карловацької митрополії увійшли також і місцеві православні парафії (1828).
1847 Карловацька митрополія була вивищена до рангу патріархату (проіснував до 1918). Патріархат відіграв важливу роль у справі збереження культури сербів діаспори. В його складі діяла і Буковинська митрополія. 1873 постановою уряду було утворено фактично самоврядовану Буковинську митрополію, яка, окрім єпархій у Буковині, об’єднала й дві у Далмації (Далматинсько-Істрійську і Бококоторську).
Об’єднання Церков, відновлення патріаршества
У грудні 1918 було проголошено об’єднання Сербії, Хорватії, Словенії, Далмації, Македонії, Боснії та Герцеговини, Чорногорії в Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Королівство Югославія). У травні 1919 всі місцеві автокефальні Православні церкви (Сербська, Чорногорська і Карловацька), а також Далмаційська єпархія об’єдналися на спільному Помісному соборі (Буковинська митрополія, на прохання її представників, була передана до юрисдикції Румунської православної церкви). Об’єднання було схвалене Вселенським патріархатом.
У червні 1920 оновлену СПЦ офіційно визнала світська влада Королівства. 12 вересня 1920 на Архієрейському соборі в м. Сремських Карловцях було відновлено сербське патріаршество. Інтронізація митрополита Димитрія (Павловича), обраного «Сербським Патріархом Православної Церкви Королівства сербів, хорватів і словенців», відбулася у Пецькому монастирі. Вселенський патріарх офіційно визнав автокефалію СПЦ і відновлення статусу патріархату.
Церква у роки Другої світової війни та у повоєнний час
У роки Другої світової війни Патріарх СПЦ Гавриїл (Дожич) підтримав і благословив боротьбу сербів проти німецьких агресорів. Це призвело до жорстоких переслідувань Церкви, СПЦ зазнала непоправних втрат. Тисячі кліриків були закатовані у концентраційних таборах (сам патріарх потрапив у Дахау), практично всі єпископи побували у тюрмах, понад 25 % кліриків Церкви — страчені. У роки війни серби зазнали й примусового окатоличення — бл. 200–250 тис. православних примусили перейти у римо-католицьку віру.
Прихід до влади в Югославії комуністичного уряду (1945), що наслідував антирелігійну політику СРСР, призвів до грубого втручання в життя Церкви. Націоналізовано понад 1180 церковних будівель, закрито духовні заклади освіти, конфісковано церковні кошти та понад 70 тис. га оброблюваних земель і лісових угідь, закрито і зруйновано десятки монастирів тощо. Лише після розриву Тіто із СРСР становище СПЦ дещо покращилося.
1963 внаслідок розколу в сербській діаспорі у Північній Америці створено Сербську вільну (східну) православну церкву, яка розірвала відносини з Сербською патріархією.
З 1965 Сербський патріархат увійшов до Всесвітньої Ради Церков.
Пострадянський період
Активне відродження Церкви припало на 1990-ті. Вагомий внесок визнають за патріархом Павлом І (Стойчевіч, 1990–2009), який зміг порозумітися із церковними опозиціонерами, відновив 1992 канонічне спілкування з Сербською вільною ПЦ. Через активну політичну позицію Павла І світська влада отримала, крім політичної опозиції, ще й потужну церковну опозиційну силу. Церква, за підтримки народу, виступала зі своїм баченням актуальних проблем та політичними ініціативами.
З 1992 Церква проводила політику дистанціювання від уряду С. Мілошевича й підтримки сербських меншин. 1994 архієрейська нарада у м. Баня-Лука (тепер Боснія та Герцеговина) засудила як міжнародні санкції щодо Югославії, так і санкції югославського уряду щодо сербів у Боснії. У січні 1997 Священний синод СПЦ засудив спроби уряду Мілошевича відмінити результати виборів 1996 у місцеві органи самоврядування. 1997 Архієрейський собор закликав сербських біженців із Хорватії й Боснії повернутися до своїх осель і звернувся з вимогою до урядів цих країн гарантувати їхню безпеку.
Військові дії 1991–1995 суттєво вплинули на життя парафій, особливо на територіях Хорватії, Далмації, Боснії та Герцеговини. Загалом 10 єпархій СПЦ зазнали значних матеріальних і людських втрат (зруйновано і розграбовано понад 600 храмів і монастирів, 110 із них — у Косово і Метохії), деякі — перенесено на інші території.
1996 у Сербії виник рух «старостильників», які згодом оформилися у невизнану Сербську істинно-православну церкву на чолі з єпископом Акакієм (в миру — Неманя Станкович).
Сучасний стан
Від початку 21 ст. Церква активно вирішує внутрішні проблеми: повернення конфіскованого церковного майна, відбудова зруйнованих культових споруд, відновлення катехизації, поширення у суспільстві християнських цінностей тощо. Окрема проблема — унормування відносин із православними спільнотами Македонії й Чорногорії, які активно виборюють автокефалію. СПЦ намагається утримати ці території під своєю юрисдикцією, попри те, що Македонська (у 1967) та Чорногорська (у 1993) православні церкви самопроголосили свої автокефалії.
Архієрейський собор СПЦ в травні 2001 не дозволив жодних поступок у питанні церковної єдності. Єдиним прийнятним виходом із кризи Собор вказав шлях надання Македонській і Чорногорській православним церквам статусу автономії у складі Сербського патріархату.
2005 автономний статус отримала Охридська Архієпископія (Македонія).
Вищі духовні заклади освіти СПЦ: Богословський факультет Белградського університету (створений 1921, з 1946 — самостійний заклад вищої освіти); Богословський факультет ім. Святого Сави у Лібертівіллі (шт. Іллінойс, США; з 1986); Духовна академія св. Василя Острозького у Східному Сараєво (з 1990-х). 1993 засновано Академію мистецтв та реставрації (м. Белград). Діють 5 духовних семінарій (у містах Белграді, Ніші, Сремських Карловцях та ін.), спецшкола для підготовки ченців.
Центральними офіційними друкованими органами є: новинний бюлетень (газета) Сербської патріархії «Православ’я» («Православлье») та часопис «Вісник» («Гласнік»). Видаються богословські збірники, зокрема «Богословські погляди» («Теолошки погледи»), журнал для дітей «Святосавський дзвін» («Светосавско звонце») та ін. — загалом бл. 15-ти церковних видань. Церква утримує 2 телевізійні канали та 11 радіостанцій.
СПЦ чітко позиціонує себе як національну церкву Сербської держави. 2010 затверджено прапор Церкви, яким став Державний прапор із особливим (сербським) хрестом на ньому.
Першоієрарх Церкви та вищі органи управління
Глава Церкви має титул «Святіший (ім’я) архієпископ Пецький, митрополит Белградський і Карловацький, Патріарх Сербський». Осідок — у м. Белграді.
Станом на 2020 патріарший престол посідає Іриней І (в миру — Мирослав Гаврилович; нар. 1930, обраний 2010). Патріарх нагороджений українським орденом князя Ярослава Мудрого I ст. (2013) «за визначну церковну діяльність, спрямовану на піднесення авторитету православ'я у світі, та з нагоди відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі».
Найвищий орган управління Церквою — Архієрейський собор на чолі з патріархом. Собору належить законодавча влада з питань віри, судова та адміністративна влада в Церкві, право обрання нового патріарха. Скликається 1 раз на рік. Вища виконавча влада — Архієрейський синод у складі патріарха та 4-х єпархіальних архієреїв (обираються Архієрейським собором терміном на 2 роки).
Діє Патріарша рада — вищий розпорядчий орган з питань зовнішнього матеріально-фінансового церковного управління. До складу входять: патріарх, 2 члени Священного синоду, 1 представник від монастирів, 3 — від білого духовенства та 7 — від мирян.
Права юридичної особи надані патріархії, єпархіальним управлінням та монастирям.
Богослужбовими мовами є церковнослов’янська і сербська, а також мови країн, де мешкають сербські діаспори.
Статистика
Станом на 2020 Сербський патріархат об’єднує автономну Охридську архієпископію (7 єпархій), 28 єпархій на території колишньої Югославії, 10 єпархій у діаспорі (митрополія Австралії і Нової Зеландії; Австро-Швейцарська єпархія; Британо-Скандинавська; Буенос-Айреса; Дюссельдорфсько-Германська; Західно-Американська; Західної Європи; Східно-Американська; Нові Грачани — Середній Захід Америки; Канади). Функціонують 34 монастирі (230 ченців та понад 1 тис. черниць). Серед найбільших і найдавніших (з 13 ст.) — Пецький (має статус ставропігійної лаври), Свято-Успенська лавра «Студениця», жіночий монастир Жича («Царська Лавра»).
Вищу духовну освіту здобувають бл. 1 тис. студенів.
Діє бл. 3100 громад, бл. 2 тис. священників. Православ’я є найбільшою конфесією Сербії (84 % населення, понад 6 млн. осіб) та Чорногорії (74 %, понад 400 тис.); друга за чисельністю вірян конфесія у Боснії та Герцеговині (31 % населення) та Хорватії (4,4 %). Загальну кількість вірян визначити складно. За оцінками експертів, з урахуванням офіційних даних переписів (2011), СПЦ має бл. 7 млн. прихожан. Загальну чисельність сербської діаспори оцінюють у межах 2 млн. осіб, але облік вірян за кордоном не ведеться.
Додатково
- З метою втримати православних Македонії під своєю юрисдикцією, Сербський патріарх уклав 2002 т. з. Нісську угоду з македонським митрополитом Велеським і Повардарським Іоаном (в миру — Зоран Вранішський, нар. 1965). Угода проголошувала повне літургійне й канонічне єднання митрополії із Сербською патріархією. Митрополит фактично одразу був заарештований македонською владою, однак Архієрейський собор СПЦ цього ж року оголосив його екзархом всіх єпархій Республіки Македонія.
- Цікавим є досвід сербських священиків у справі захисту своїх інтересів (соціальне і матеріальне становище кліриків, вдів та сиріт) та у справі релігійного просвітництва, духовного зростання парафіян. Для дієвого вирішення цих питань священики об’єднуються у союзи, яких в Церкві станом на 2020 — понад два десятки.
Література
- Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 1. 336 с.
- Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / Пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
- Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
- Buchenau K. The Serbian Orthodox Church // Eastern Christianity and Politics in the Twenty-First Century. London; New York : Routledge, 2014. Р. 67–93.
- Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Сербська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Сербська православна церква (дата звернення: 11.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.12.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
