Анучин, Дмитро Миколайович
Ану́чин, Дмитро́ Микола́йович (08.09.1843, м. Санкт-Петербург, тепер РФ — 04.06.1923, м. Москва, тепер РФ) — антрополог, географ, етнограф, археолог, музеєзнавець, організатор та історик науки, засновник наукових шкіл з географії, антропології та етнографії в Московському університеті (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), академік Санкт-Петербурзької АН (з 1896).
|
Анучин, Дмитро Миколайович | |
|---|---|
| Народження | 08.09.1843 |
| Місце народження | Санкт-Петербург |
| Смерть | 04.06.1923 |
| Місце смерті | Москва |
| Напрями діяльності | антрополог, географ, етнограф, археолог, музеєзнавець, організатор та історик науки |
Зміст
Життєпис
Батько, Микола Васильович, — офіцер у відставці, отримав спадкове дворянство за заслуги у війні 1812; мати, Тетяна Фірсівна, — дочка кріпосного селянина. У підлітковому віці втратив обох батьків (1855–1857). 1860 вступив на історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького університету. Був вимушений покинути навчання через хворобу (туберкульоз легень), 1861–1863 лікувався за кордоном, переважно в Італії. Після повернення, 1863 вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Московського університету (закінчив у 1867, магістерські іспити склав у 1873).
1871–1874 — вчений секретар Товариства акліматизації тварин і рослин.
1872 став співзасновником журналу «Природа», в якому вийшли друком його перші праці.
З 1874 — член, з 1875 — секретар антропологічного відділу і член ради, у 1890–1917 — президент Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Від 1876 — дійсний член Імператорського Московського археологічного товариства, товариш голови Товариства.
1876–1879 направлений Московським університетом у тривале відрядження для фахової підготовки з антропології. Більшу частину відрядження провів у Франції, де працював у лабораторії П. Брока й Паризькому музеї природничої історії, брав участь в археологічних розкопках печер Дордоні, досліджував мегалітичні пам’ятки півдня країни, збирав колекції та одночасно організовував російську експозицію антропологічного відділу Всесвітньої виставки 1878 (м. Париж). Вивчав музейні колекції міст Лондона, Брюсселя, Мюнхена, Дрездена, Відня тощо; слухав лекції в Сорбонні, Берлінському університеті.
У 1880 (за ін. даними — в січні 1881) захистив магістерську дисертацію «Про деякі аномалії людського черепа, і переважно про їхнє поширення по расах».
1881–1884 — приват-доцент першої в Російській імперії кафедри антропології (до її закриття). З 1884 екстраординарний, від 1891 — ординарний професор по кафедрі географії й етнографії, яку очолював до 1919.
1889 за значимістю наукових праць отримав ступінь доктора географії без подання дисертації (т. з. honorіs causa). 1896 обраний дійсним, 1898 — Почесним членом Санкт-Петербурзької Академії наук.
Після Жовтневого перевороту 1917 брав активну участь в організації науково-краєзнавчих установ. Працював у Держплані; співпрацював з відділом охорони природи Головнауки Наркомосу РРФСР. Був залучений до підготовки Атласу Світу.
Похований на Ваганьковському кладовищі у м. Москві.
Наукова діяльність
Дарвініст, представник комплексного наукового підходу до антропологічних розвідок, що інтегрували дані антропогенезу, порівняльної анатомії, біології, етнічної антропології, палеоетнографії, первісної археології, географії. Міркував про расово-антропологічні особливості в контексті теорії еволюції; можливості й межі застосування математичних і компаративних методів у антропології; витоки древніх тотемічних (див. Тотемізм) культів тощо.
У 1875-х працював над матеріалами з антропології та етнографії племені айнів (отриманих з о. Сахалін). Великий масив остеологічних, етнографічних, лінгвістичних даних узагальнив у фундаментальній праці «Матеріали з антропології східної Азії, І. Плем’я айнів» (вид. 1876). Пізніше вдався до антрополого-етнографічного вивчення чуді, східно-слов’янських племен.
1879 за його ініціативою при Московському університеті створений антрополого-етнографічний музей (осердям якої стали експонати улаштованої ним попередньо Московської антропологічної виставки); 1919 — кафедра антропології; 1922 — Науково-дослідний інститут антропології (тепер Науково-дослідний інститут і Музей антропології МДУ ім. Д. М. Анучина).
На 1880-1890-ті припадає пік науково-педагогічної активності. Праця Д. Анучина «Про географічний розподіл зростання чоловічого населення Росії» [«О географическом распределении роста мужского населения России (по данным о всеобщей воинской повинности в империи за 1874-1883 гг.), сравнительно с распределением в других странах»; 1889] була удостоєна Золотої медалі Російського географічного товариства. 1887 проводив археологічні та етнографічні розвідки на Середньому Уралі у складі експедиції Московського археологічного товариства. У 1890–1895 здійснив експедиції (зокрема й під керівництвом О. Тілло) на Валдайську височину, вивчаючи витоки річок Волги, Західної Двіни та Дніпра, Верхньоволзьких озер та о. Селігер, досліджував зледенілі території та льодовики на Кавказі, вів археологічні розкопки в Дагестані.
Вважається основоположником російської академічної географії: став першим в Російській імперії професором географії, розробником піонерських університетських курсів із фізичної географії, зарубіжного країнознавства; майже 40 р. керував профільною кафедрою Московського університету. Фундатор Географічного музею (очолював у 1908–1923), а згодом — Інституту географії Московського університету; засновник (1894) і багатолітній редактор географічного часопису «Землезнавство» («Землеведение»). Автор праць з геоморфології, гідрології (вважається засновником лімнології), які поклали початок систематичному вивченню рельєфу та озер Росії. Значну увагу приділяв дослідженню природних умов і ресурсів, вивченню наслідків антропогенного впливу, проблемам охорони природних пам’яток. 1902 ввів у науковий обіг поняття «антропосфера».
До кінця життя редагував часописи «Землезнавство», «Етнографічний огляд» («Этнографическое обозрение», з 1889), «Російський антропологічний журнал» («Русский антропологический журнал», з 1900).
Праці
Автор численних (понад 600) публікацій (наукових праць, статей, доповідей, історико-біографічних начерків, етюдів, рецензій тощо) з проблем антропогенезу, антропології, етнографії, археології, фізичної географії, країнознавства, історії науки, зоології та ін. Серед обширного доробку найбільше поціновані: «Антропологія, завдання і місце» (1879), «До найдревнішої історії свійських тварин в Росії» (1886), «Верхньоволзькі озера і верхів'я Західної Двіни» (1894-1895), «Рельєф поверхні Європейської Росії у послідовному розвитку уявлення про нього» (1895), «Сани, лодії та коні як приналежності поховального обряду» (1890), «Охорона пам’яток природи» (1914) та ін. Склав географічні й краєзнавчі нариси низки губерній Центральної Росії, країн Півночі, Центральної Азії, Японії, Єгипту; залишив праці, присвячені знаковим постатям в історії науки — М. Ломоносову, М. Миклухо-Маклаю, Ф. Нансену та ін., розвитку наукових досліджень в Московському університеті.
Д. Анучин і Україна
Серед обширного доробку Д. Анучина є праці з українознавчої тематики: стаття до Брокгауза і Єфрона енциклопедії «Малороси» (1896), розвідка «До антропології українців» (1918), рецензії на статті про антропологічний склад та етнографію українського народу. Вказував на антропологічні, соціально-психологічні, культурно-етнографічні, лінгвістичні тощо особливості українців, проте в цілому обстоював «великороські» позиції. Узагальнив археологічний матеріал з різних аспектів життя східних слов’ян у переддень Київської Русі. В розвідці «Рельєф поверхні Європейської Росії…» значна увага приділена рельєфу України.
Був особисто знайомий із членами НТШ, спирався у дослідницькій роботі на зібрані ними матеріали. Підтримував наукові зв’язки з В. Антоновичем, Д. Багалієм, М. Біляшівським, Ф. Вовком, О. Маркевичем, М. Сумцовим, Д. Яворницьким. Маркевичу, Антоновичу й Вовкові присвятив некрологічні вшанування. Високо поціновував етнографічний доробок і антропологічну колекцію Ф. Вовка, хоча й не поділяв його висновків. Активно спілкувався із В. Вернадським, особливо під час спільної роботи в університеті.
Визнання
Був почесним членом зарубіжних наукових товариств і академій, зокрема Паризького антропологічного товариства (член-кореспондент з 1879), Італійського товариства антропології й географії (дійсний член з 1880), Американського антропологічного товариства у Вашингтоні (член із 1883), Королівського антропологічного інституту в Лондоні (почесний член із 1897). З 1916 — почесний член Імператорського Московського університету Нагороджений орденами Св. Володимира 3 і 4-го ступенів, Св. Анни 2-го ступеня, орденом Почесного леґіону.
Уряд СРСР спеціальною Постановою (1948) увічнив ім’я вченого як засновника російської університетської школи географії. Засновано премію ім. Д. М. Анучина, яка щорічно присуджується за кращу опубліковану працю з географії. На честь Анучина названий льодовик на півночі острова Нова Земля (хр. Сунтар-Хаята), гора на Північному Уралі, острів і протока Малої Курильської гряди, кратер на Місяці. Його ім’я присвоєне Науково-дослідному інституту і Музею антропології МДУ.
Праці
- Малороссы // Энциклопедический словарь / Издатели Ф. А. Брокгауз и И. А. Ефрон. Санкт-Петербург. 1896. Т. ХХХVІ, с. 484–485.
- К антропологии украинцев // Русский антропологический журнал. 1918. Кн. ХLI–XLII. № 1–2. С. 49–60.
- Геологическое прошлое и географическое настоящее Москвы; Доисторическое прошлое Москвы // Москва в зеркале веков. Москва : АСТ: Астрель, 2007. С. 3–30, 31–75.
- Избранные географические работы. Москва : Издательство Юрайт, 2018. 356 с.
- Учёные, путешественники, первооткрыватели. Избранные очерки. Москва: Издательство Юрайт, 2019. 205 с.
Переклади укр.
- Анучин Д. М. Походження людини / Пер. з рос. Харків, 1924.
Література
- Богданов В. В. Дмитрий Николаевич Анучин: Антрополог и географ (1843–1923). Москва : [б. и.], 1941. 68 с.
- Есаков В. А. Д. Н. Анучин и создание русской университетской географической школы. Москва : Изд-во АН СССР, 1955. 182 с.
- Карпов Г. В. Путь ученого: очерки жизни, научной и общественной деятельности Д. Н. Анучина, 1843—1923. Москва : Географгиз, 1958. 343 с.
- Карпов Г. В., Дмитрий Николаевич Анучин. Москва : МГУ, 1962. 62 с.
- Соловей Т. Д. Институализация науки в Московском университете (Жизнь и труды Д. Н. Анучина в контексте эпохи) // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 8. История. 2003. № 6. С. 3–38.
- Ляшко С. Біографії учених у працях Д. Н. Анучіна, В. П. Бузескула, В. І. Вернадського (До питання становлення наукової біографії та методики біографістики у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.) // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. 2009. Вип. 24. C. 265–276.
- Музичко О. Анучин Дмитро // Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка. URL: http://encyclopedia.com.ua/search_articles.php?id=107
- Леббок Дж. Доисторические времена, или первобытная эпоха человечества / Под ред. Д. Анучина. Москва: Либроком, 2015. 504 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Анучин, Дмитро Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Анучин, Дмитро Миколайович (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.05.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
