Масмедії в Україні
Зміст
Газетно-журнальний ринок
Законодавча база
У радянській Україні структура преси відповідала структурі влади і була її цілковито підконтрольним інструментом з поширення пропаганди. Проголошення державної незалежності ліквідувало компартійну монополію на інформаційний простір, створивши сприятливі умови для діяльності засобів масової інформації (ЗМІ). Медії отримали більше прав і свобод. Зокрема, право на свободу слова гарантовано у ст. 34 Конституції України, а згідно зі ч. 3. ст. 15 Конституції України, цензура під забороною. Право на інформацію закріплено у прийнятих Верховною Радою Законах України «Про інформацію» (1992) та «Про доступ до публічної інформації» (2011).
Водночас українські ЗМІ пристосовувались до функціонування в ринкових умовах. Так, більшість обласних та районних періодичних видань опинилися під егідою обласних та районних рад, стали виданнями певних політичних партій, меншість — громадських і релігійних організацій, інші — обрали засновниками комерційні структури. На державному рівні спроби розв’язати цю проблему вжито лише 1999: Верховна Рада України прийняла постанову «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні». Визнавалась необхідність прискорення розробки концепції роздержавлення ЗМІ (проте процес його юридичного вирішення розтягнувся на 14 років). Лише 24.12.2015 Верховна Рада ухвалила Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», що вступив у дію 01.01.2016. За ним, органи державної влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування мусили вийти зі складу засновників і співзасновників друкованої періодики або перетворити її на офіційні друковані видання. Сам процес роздержавлення також затягнувся на 5 років. Зокрема, на кінець 2019 з 760 державних і комунальних друкованих ЗМІ (662 — комунальних, 98 — державних) було реформовано 611.
Особливості функціонування ринку українських друкованих ЗМІ
Фінансування
Не всі з роздержавлених видань змогли вижити в нових умовах. Одна з причин цього — орієнтація на рекламодавців, на підтримку держави. На початок 1990-х основним каналом розміщення рекламних повідомлень була друкована преса: 60–70 % коштів витрачалося на рекламу в ній, лише 20–30 % — на телебаченні, 10 % — на інші канали розповсюдження інформації. У 2000-х ситуація помітно змінилася. Основним джерелом донесення рекламної інформації до населення стало телебачення (2003 на нього припадало вже 50 % рекламного ринку, натомість на друковані ЗМІ та зовнішню рекламу — 23,1 %, на радіо — 3,4 %, а на Інтернет — 0,4 %). У наступні роки економічна криза змусила рекламодавців шукати дешевші засоби поширення рекламної інформації, від 2008 вагомим конкурентом на ринку постав Інтернет. Станом на 2020 телебачення все ще залишається популярним серед рекламодавців — 50 % ринку, частка Інтернету становить 28 %, зовнішньої реклами — 13 %, преси — 6 %, радіо — 3 %. Орієнтація на прибуток за рахунок реклами в сучасних умовах ринку є провальною стратегією для виживання друкованих ЗМІ, а публікація прихованої реклами за замовленням, «джинси» — шкодить іміджеві преси. Станом на 2020 41 % українців довіряють телебаченню, 21 % — радіо, найменше довіряють саме друкованим медіа — 19 %.
Інтернет vs друковані ЗМІ
Друге, що ускладнює виживання друкованих медіа — інформаційна потужність Інтернету. Історія українського його сегменту почалася 01.12.1992, коли було офіційно зареєстровано домен «.ua». Перші українські сайти були розроблені 1996–1997. У 1999 запущено першу версію порталу ukr.net, на якому через рік було відкрито реєстрацію електронної пошти freemail.ukr.net — один із найпопулярніших поштових сервісів в Україні. Станом на 2020 сервіс налічує понад 4 млн користувачів. Загальна ж кількість користувачів мережі Інтернет зросла з 200 тис. у 2000 до понад 22,96 млн у 2019, що становить 71 % населення України (за даними Інтернет асоціації України).
Регулярно Інтернетом користуються переважно українці віком від 15 до 55 років, 66 % з них використовують для виходу в Інтернет смартфон (доступ до інформації стає швидшим і мобільнішим). До того ж соціальні мережі дають можливість не лише читати новини, а й продукувати їх. З цього часу почалася ера інфлюенсерів, блогерів, які швидко поширюють інформацію на аудиторію, що може кількісно перевищувати аудиторію навіть найпопулярніших новинних сайтів, не кажучи вже про середній тираж загальнонаціональної газети чи журналу. Якщо 2004 рупором Помаранчевої революції були друковані медіа («Україна молода», «Вечірній Київ», «Вечірні вісті», «Без цензури», «Поступ», «Дзеркало тижня»), Інтернет-видання («Українська правда», «Главред», «Обозреватель», Громадське радіо»), а також телеканали «5 канал» і ТРК «Ера», то засобом згуртування спільноти у 2013–2014 (див. Революція гідності) стали соціальні мережі Facebook та Twitter. Тоді ж був оприявлений і протестно-мобілізуючий потенціал Інтернету. Зокрема, закликом до протесту стали пости 21.11.2013 Мустафи Наєма (тоді ще журналіста і блогера) на сторінках у згаданих ресурсах, завдяки яким вже через годину після публікації охочих вийти на Майдан в м. Києві було понад тисячу. Першими, хто вийшов на київський майдан Незалежності були саме лідери думок — активісти, блогери, журналісти, політики, які через власні сторінки у соцмережах сформували інформаційне поле протесту, що сприяло швидкому поширенню інформації та протестних настроїв на інші міста України. Свою роль також зіграв низький рівень довіри до ЗМІ. Станом на 2014 лише 22 % українців повністю довіряли українському телебаченню, 59,5 % — довіряли частково, 14 % — взагалі не довіряли.
Станом на 2020 до десятки найпопулярніших сайтів України входять google.com, youtube.com та facebook.com, ukr.net, wikipedia.org, а також сайти банків і ритейлерів. До заборони (від 28.04.2017) цей перелік доповнювали російські соцмережі «ВКонтакте» й «Однокласники», а також пошуковик «Яндекс» і поштовий сервіс «mail.ru». Наразі українці надають перевагу загальносвітовим і українським сайтам. Зокрема, до 25-ти найвідвідуваніших сайтів останніми роками потрапляє дедалі більше новинних сайтів, як-от: segodnya.ua, tsn.ua, obozrevatel.com, 24tv.ua, pravda.com.ua, nv.ua, unian.net, а також rbc.ua, який у квітні 2020 навіть увійшов до десятки. Одночасно із сайтами ЗМІ створюють власні офіційні сторінки у соціальних мережах. Серед найпопулярніших сторінок у Facebook є, наприклад, РБК-Украина, ТСН, 24 канал, Gazeta.ua, hromadske.ua, 5 канал, Сегодня, Новое Время та інше. Ці сторінки покликані підтримувати бренд видання та збільшувати аудиторію основних сайтів шляхом постійної присутності згадки про видання в інформаційному полі.
Попри прискорення надходження інформації завдяки Інтернет-виданням та блогерам, залишається потреба в якісній аналітиці та специфічній інформації. Це засвідчує зокрема й зростання від 2013 кількості часописів. ЗМІ можуть або спробувати конкурувати з Інтернетом, або використати його задля підтримки бренду видання, розширення аудиторії тощо.
Цифровізація та монетизація контенту
Третє, що ускладнює виживання друкованих медіа — нерозуміння світових тенденцій цифровізації та монетизації контенту. Станом на 2020 ринок закордонних друкованих медіа не зосереджений на наклади чи рекламодавців, його цікавить більше якість контенту та його глибина. Друковані медіа не можуть конкурувати з Інтернетом за швидкістю подання новинної інформації, проте вони можуть конкурувати з ним за рахунок унікального контенту. Наразі журналістська стаття — це товар, який можна продати або до якого можна надати доступ за передплатою. Так, наприклад, «The New York Times» запустило передплату в онлайні ще 2011 і отримує прибуток в 4 рази більший, аніж від реклами. Наразі схожою моделлю користуються й українські видання — журнал «Новое время» (10 000 передплатників на 2020), регіональне інтернет-видання «Волинь Online» (49 передплатників на 2020), онлайн-журнал «The Ukrainians» (450 передплатників на 2020), мультимедійне видавництво «РІА медіа» (145 передплатників на 2020). Інтернет-видання «Liga.net» запустило «Liga Ad-Free» — платний сервіс доступу до контенту без реклами, якою в 2020 користувалися 600 осіб. Інтернет-видання «Українська правда» — платний «Клуб читачів УП», члени якого можуть спілкуватися з редакцією, голосувати за теми, що буде (чи не буде) висвітлювати видання, пропонувати ідеї з покращення роботи, мати доступ до авторів та інше. «Hromadske» також запустило в 2020 оновлену платну модель членства — «Друзі hromadske», яка передбачає тіснішу взаємодію аудиторії з авторами текстів, щотижневі розсилки «Гро рекомендує», а також подарунки щомісяця. Окрім передплати, видання можуть пропонувати платні професійні послуги. Наприклад, Інтернет-видання «Заборона» пропонує за $ 9 від редакції щомісячну віртуальну листівку, а за $ 115 раз на місяць можна отримати двогодинну онлайн-консультацію з обраної теми від редакції ресурсу. Отже, зміна орієнтації ЗМІ на потреби аудиторії може дати їм бажану економічну свободу від держави та олігархів.
Свобода слова в Україні
Четверте, що ускладнює виживання друкованих медіа — порушення свободи слова. З одного боку, в Україні від 1991 заборонена цензура у будь-яких проявах, з іншого — влада неодноразово намагалася тиснути на ЗМІ шляхом довільних податкових перевірок, позбавлення та скасування ліцензій з формальних приводів, позовів про нанесення моральних збитків через наклеп, а також фізичних нападів. Найвідомішим і найтрагічнішим випадком фізичного знищення журналіста є смерть у вересні 2000 засновника популярного сьогодні видання «Українська Правда» Георгія Гонгадзе. Окрім погроз і шантажу, за часи президентства Л. Кучми медії отримували «темники» (від рос. — «темы недели», тобто щотижневі теми) — секретні інструкції- пам’ятки від Адміністрації Президента України щодо змісту та характеру повідомлень новин. Вперше «темники» поширено протягом вересня та жовтня 2001, спочатку серед незначної кількості засобів масової інформації, проте вже до серпня 2002 їх отримувала більша частина тогочасного медійного ринку. У цей період індекс свободи преси був одним із найнижчих в історії України. Зі зміною президента «темники» та тиск на медіа відійшли у минуле. До 2010 Україна змогла потрапити до списку 100 країн з вільною пресою.
Від 2010 до 2014 почастішали випадки побиття, нападів, залякування, перешкоджання професійній діяльності журналістів. 2011 став піковим за кількістю матеріалів, що містять ознаки цензури чи замовчування певних тем. Порівняно з 2009, зросло цензурування на восьми найбільших телеканалах майже у 10 разів (від 89 випадків у серпні 2009 до 814 у вересні 2011). Рекордним за кількістю порушень прав журналістів (324 випадки) став 2012, проте наступного року кількість таких випадків зросла (496 випадків). До того ж, 2013 українські журналісти зіштовхнулись із новим видом перешкоджання професійної діяльності — численними DDoS-атаками та кібер-злочинами. 2014 став критичним і зламним для свободи слова, адже було зафіксовано безпрецедентну кількість порушень — 995 випадків. Того ж року «Репортери без кордонів» та Комітет захисту журналістів включили Україну у трійку країн світу, що є найнебезпечними для журналістів через збільшення випадків викрадення та побиття журналістів, озброєні напади на редакції та навіть убивства. 2015–2020 ситуація зі свободою слова дещо стабілізувалася. Здебільшого перешкоджали професійній діяльності журналістів приватні особи, рідше правоохоронці, місцева влада та депутати різних рівнів. Кількість випадків зменшилась учетверо порівняно з 2014. Наразі Україна перебуває на межі виходу зі списку 100 країн з вільною пресою — 96 місце у 2020.
Нові виклики для друкованих ЗМІ
Проблемою ЗМІ залишається їхнє наповнення. Згіно з ухваленим 25.04.2019 Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» друковані засоби масової інформації в Україні повинні видаватися державною мовою. Водночас вони можуть випускатись й іншими мовами за умови, що одночасно з відповідним тиражем видання іноземною видається наклад цього ж видання державною мовою. До того ж у кожному місці розповсюдження преси державною мовою має бути не менше 50 % назв друкованих засобів масової інформації. Зазначені норми мають набути чинності 16.01.2022 для загальнодержавних і регіональних видань, з 16.07.2024 для місцевої преси.
Телебачення
Становлення українського телебачення
На відміну від преси, українське телебачення з перших років існування обрало шлях комерціалізації. Становлення незалежного від держави телебачення почалося з появи першого комерційного телеканалу — 15.01.1992 в м. Києві на 30-му каналі почав трансляцію перший в Україні приватний розважальний телеканал «Тет-а-тет» (ТЕТ). Другим приватним каналом і головним конкурентом ТЕТ за рейтингами став створений того ж року «ICTV», який до кінця 1992 запустив мовлення в 15 регіонах і першим збирався вести його і в нічний час. 1993 в м. Донецьку був створений телеканал «Україна»; 1995 з’явився «1+1», 1996 в ефір вперше вийшов «Інтер», 1997 — СТБ, 1998 — «Новий кана початок 2000-х було сформовано загальнонаціональне телебачення. Від початку 2000-х створюються кілька нішевих телеканалів: 2001 — музичні канали «М1» та «Enter Music», 2003 — новинний канал «5 канал», 2005 розпочинається мовлення каналів «К1» і «К2», «Сіті», «Кіно». 2005–2010 сформувалися найбільші українські медіахолдинги, серед яких «Inter Media Group» (заснований у 2005), «StarLight Media» (заснований у 2009), «1+1 Media» (заснований у 2010) та «Медіа Група Україна» (заснована у 2010).
Найбільші медіагрупи
«StarLightMedia» — найбільша медіагрупа України та одна з найбільших медіакомпаній Східної Європи (станом на 2013 річний прибуток сягав $ 224 млн), до складу якої входять канали: популярні «СТБ», «ICTV», «ICTV Ukraine», «Новий канал» і нішеві «М1», «М2» і «ОЦЕ». Засновниками є олігархи Віктор Пінчук та Олена Пінчук. «Inter Media Group» — з 2013 є підрозділом мовлення міжнародної групи компаній Group DF та належить українському бізнесмену Дмитру Фірташу і екс-голові Адміністрації Президента України Сергію Льовочкіну. Включає в себе телеканали: популярні «Інтер», «НТН» і «К1», мжнародний «Інтер+», а також нішеві «К2», «Мега», «Ентер-Фільм», «Zoom» та «Піксель». «1+1 Media» було утворено шляхом злиття холдингу «Главред-медіа» та компанії «Central European Media Enterprises», що належать олігарху і політику Ігорю Коломойському. До його складу входять сім каналів: популярні «1+1», «2+2» і «ТЕТ», супутниковий «1+1 International», а також низка нішевих «ПлюсПлюс», «Бігуді», «Уніан». Останнім сформувався медіахолдинг «Медіа група Україна», власником якого є холдингова компанія «SCM (System Capital Management) Limited». Його головним акціонером є Рінат Ахметов. Сьогодні до його складу входять телеканали: популярний «Україна», нішеві «НЛО TV», «Індиго TV», «Україна 24», «Футбол 1», «Футбол 2» і «Футбол 3» та регіональні канали «Донбас», «34 канал» та «Сигма», а також міжнародні канали «Ukraine 1», «Ukriane 2», «NLO TV 1», «NLO TV 2». За своєю структурою холдинг близький до інших гравців на ринку, однак відрізняється тим, що має у своєму складі регіональні канали. Сумарна частка ринку чотирьох холдингів сягає 76,25 %, що оприсутнює монополію на українському ринку телебачення.
Отже, загальнонаціональне телебачення фактично є власністю окремих осіб, що зацікавлені у лобіюванні власних інтересів, у тому числі шляхом залучення медіаресурсів, що їм належать. Це загрожує інформаційній безпеці країни та зменшує шанси населення на отримання неупередженої об’єктивної інформації. Медіа, особливо такі популярні, як телебачення (станом на 2019 74 % українців отримують новинну інформацію саме з українських телеканалів), формують ціннісні орієнтири та світогляд, тому існує можливість навіювання ворожого до держави та її цілісності ставлення. На підставі цього ухвалено рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02.02.2021 «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», за яким було зблоковано три канали медіахолдингу «Новини» — «NewsOne», «112 Україна» та «ZIK».
Державне регулювання
Загалом діяльність телеринку регулюється понад сотнею нормативно правових актів, проте базовим є Закон України «Про телебачення і радіомовлення» № 3759-12, що був прийнятий Верховною Радою України 21.12.1993 і введений в дію 22.021994. Цей Закон відповідно до Конституції України та Закону України «Про інформацію» «регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань». Єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, створена 15.12.1994 (коли Верховна Рада України затвердила нове Тимчасове положення про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення та обрала персональний склад Національної ради у кількості восьми осіб). Державний комітет телебачення і радіомовлення України (від 1995) — центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сферах.
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, зокрема, видає ліцензію на мовлення — документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, використовувати канали мовлення, мережі мовлення, канали багатоканальних телемереж. Під час оформлення ліцензії з 2013 збираються відомості про структуру власності телерадіоорганізації та/або інформації про її кінцевих бенефіціарних власників.
Національна рада разом із Державним комітетом телебачення і радіомовлення України здійснює організаційно-правове забезпечення створення Суспільного телебачення і радіомовлення України. Згідно з резолюцією ПАРЄ № 1466 від 2005, серед зобов’язань України (як члена Ради Європи) в інформаційній сфері з-поміж іншого— перетворення державних ТРК на канали суспільного мовлення, які б створювали контент для різних соціальних груп і вікових категорій та служили суспільству, а не органам державної влади, політичним партіям чи приватним інтересам. Проте суттєві зрушення у цьому напрямку відбулися лише 17.04.2014, коли Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про суспільне телебачення і радіомовлення України». Відповідно до документу, суспільне телебачення і радіомовлення повинно існувати у формі акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (НСТУ), 100 % акцій якого належить державі. НСТУ утворилося на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України та інших державних регіональних мовників (згодом реорганізовано шляхом приєднання до Національної телекомпанії України). 19.01.2017 зареєстровано юридичну особу — Публічне акціонерне товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України». З цього часу Суспільне мовлення (об’єднує 30 загальнонаціональних та регіональних телеканалів і радіостанцій) почало своє повноцінне існування. Місія НСТУ — захищати свободи в Україні, надавати суспільству достовірну та збалансовану інформацію про Україну та світ, налагоджувати громадський діалог задля зміцнення суспільної довіри, розвитку громадянської відповідальності, української мови та культури, особистості та українського народу.
Суспільно-політичні події 2013–2014 змусили переглянути підходи до комунікаційного простоту не лише державу, а й самих журналістів. Так, вони створили в 2013 неприбуткову незалежну громадську організацію «Hromadske.tv», що позбавлена впливу як держави, так і політиків, олігархів через розгалужену структуру фінансування з декількох джерел: міжнародні фонди, реклама і спонсорство, пожертви глядачів. Перший прямий ефір відбувся 22.11.2013. Особливістю «Hromadske» є те, що воно відмовилося від телевізійної ліцензії та супутникового мовлення і поширює інформацію через власний вебсайт, ютуб-канал, а також на ресурсах Facebook, Instagram, Twitter, Telegram і TikTok.
Інтернет-телебачення
2013 є ключовим в історії розвитку вітчизняного Інтернет-телебачення — започатковано одразу декілька телевізійних проектів, розрахованих виключно на Інтернет: «Hromadske.tv», «GromTV», «Спільнобачення», «UkrStream.tv» й «Еспресо-ТВ». Такі онлайн-канали можуть забезпечувати глядачів інформацією оперативно, мобільно, персоналізовано та нелінійно. Глядач може дивитись як лайв-трансляцію, так і окремі відео з тих чи інших тем. Контент такого каналу доступний як зі смартфону, так і з комп’ютера, з будь-якої точки країни, навіть під час руху, головне — мати доступ до мережі Інтернет. Переваги такого поширення інформації оцінили й інші мовники. Зокрема, на відеохостингу YouTube зареєстровано понад 20 українських телеканалів, які не дублюють туди свій ефір, а викладають окремі відео і формують списки відтворення за різними параметрами (користувач може вибірково отримати інформацію у будь-який зручний для нього час). Канали намагаються не втрачати своєї актуальності серед молоді (телевізор є джерелом інформації лише для 54 % українців віком 18–29 років).
Цифрове мовлення
Окрім Інтернет-телебачення, новим для України стало і цифрове, хоча підвалини для його впровадження закладалися ще в 2006 у м. Женеві (Україна підписала регіональну угоду, що стосувалася планування цифрової наземної радіомовної служби). За цією угодою Україна мала б перейти на новий вид телерадіомовних технологій до 2015. Однак, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 815 від 09.06.2006 «Про внесення змін до Плану використання радіочастотного ресурсу України», перехід на виключно цифрове мовлення відбувся лише 31.08.2018.
Суттєвою перевагою переходу на такий вид мовлення є звільнення діапазону частот для комунікацій у сфері громадської безпеки (наприклад, для міліції, пожежної охорони, рятувальних загонів). Крім того, з’являється можливість решту частот використати для нових бездротових послуг, зокрема для 3G- і 4G-покриття, що дозволить краще покрити мобільним Інтернетом територію країни. До того ж, цифрові транслятори, порівняно з аналоговим, потребують менше потужності.
Мова телебачення
Перехід на цифрове мовлення — не єдина суттєва зміна, що торкнулася телебачення. 23.05.2017 Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», який встановив квоти передач і фільмів українською мовою на українських телеканалах. Зокрема, ефір усіх загальнонаціональних і регіональних ефірних (аналогових і цифрових) телеканалів, а також супутникових телеканалів, які ретранслюються провайдерами більше ніж однієї області, повинен складатися на 75 % з україномовних передач та/або фільмів на тиждень у кожному з проміжків часу між 7.00 та 18.00 і між 18.00 та 22.00. Для регіональних каналів, що ретранслюються в межах однієї області, квота становить 60 %. Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (ухвалено 25.04.2019) остаточно закріплено встановлені квоти. Станом на квітень 2021 більшість каналів дотримуються закону. На 100 % українською мовлять телеканали «UA: Перший», «UA: Культура», «5 канал», «К2», «Еспресо», «Індиго TV», «М1», «Рада», «Xsport», «Піксель», «ПлюсПлюс» та «Zoom». Найменший відсоток було зафіксовано у мовленні телеканалу «Україна» — 75 %.
Радіо
Традиційні радіостанції
Перша в Україні радіотелефонна станція запрацювала 16.11.1924 у м. Харкові; відтоді радіо стало невід’ємною складовою інформаційного простору країни. 24.08.1991 «Українське радіо» транслювало із сесійної зали ВР УРСР ухвалення «Акту проголошення незалежності України», а вранці 23.09.1992 на ньому уперше пролунав гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля…» (ще до того, як Верховна Рада України офіційно затвердила мелодію Державним Гімном України). Того ж року «Українське радіо» повністю вивільнилося від трансляцій московських програм, і замість «Маяка» на Другому каналі дротового мовлення з’явився «Промінь».
У цей же період поряд із державними радіостанціями починають з’являтися комерційні. Так, першою комерційною приватною радіостанцією в Україні стала «Радіо-Радіус» з м. Миколаєва (вперше вийшла в ефір 01.05.1992; згодом отримала назву «Радіо-SET»). Перші комерційні мовники вирізнялися експериментальністю та сміливістю у темах і веденні програм, проте це не врятувало їх від закриття під кінець 1990-х. Цьому сприяли як кризові явища, так і поступове зниження рекламного ринку. Станом на 2019 в Україні загалом діяло близько 400 радіостанцій, 255 з яких — місцеві. До найпопулярніших належать: «Hit FM», «Люкс FM», «Шансон», «Наше радіо», «П’ятниця», «Русское радио Украина», «Ретро FM», «Українське радіо», «Kiss FM», «Радіо НВ», «Мелодія FM», «Radio Roks», «Європа Плюс», «Просто радіо», «Перець FM». Більшість аудиторії зосереджена у чотирьох найбільших радіохолдингах — «ТАВР Медіа» («Kiss FM», «Hit FM», «Радіо Relax», «Русское Радио — Україна», «Мелодія FM», «Radio Roks», «Наше радіо»), «UMH» («NRJ», «Ретро FM», «Авторадіо», «П’ятниця», «Джем FM», «Lounge FM»), «Business Radio Group» («Бізнеc радіо», «Шансон», «DJ FM» та «POWERFM»), «Люкс» («Люкс FM» та « Максимум»). Сумарна частка ринку чотирьох холдингів сягає 92,23 %, що дозволяє виснувати про існування монополії і на українському ринку радіомовлення також.
Усі радіостанції зазначених холдингів — розважально-музичні. На противагу їм розмовних українських радіостанцій доволі мало через затратність (таке радіо потребує більшої кількості журналістів, редакторів, ведучих тощо) Найпопулярнішим розмовним радіо в Україні є «Українське радіо», що від 2017 перебуває у складі суспільного мовника — Публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України». Воно має найширшу FM-мережу — покриває близько 200 населених пунктів. Включає радіостанції «Промінь» і «Культура», а також Всесвітню службу радіомовлення України, яка мовить для зарубіжної аудиторії. Найбільша з комерційних розмовних станцій — «Радіо НВ», що охоплює 40 населених пунктів та належить українській інвестиційній компанії «Dragon Capital». Радіо розпочало мовлення у 2018 на основі мережі радіо «Ера».
Онлайн-раідо
З розширенням можливостей мобільного Інтернету з’являється онлайн-радіо, яке на відміну від національних мовників може дозволити собі бути нішевим і спеціалізованим. З огляду на суспільно-політичну ситуацію та технічні можливості, 2013 став ключовим для розвитку ринку онлайн-радіо (хоча станція, яка вперше мовила виключно онлайн, була створена в м. Запоріжжі ще 2000 й мала назву «TiNet Радіо»). Від 2013 ринок Інтернет-радіостанцій починає своє активне формування та набуває популярності. За рік існування мовника «Радіо Аристократи» (2014) слухали з понад 600 тис. ІР–адрес. Серед інших популярних онлайн-радіо: «Громадське радіо» (2013), «Пюре» (2013), «Радіо Skovoroda» (2015), «Urban Space Radio» (2015), «Old Fashioned Radio» (2016) тощо. Станом на 2019 в українському Інтернет-просторі існувало вже 68 виключно Інтернет-радіоканалів.
Мова радіо
Окрім технічних і тематичних змін, радіо посутньо змінилося і в мовному аспекті. Якщо раніше лунало ледь більше 10 % україномовних пісень, то з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації» зросла частка українського контенту. Станом на кінець 2020 57 % пісень, що лунають в ефірі мовників, є україномовними; 95 % передач ведеться державною мовою.
Джерела
- Барометр свободи слова // Інститут масової інформації. URL: https://imi.org.ua/monitorings/barometr-svobody-slova
- Боротьба навколо новин: Неофіційна державна цензура на українському телебаченні. [W. p.] : Human Rights Watch, 2003. 48 с. URL: https://www.hrw.org/legacy/russian/reports/ukraine/2003/fight1/
- Випуск періодичних і продовжуваних видань // Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова». URL: http://www.ukrbook.net/statistika_.html#period
- Джерела інформації, медіаграмотність і російська пропаганда: результати всеукраїнського опитування громадської думки. Київ : Київський міжнародний інститут соціології, 2019. 75 с.
- Кількість абонентів зв’язку на 1 січня 2019 року // Держстат України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2019/zv/az/az_u/az0119_u.htm
- Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України // Верховна Рада України. 2014. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/341-2014-%D0%BF#Text
- Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації: Закон України № 2054-VIII від 23 травня 2017 р. // Відомості Верховної Ради. 2017. № 26. Ст. 298. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2054-19#Text
- Про забезпечення функціонування української мови як державної: Закон України № 2704-VIII від 25 квітня 2019 р. // Відомості Верховної Ради. 2019. № 21. Ст. 81. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19#Text
- Про затвердження Плану використання радіочастотного ресурсу України: Постанова Кабінету Міністрів України № 815 від 9 червня 2006 р. // Верховна Рада України. 2006. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/815-2006-%D0%BF#Text
- Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення: Закон України № 538/97-ВР від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради. 1997. № 48. Ст. 296. URL: https://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=538%2F97-%E2%F0#Text
- Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації: Закон України № 917-VIII від 24 грудня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2016. № 3. Ст. 34. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/917-19#Text
- Про Суспільне телебачення і радіомовлення України: Закон України № 1227-VII від 17 квітня 2014 р. // Відомості Верховної Ради. 2014. № 27. Ст. 904. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1227-18#Text
- Про телебачення і радіомовлення: Закон України № 3759-XII від 21 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. 1994. № 10. Ст. 43. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3759-12#Text
- Статистика // Всеукраїнська рекламна коаліція. URL: https://vrk.org.ua/ad-market/
- Press Freedom Index (2002–2010) // Harvard Dataverse. URL: https://dataverse.harvard.edu/dataset.xhtml?persistentId=doi:10.7910/DVN/DLD9KV
Література
- Андрусів У. Б. Правові засади переходу України на цифрове мовлення // Часопис Київського університету права. 2016. № 4. С. 249–253.
- Бабенко В. Інформаційний перехід телебачення на нові платформи мовлення: український досвід // Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика. 2014. Вип. 39 (2). С. 117–123.
- Борис Л. Український телепростір періоду Незалежності // Теле- та радіожурналістика. 2020. Вип. 19. С. 131–138. URL: http://publications.lnu.edu.ua/collections/index.php/teleradio/article/view/2959
- Галаджун З. Роздержавлення друкованої преси в Україні: історія розвитку питання // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Журналістські науки. 2017. № 883. С. 17–21.
- Глущенко Т. С., Добрянська В. В. Тенденції та перспективи розвитку рекламно-комунікаційного ринку України // Бізнес Інформ. 2015. № 4. С. 327–332.
- Гоян О. Я., Гоян В. В. Перші комерційні радіостанції в Україні: від експериментів до бізнесу // Current Issues of Mass Communication. 2019. № 25. С. 33–50.
- Гоян О. Я., Гоян В. В. Українське суспільне і комерційне радіомовлення: перші підсумки співіснування // Теле- та радіожурналістика. 2018. Вип. 17. С. 13–21.
- Гребінська С. І., Матвєєв А. Ю. Маркетингові дослідження історичного розвитку реклами та її сучасного стану // Економіка та суспільство. 2017. № 13. С. 414–419.
- Дмитровський О. Інтернет-радіо в Україні: тенденції розвитку // Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика. 2015. Вип. 40. С. 358–362.
- Дутчак А. А. Передумови та історія виникнення онлайн-телебачення в Україні // Наукові записки Української академії друкарства. 2017. № 2. С. 272–286.
- Лизанчук В. В. Основи радіожурналістики. Київ : Знання, 2006. 628 с.
- Остапа С. В., Міський В. В., Розкладай І. Є. Суспільне мовлення в Україні: історія створення та виклики. Київ : ТОВ «Друкарня Віол», 2018. 156 с.
- Роль інтернет-технологій у розвитку продемократичних рухів. Кейси протестів в Україні 2013–2014 та Білорусі 2020. Київ : ГО «Інтерньюз-Україна», 2021. 96 с.
- Санакоєва Н. Д., Кущ С. Г. Медіахолдинги в інформаційному просторі України // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. 2015. № 4. С. 100–104.
- Скляренко В. Є. Телебачення незалежної України: історія та сучасність // Український історичний журнал. 2008. № 5. С. 179–186.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Шальман Т. М. Інформаційний простір: сутність і місія комерційного телебачення в ньому // Інформаційне суспільство. 2015. Вип. 21. С. 12–18.
- Шпак В. І. Розвиток друкованих засобів масової інформації в тематичному, мовному і регіональному аспектах (1990–2010 роки) // Історична пам’ять. 2013. № 29. С. 96–103.
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Видавнича справа, медії в Україні
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Панчук Д. М. Масмедії в Україні // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Масмедії в Україні (дата звернення: 8.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
