Новгородцев, Павло Іванович
|
Новгородцев, Павло Іванович | |
|---|---|
| Народження | 12.03.1866 |
| Місце народження | Бахмут, Донецька область, Україна |
| Смерть | 23.04.1924 |
| Місце смерті | Прага, Чехія |
| Напрями діяльності | політика |
Новгоро́дцев, Павло́ Іва́нович (12.03.1866, м. Бахмут Катеринославської губернії, тепер Донецька область, Україна — 23.04.1924, м. Прага, Чехословаччина, тепер Чехія) — правознавець, філософ права, представник неоліберальної думки, теоретик правової і соціальної держави, політичний і громадський діяч, активний учасник боротьби з більшовизмом.
Засновник Московської школи «відродженого природного права» («ідеалістичної школи права»).
Педагог та організатор освіти, професор Московського університету (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова; 1903–1911, 1917–1918), ректор Московського вищого комерційного інституту (1906–1918). Один із провідників Конституційно-демократичної партії в Російській імперії початку 20 ст.
Життєпис
Народився у сім’ї харківського купця 2-ї гільдії. 1884 закінчив класичну гімназію м. Катеринослава (тепер м. Дніпро, Україна); 1888 — юридичний факультет Московського університету, був залишений на кафедрі історії філософії права.
Магістерську й докторську дисертації готував переважно за кордоном, де 1889 познайомився із В. Вернадським. Той став другом на все життя, був сподвижником у громадських і політичних справах; під його впливом захопився філософією. 1897 захистив магістерську («Історична школа юристів, її походження та доля»), 1902 — докторську («Кант і Геґель у їх ученнях про право і державу. Дві типові побудови у філософії права») дисертації.
1902 склав збірку наукових праць «Проблеми ідеалізму» (серед авторів — М. Бердяєв, С. Булгаков, Б. Кістяківський).
1906 обраний до Першої Державної думи від Катеринославської губернії. Критикував панівний режим, тому 1906 був ув’язнений. У м. Москві проживав у одному домі й товаришував із родиною М. Старицького.
Дружина — Лідія Будилович, із родини громадських діячів Закарпаття.
Новгородцев був членом загальноросійської «Спілки міст» (обстоювала принципи місцевого самоврядування) здійснювала волонтерську підтримку поранених бійців та сімей загиблих у війні 1914–1918). Член Особливої ради при А. Денікіні.
Надав вирішальну допомогу В. Вернадському в створенні 1918 Української академії наук.
Лікувався і працював у м. Берліні (кінець 1918 — початок 1920).
1920 — професор Таврійського університету в м. Сімферополі (тепер Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського).
Емігрував до Німеччини (кінець 1920), де працював у Аахенській технічній школі (1921–1922).
Засновник і декан Російського юридичного інституту як факультету Карлового університету у м. Празі (1922–1924).
Наукова діяльність
Опублікував понад 70 наукових праць. У творчості увиразнюється чотири періоди:
- 1896–1903 — становлення;
- 1904–1910 — розроблення теорії «відродженого природного права зі змістом, що змінюється»;
- 1910–1917 — дослідження абсолютного ідеалу й розроблення теорії правої держави, коригування позиції щодо «змінюваності» змісту природного права;
- 1918–1924 — тлумачення ідеалу як православно-християнського; сумніви щодо можливості розбудови правої держави в Росії.
Позиція щодо природного права як морального критерію критики права позитивного (законодавства) залишалася незмінною.
Головною працею першого періоду є стаття «Моральнісний ідеалізм у філософії права (До питання про відродження природного права)» у збірнику «Проблеми ідеалізму» (1902). У ній остаточно сформулював проблеми відродження природного права (результат дисертаційних досліджень) і створив концепцію морального ідеалізму (об’єднано ідеї світової філософсько-правової та політичної думки про необхідність критики існуючого права й держави, що має апелювати до етично обґрунтованих уявлень про ідеальні абсолютні норми).
У другий період першорядне значення приділяв суспільно-політичній і педагогічній діяльності. Категорія ідеалу стала домінуючою як концентроване втілення інтенцій розвитку культури в бік наповнення гуманістичним змістом соціальних функцій держави. Стан праворозуміння сучасної йому Росії визначав як кризовий, що суперечив суспільному ідеалу. В основі ідеї правової держави — теорія природного права. Остання пройшла три етапи розвитку: 1) обґрунтування ідеї віротерпимості;
2) теоретична розроблення політичної доктрини французької революції;
3) покладання на державу соціальних зобов’язань.
Третій період — час розвитку наукових поглядів і світогляду, обумовлений також початком війни 1914:
- довів неправомірність ідеї Р. Штаммлера стосовно змінюваності природноправової ідеї залежно від соціоісторичних умов;
- виокремив православну складову культурно-релігійних основ правосвідомості;
- осмислюючи події війни як ірраціональні, конкретизував гуманістичну складову природноправових теорій у православ’ї як ученні, наближеному до ранньохристиянських ідеалів.
Ця позиція набула домінантного значення в четвертий період творчості. Її посилення в інтерпретації соціально-правової реальності було вираженням впливу релігійно-філософської думки початку 20 ст. на тлі трагічних подій після Жовтневого перевороту 1917. Секулярні філософсько-правові побудови в межах західноєвропейських концепцій правової держави не витримали тиску ірраціональної фактичності. Адекватнішими були пояснення, що спиралися на витоки християнського світогляду. У концептуальній частині головної праці «Про суспільний ідеал» (Москва, 1917; Київ, 1919; Берлін, 1921; 1922) виклав учення про правову державу як конструктивний ідеал. Друга частина (незакінчена) є зразком наукової критики марксизму з об’єктивним виявленням його утопічності та розкриттям надзвичайної небезпеки, а також критики анархізму.
Здійснив історичний аналіз ідеї бездержавності в її головних утіленнях — соціалізмі (марксизмі) та анархізмі. Показав перевагу теорії правової держави. Довів, що основною суперечністю є неможливість засадничих принципів витримати тиск практичних потреб життя та перевірку історичними фактами.
Розробив поняття «наукова школа», виділив такі критерії:
а) формулювання генералізуючої ідеї;
б) дослідження її генезису;
в) визначення кола дослідницьких проблем;
г) виокремлення постаті фундатора;
ґ) установлення зв’язку визначених проблем зі світоглядними домінантами епохи та їх значення в розробленні кола ідей та методології дослідження;
д) еволюція ідеї (розвиток її критиками: послідовниками та опонентами).
Серед учнів його школи — представники філософської та соціально-політичної думки Б. Вишеславцев, І. Ільїн, Г. Флоровський, С. Франк, певною мірою С. Булгаков і Б. Кістяківський. Більшість із них після подій 1917 і 1918–1922 вимушенаі емігрувати (як і сам Новгородцев).
Праці
- Историческая школа юристов, ее происхождение и судьба: опыт характеристики основ школы Савиньи в их последовательном развитии. Москва : Университетская типография, 1896. 238 с.
- Кант и Гегель в их учениях о праве и государстве: два типических построения в области философии права. Москва : Университетская типография, 1901. 245 с.
- Нравственный идеализм в философии права (К вопросу о возрождении естественного права) // Проблемы идеализма. Москва : Московское психологическе общество, 1902. С. 236–237; 242; 249–253; 290; 296.
- Об общественном идеале. 4-е изд. Берлин : Слово, 1922. 385 с.
- Сочинения. Москва : Раритет, 1995. 446 с.
- Введение в философию права. Кризис современного правосознания. Санкт-Петербург : Лань, 2000. 347 с.
Література
- Walicki A. Legal Philosophies of Russian Liberalism. Oxford : Clarendon Press, 1987. 477 p.
- Фролова Е. А. П. И. Новгородцев о праве и государстве. Москва : МАКС Пресс, 2001. 138 с.
- Кацапова И. А. Философия права П. И. Новгородцева. Москва : Институт философии РАН, 2005. 186 с.
- Проблемы философии права: К 140-летию со дня рождения П. И. Новгородцева. Луганск : #Луганский государственный университет внутренних дел имени Э. А. Дидоренко, 2006. 384 с.
- Кацапова И. А., Бажов С. И. Философское мировоззрение П. И. Новгородцева. Москва : Институт философии РАН, 2007. 182 с.
- Литвинов О. М. Філософія права Павла Новгородцева: суспільний ідеал — право — держава. Луганськ : Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка, 2009. 292 с.
- Гоцуляк Ю. В. Місце національного та релігійного фактору у правових поглядах П. І. Новгородцева // Науковий часопис Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2014. Вип. 26. С. 84–90.
- Тимошенко В. І. Суспільний ідеал П. І. Новгородцева // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2018. № 2. С. 60–71.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Литвинов О. М. Новгородцев, Павло Іванович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Новгородцев, Павло Іванович (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.06.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
