Поснов, Михайло Еммануїлович
Посно́в, Миха́йло Еммануї́лович [ рос. Поснов, Михаил Эммануилович; болг. Поснов, Михаил Емануилович; 19.01.1873 (за ін. даними, 24.01.), с. Протас’єв Угол, тепер Чучковського району Рязанської області, Російська Федерація (за ін. даними, на хуторі поблизу сіл Протас’єв Угол та Завідово) — 13.10.1931, м. Софія, Болгарія] — біблеїст, історик християнської церкви, освітній діяч, доктор церковної історії (з 1918), професор
(з 1919).
|
Поснов, Михайло Еммануїлович (Поснов, Михаил Эммануилович) | |
|---|---|
| Народження | 19(або 24).01.1873 |
| Місце народження | Протас’єв Угол |
| Смерть | 13.10.1931 |
| Місце смерті | Софія |
| Місце поховання | Софія |
| Місце діяльності | Росія, Україна, Болгарія |
| Напрями діяльності | біблеїстика, церковна історія, викладання |
Зміст
Життєпис
Походив з купецької родини. Дитячі роки провів у м. Сапожку (тепер Рязанська обл., РФ), де навчався у сільській школі, духовному училищі (1883–1888), єпархіальній семінарії. Упродовж 1888–1894 вчився у Рязанській духовній академії.
З метою поглиблення своїх знань перебрався до м. Києва (1894) і продовжив навчання у Київській духовній академії, яку закінчив 1898 зі ступенем кандидата богослов’я.
З жовтня 1898 — викладач російської та церковнослов’янської мови у Богуславському духовному училищі, від 1899 також і катехизису, церковного статуту та арифметики. З серпня 1902 після реорганізації училища став викладачем Києво-Подільського духовного училища.
1903 був запрошений на посаду субінспектора до Київської духовної академії. Цього ж року захистив магістерську дисертацію з проблем біблійного богослов’я («Ідея завіту Бога з ізраїльським народом у Старому Завіті», текст виданий як монографія ще 1902 у м. Богуславі). З 1908 — приват-доцент кафедри історії Церкви в Імператорському університеті Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка); від 1910 — доцент кафедри Святого Письма Нового Завіту. Одночасно викладав у Київській духовній академії, де став екстраординарним (1913), а згодом ординарним (1919) професором кафедри історії стародавньої Церкви. Мав чин статського радника.
1918 захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора церковної історії («Гностицизм II століття і перемога Християнської Церкви над ним»), однак отримав учений ступінь не від alma mater, а від Казанської духовної академії (07.06.1918).
Негативно сприйняв революційні перетворення суспільного життя, не поділяв поглядів більшовиків, як і ідей української державності. Рятуючись від буремних київських подій, Поснов спочатку переїхав до м. Одеси. Короткий час викладав у Новоросійському університеті (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова). Наприкінці 1919 остаточно схилився до еміграції — виїхав спершу до Греції, а згодом до Болгарії, де провів решту життя.
Працював професором догматики та історії церкви в Софійській духовній академії, Софійському університеті, Пловдівській духовній семінарії.
Похований у м. Софії.
Наукова спадщина
Першою фундаментальною працею стала монографія «Ідея Завіту Бога з ізраїльським народом у Старому Завіті» (рос. «Идея Завета Бога с израильским народом в Ветхом Завете: Опыт богословско-философского обозрения истории израильского народа», 1902). Укладена в канонічно-православній богословській традиції (з притаманною для неї негативною критикою західних богословів); поряд із тим презентувала автора як доброго знавця тогочасної західної богословської думки, єврейської історії, юдаїзму (зокрема, месіанізму) та раннього християнства, дослідника канонічних і апокрифічних (див. Апокрифи) юдейських та християнських текстів. Доволі сміливо висловлював свою симпатію до єврейського народу, захоплення його національною вдачею виживати за будь-яких утисків, боронити і плекати своє, рідне.
Монографія «Юдейство. До характеристики внутрішнього життя єврейського народу в післяполонний час» (рос. «Иудейство. К характеристике внутренней жизни еврейского народа в послепленное время»), видана в м. Києві 1906, присвячена дослідженню месіанського вчення юдаїзму, релігійних настроїв юдеїв у період після Вавилонського полону, течій у передхристиянському юдаїзмі, юдейської апокаліптичної літератури. Поснов висновував, що саме юдейська апокрифічна література передхристиянської доби утверджувала ідею юдейського месіанізму, понад те, була ідеологічною зв’язкою Старого і Нового Завітів, підґрунтям для виникнення і поширення християнства. Такі погляди були новаційними для тогочасного церковного середовища, яке нехтувало неканонічним літературним масивом як «несуттєвим», а то й неприйнятним для пояснення ґенези християнського віровчення. Автор підкреслював, що саме талмудична традиція зіграла чи не провідну роль у формуванні християнських уявлень про небесне, ідеально-божественне, трансцендентного Бога; прямо зазначав, що на формування таких уявлень переважний вплив здійснив платонізм.
У монографії «Гностицизм II століття і перемога Християнської Церкви над ним» (рос. «Гностицизм II века и победа Христианской Церкви над ним», Київ, 1917) автор висновував, що ґенеза гностичного світогляду була тісно пов’язана із самарянством, добачав значення гностицизму в тому, що він прискорив появу й організацію (інституціювання) церкви, спонукав церковників порушити багато релігійно-практичних питань. Майже весь наклад, виданий за революційних подій, було знищено; праця набула відомості після нового видруку в м. Брюсселі (1991).
На еміграції в Болгарії дослідник готував до видання монографію «Історія Християнської Церкви: до поділу Церков (1054 р.)» [рос. «История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.)», Софія 1933, 1937; Брюссель, 1964; Київ, 1991], проте реалізувати свій задум так і не встиг. Книга натепер стала найвідомішою і найпопулярнішою працею Поснова. Тут фахово визначив предмет, методи дослідження, завдання історії християнської Церкви як науки одночасно історичної й богословської. Вказував на те, що церковна історія «є одним із відділів, частин чи сторін загального людського розвитку», але на відміну від світської історії (що «має на увазі земний, політичний, культурно-освітній розвиток народів, людства»), зображує «прагнення людей до вічної, небесної цілі — спасіння їхніх душ». Окреслив завдання церковної історії: а) зібрати факти, «витягти дані з усіх відповідних областей, які характеризують життя Церкви», долучити до справи весь доступний історичний матеріал; б) вивчити цей матеріал критично, встановивши справжнє, автентичне, «відкинувши підроблене, фальсифіковане і вказавши сумнівне»; в) викласти весь видобутий і критично перевірений матеріал із дотриманням належних правил. Наполягав на тому, що огляд історичних фактів мусить бути «складений за історичним методом», а запорукою наукового підходу є урозуміння фактів «в їх природному, закономірному, генетичному розвитку», встановлення «прагматичного зв’язку між ними, як між основами і наслідками, причинами та діями». Разом з тим міркував про обмеження застосування історичного методу в церковній історії, з огляду на її «божественний складник». Зауважував на те, що під час збирання джерел, дослідження та опрацювання матеріалу «історик повинен бути об’єктивним, вільним від помилкового патріотизму (шовінізму), а церковний історик — від конфесійних тенденцій», бо саме за таких умов дослідницька праця ставатиме незаангажованою, об’єктивною у висновках, направду науковою. І сам намагався дотримуватися (наскільки, правда, це бути можливо для нього як для православного вірянина) принципу позаконфесійності.
У дослідженнях Поснова з історії Церкви та богословських творах істотне місце посідала історико-філософська проблематика. Особливо важливим уважав питання про зв’язки давньогрецької філософії й патристики, був переконаним прихильником ідеї догматичного розвитку.
Перебував під впливом богословських і філософських поглядів В. Соловйова, вслід за ним проводив думку, що історичне об’єднання Католицької та Православної церков можливе й необхідне.
Визнання
Праці М. Поснова, які не були знані в Україні за радянської доби, тепер повернулися до читацької й наукової авдиторії, а завдяки дослідницькій глибині, фактажу, аргументованості, науковій ґрунтовності, зберегли свою актуальність. За визнанням українських істориків та релігієзнавців, «дух позаконфесійності», прагнення до наукової об’єктивності, а також сміливість висновків помітно вирізняють доробок ученого з-поміж огрому богословських праць з історії християнства.
Поснова відносять до когорти засновників релігієзнавчої думки в Київському університеті, часом — до основоположників історико-критичного вивчення християнства в Україні. Закладені ним традиції дослідження історії церкви, зокрема еволюції ранньохристиянського віровчення, притаманну йому скрупульозність, фундаментальність підходу до з’ясовуваних проблем, конфесійну незаангажованість, толерантність відчитують у розвідках сучасних українських християно- і біблієзнавців (зокрема, київської школи).
Додатково
- Був одружений (з 1911), виховував доньку і сина. Дружина — Олена Григорівна (1888–1966) походила з родини дворянина Полтавської губернії. Донька — Ірина Михайлівна Поснова (1914–1997) — засновниця (1945), директор і головний редактор видавництва «Життя з Богом» («Жизнь с Богом» франц. «La Vie avec Dieu») та однойменного часопису (м. Брюссель, Бельгія). Видавництво стало справою її життя, а її зусиллями була видана наукова спадщина батька. «Життя з Богом» видавало російськомовну православну і католицьку літературу, зорієнтовану на потреби російської еміграції, а також для нелегального переправлення в СРСР. У 2000 видавництво, а також російський духовно-просвітницький центр у м. Брюсселі, припинили свою діяльність.
- Станом на 1917 Поснови мешкали в м. Києві за адресою: вул. Гоголівська, буд. 32, кв. 3.
Праці
- Идея завета Бога с израильским народом в Ветхом Завете: (Опыт богословско-философского обозрения истории израильского народа). Богуслав: лито-тип. А. М. Ленского, 1902. 197 с.
- Иудейство. К характеристике внутренней жизни еврейского народа в послепленное время. Киев : тип. И. И. Горбунова, 1906. 267 с.
- Новые типы построения древней истории церкви. (Вступ. лекция, чит. в Ун-те св. Владимира прив.-доц. М.Э. Посновым, 30 сент. 1908 г.). Киев : тип. Имп. Ун-та св. Владимира, АО печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1909. 47 с.
- Гностицизм II века и победа Христианской Церкви над ним. Киев : тип. АО «Петр Барский в Киеве», 1917. 825 с.
- История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). Киев : Путь к истине, 1991. 614 с.
Література
- Кьосева Ц. България и руската емиграция: 20-те — 50-те години на XX в. София : Международен център за изследване на малцинствата и културните взаимодействия, 2002. 509 с.
- Павленко П. Ю. Михайло Поснов (1873–1931) — основоположник вітчизняного історико-критичного вивчення християнства, засновник релігієзнавчої думки в Київському університеті Св. Володимира // Софія. 2014. No 2 (2). С. 27–31.
- Бурега В. В. Жизненный путь и научное наследие профессора М. Э. Поснова // Труди Київської Духовної Академії. 2017. No 26. С. 263–277.
- Павленко П. Ю. Поснов, Михайло Еммануїлович (в авторській редакції). URL:
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Павленко П. Ю. Поснов, Михайло Еммануїлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Поснов, Михайло Еммануїлович (дата звернення: 11.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.12.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
