Кримінальне право
Криміна́льне пра́во — галузь права, яка регулює відносини владного характеру між державою і громадянами, визначаючи вичерпний перелік злочинів і кримінальних проступків, видів і розмірів кримінально-правових засобів, які передбачені в разі їх вчинення, а також підстав та умов для застосування цих засобів; галузь правової науки і навчальна дисципліна, що вивчає відповідні відносини.
Зміст
Історична довідка
Одна з найстаріших галузей права. Численні норми кримінального права містяться в Старому й Новому Завітах, Корані та інших канонічних джерелах, стародавніх законах, коментарях правознавців — Платона, Ульпіана, Цельса та інших давньогрецьких, візантійських філософів і юристів. Основними джерелами кримінального права Давньої Русі були «Руська Правда» і князівські статути, які згодом вплинули на формування кримінального права Литви, Польщі, Росії.
Кримінальне право формувалося й удосконалювалося протягом кількох тисячоліть у багатьох напрямах. Поступово воно було відділене від моралі, релігії та канонічного права за принципом «Гріхами відає церква, злочинами — держава», а за часів Візантійської імперії виокремилося в спеціальну галузь права.
Упродовж тисячоліть кримінальне право суттєво змінило свою форму: якщо на початку воно мало переважно усний характер і відображалося в правових звичаях та канонічних джерелах, то з появою писемності та відділенням права від релігії, почалася його систематизація: в епоху раннього Середньовіччя в Європі з’явилися збірники, у 16 ст. — закони, у 18 ст. ― кримінальні укладення і кодекси. Із часом значно змінилася форма кримінально-правових приписів: якщо спочатку вони мали переважно казуїстичний і фрагментарний характер, то з появою кодексів стали узагальненими, систематизованими й повними.
Змінилася також природа кримінальної відповідальності. В архаїчні часи вона мала об’єктивістський і колективний характер. Завдану шкоду мав відшкодувати той, хто її заподіяв, незалежно від його вини, або за допомогою одноплемінників. В інтересах примирення людей і безпеки роду конфлікт мав бути погашений будь-яким способом. Натомість у часи пізнього Середньовіччя в Європі кримінальна відповідальність стала суб’єктивною та індивідуальною. Проте історія кримінального права загалом не заперечує примирливого характеру кримінальної відповідальності та можливості притягнення до неї окремих колективів.
Поступово звузилося загальне поняття злочину: воно набуло чіткості та очевидних ознак. З’явилися початкові уявлення про підстави та умови криміналізації діянь. У 18–19 ст. в Європі було скасовано відповідальність за відьомство та інші «уявні» злочини.
З появою професійної та організованої злочинності в 19–20 ст. почали з’являтися нові кримінально-правові засоби боротьби з нею. Змінилася мета покарання: від відплати й залякування до виправлення та попередження. Перше покарання, яке замінило необмежену помсту, було помста за принципом таліону. Згодом, у часи раннього Середньовіччя (в менш розвинутих країнах Європи — в часи пізнього Середньовіччя) обов’язковий таліон був замінений системою композицій (відкупів) і прощення. Проте елементи таліону збереглися до сьогодні в карі — у принципі адекватності покарання вчиненому злочину.
Під тиском філософських уявлень про мету покарання змінилася система покарань: вже у 18–19 ст. звузилася сфера застосування смертної кари, було скасовано калічницькі й тілесні покарання. У 20 ст. більшість європейських держав остаточно відмовилася від смертної кари (наприклад, в Англії з 1826 до 1861 кількість злочинів, що каралися смертю, зменшилася з 200 до 4). У цей період були пом’якшені покарання неповнолітніх та осіб, які вчинили злочини через необережність, з’явились умовні покарання та дострокове звільнення злочинців, які стали на шлях виправлення. Виникла загальна тенденція до вирішення певних проблем кримінальної відповідальності за допомогою інших (крім покарання) кримінально-правових засобів. Були запроваджені пробація, обмежувальні засоби, примусові засоби виховного характеру, спеціальна конфіскація, реституція і компенсація, медіація тощо.
Кримінальне право як галузь правової науки
Кримінальне право розуміють не лише як галузь права, а й як галузь правової науки і навчальну дисципліну. Ще в 13 ст. з’явилися перші спеціальні напрацювання в галузі кримінального права. У 16 ст. цю юридичну дисципліну почали викладати в європейських університетах. Філософські основи сучасного кримінального права заклали Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Лок, Ш. Л. де Монтеск’є, Вольтер, Ч. Б. Беккаріа, І. Кант, Г. Гегель, Л. Феєрбах, О. Кістяківський, М. Таганцев (1843–1923; тепер Російська Федерація), Ф. фон Ліст (1851; тепер Австрія ― 1919; Німеччина), Е. Дюркгейм, М. Ансель (1902–1990; Франція) та інші європейські мислителі. Вони заснували школи кримінального права: просвітницько-гуманістичну, класичну, антропологічну, соціологічну, нового соціального захисту. Сьогодні кримінальне право вивчають на правових спеціальностях у всіх університетах України.
Характеристика
Кримінальне право відображає існування сукупності явищ — національного кримінального законодавства і відповідних міжнародних договорів, їх тлумачення (інтерпретації) і практики застосування. На відміну від кримінального законодавства, кримінальне право має не лише відповідний кодекс, а й писані й неписані джерела, складається з системи норм (а не статей), які виробило суспільство (а не держава) і виражають суспільні уявлення (а не волю державної влади) щодо злочинності, караності і суміжних понять.
Кримінальне право (як галузь публічного матеріального права) має ознаки, притаманні праву загалом: системність, формальну визначеність, обов’язковість для виконання тощо. Воно охороняє відносини, врегульовані іншими галузями права (конституційним, цивільним, адміністративним, екологічним, трудовим тощо), є своєрідним гарантом їх забезпечення.
Функції кримінального права: охоронна, регулятивна (регулювання людської поведінки), запобіжна (утримання від вчинення кримінальних правопорушень).
Поділ кримінального права на загальну та особливу частини є результатом поступового підвищення здатності людини до абстрактного, системного мислення. Наслідком цього стало підвищення рівня законодавчої техніки та кодифікація кримінального законодавства. Загальна частина кримінального права становить сукупність понять та інститутів, необхідних для застосування положень особливої частини кримінального права. Особлива частина кримінального права — це перелік чи каталог діянь, які криміналізовані (їх вважають кримінальними правопорушеннями в певний історичний час на визначеній території). Кримінальне право має найтісніший зв’язок із кримінологією, а також кримінальним процесуальним і кримінальним виконавчим правом. Кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі відносини є похідними від кримінально-правових.
Кримінальне право України
Спільними рисами кримінального права України та кримінального права інших держав континентальної Європи є схожість їхніх норм. Йдеться про подібність дії кримінального закону в часі та просторі, суб’єкта злочину, вини, обставин, що передбачають кримінальну протиправність, видів покарань, а найголовніше — переліку діянь, які вважають злочинами. На відміну від держав континентальної Європи, у державах англосаксонської правової системи основним джерелом кримінального права є судовий прецедент. Наприклад, в Англії і до сьогодні немає кримінального кодексу (хоч є окремі, тематичні, кримінальні закони, а англійські юристи не залишають спроб кодифікувати кримінальне законодавство).
Характерною є тенденція до гармонізації кримінального права. Остання оприявнюється у створенні конвенцій, директив та інших загальнообов’язкових актів у межах Ради Європи та Європейського Союзу і їх інтерпретації в рішеннях відповідних судів, зокрема Європейського суду з прав людини.
Кримінальне право України стрімко втрачає риси пострадянського кримінального права, властивого Російській Федерації, Білорусі, Вірменії, Азербайджану, країнам Середньої Азії. До таких рис належать:
- кримінальна відповідальність за екстремізм та подібні ідеологічні злочини,
- значне втручання кримінального права в економічні відносини,
- широке застосування позбавлення волі,
- використання альтернативних засобів кримінально-правового впливу.
Література
- Хавронюк М. І. Історія кримінального права європейських країн. Київ : Істина, 2006. 192 c.
- Кримінальне право. Загальна частина / За ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова та ін. Київ : Істина, 2011. 1112 с.
- Навроцький В. Кримінальне право і кримінальне законодавство: співвідношення понять // Право України. 2011. № 9. С. 20–24.
- Панов М. І. Лекція професора М. Панова: Вступ до курсу «Кримінальне право України // Право України. 2011. № 9. С. 321–342.
- Яценко С. С. Основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав. Київ : ВД «Дакор», 2013.168 с.
- Дудоров О. О., Хавронюк М. І. Кримінальне право (навчальний посібник). Київ : Ваіте, 2014. 944 с.
- Текст проєкту нового Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний Кодекс. 2022. URL: https://newcriminalcode.org.ua/criminal-code
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Хавронюк М. І. Кримінальне право // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Кримінальне право (дата звернення: 4.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.07.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
