Природна релігія
Приро́дна релі́гія (англ. natural religion) — вчення про релігію як сукупність вірувань, безпосередньо властивих «людській природі», таких, що випливають зі вроджених людських потреб, вищих інстинктів або інтенцій, розуму й моралі, світопізнання та умов життєвого середовища. Термін виник і поширився серед інтелектуально-філософських кіл доби Нового часу, особливо за епохи Просвітництва.
Історична довідка
Засновником теорії природної релігії вважають філософа, дипломата й політичного діяча барона Герберта з Чербері (1583–1648; Англія). У своїй головній праці «Про істину» (лат. «De Veritate»; 1624) мислитель сформулював засади англійського деїзму. Вважав, що людина народжується з деякими вродженими загальними, найпростішими, первинними інстинктами, почуттями та розумовими поняттями, що мають божественне походження, є самоочевидними й переконливими. З-поміж них: поняття про існування Вищої істоти, а відповідно, й «закладена» обов'язковість Її шанування чеснотами і благочестям. Людству притаманна віра у вище начало, надія на можливість спокути гріхів, сподівання на справедливу відплату в житті земному і потойбічному. Католицька церква внесла трактат до «Індексу заборонених книг». Послідовники Герберта з Чербері вважали, що природна релігія співвідносна з розумом. Вчення про природну релігію було зорієнтовано на очищення релігійного віровчення від феодально-церковних рис, адаптацію до нових соціальних реалій.
Мислителі 17–18 ст., залежно від світоглядних переконань, використовували уявлення про «природну релігію», «релігію розуму», «релігію здорового глузду» як для виправдання «справжнього (правдивого, позитивного) християнства» і «справжньої віри» (на відміну від релігійного фанатизму; наприклад, І. Ньютон, Дж. Лок), так і для спростування авторитету Святого Письма, раціональної критики богословських догм. Засадничі принципи природної релігії виводили з роздумів над чинним порядком і закономірностями світу, в яких вбачали оприсутнення Вищого розуму, Божественного Духу, Передвизначеної гармонії. Багатьох об’єднувало тлумачення природної релігії як умови утвердження в суспільстві законів, краси, досконалості, моралі.
Вільнодумчі розмисли з релігійних питань у річищі деїзму лишили Дж. Толанд, Е. Шефтсбері, Т. Джефферсон, Б. Франклін. Серед прихильників теорії природної релігії, які запропонували своє тлумачення, були: Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро, Г. Лессінг, Г. Реймарус та ін. Практичне втілення вчення знайшло у Франції за часів М. Робесп'єра під час спроби встановити позаконфесійний культ Верховної Істоти.
Д. Г’юм у працях «Діалоги про природну релігію» (англ. «Dialogues Concerning Natural Religion»; 1751–1757, опублікована 1779), «Природна історія релігії» («The Natural History of Religion»; 1757) виклав своє бачення еволюції релігії, де природна релігія — лише один із початкових етапів; протиставив «хибному розуму релігійної віри (англ. faith)» правдивий інстинкт «буденної віри (англ. belief)». Ідеї природної релігії простежують у творах І. Канта.
У Л. фон Феєрбаха поняттям «природна релігія» названі всі первісні й давні вірування, що уособлюють сили природи.
Термін «природна релігія» (що спільна для всього людства й неповторна в кожному індивідуальному сповідуванні) у 1880-ті активно вживав П. Куліш.
У 19–20 ст. до поняття природної релігії зверталися представники позитивізму та екзистенціалізму. Відомі намагання описати як природну релігію католицизм і протестантизм; вірування первісних народів, які ще «не досягли вищих стадій еволюційного розвитку»; штучні спроби реконструкції загальнолюдської природної релігії або ж конструювання майбутньої «релігії розуму», здатної об’єднати все людство.
У сучасній науці
У сучасній філософії, релігієзнавстві термін нерідко використовують на позначення первісних, язичницьких вірувань, архаїчних уявлень давніх народів. Утім, таке тлумачення щобільше звільнюється від колишньої ідеологеми культурної вищості європейців-християн над іншими народами. Природні релігії розглядають як локальні комплекси, що виникали внаслідок освоєння первісними соціальними групами, людиною безпосереднього життєвого простору, природного середовища існування, урозуміння її зв’язку з природою, узагальнення досвіду поколінь (як-от, анімізм, шаманізм, аграрні культи тощо).
Література
- Академічне релігієзнавство / За наук. ред. проф. А. Колодного. Київ : Світ Знань, 2000. 862 с.
- Якуша В. Практичний аспект розширення меж релігійного досвіду // Вісник Львівського університету. Серія: Філософсько-політологічні студії. 2022. Вип. 43. С. 211–219.
- Филипович Л. Природна релігія // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 3 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2023. Т. 2. С. 719.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Филипович Л. О., Арістова А. В. Природна релігія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Природна релігія (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.12.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
