Україна: стартові умови розгортання державотворчих процесів

Ста́ртові умо́ви розгорта́ння державотво́рчих проце́сів в Украї́ні — сукупність чинників, які уможливлювали здійснення, присколювали, гальмували, а також визначали особливості розвитку процесів державотворення після прогодошення незалежності України.

01.12.1991 відбулися дві події історичної ваги — понад 90 % громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано президента республіки — Л. Кравчука (понад 61 % голосів).

Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Зовнішні та внутрішні чинники державотворення

Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників.

Зовнішні чинники

• поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи;
• помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;
• втрата центром контролю за подіями на місцях;
• синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;
• поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;
• намагання Росії зберегти домінантну роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники

• існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;
• бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;
• певна стабільність українського товарного ринку;
• активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;
• післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;
• дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;
• багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку:

• у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії;
• в економічній — від командної до ринкової економіки;
• у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі;
• в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей;
• у міжнародній — від об’єкта до суб’єкта геополітики.

Загалом мало бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотвірного процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 зразка суспільного розвитку за відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього — тупцювання на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінували настрої невдоволення, спричинені наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови.

На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення чітко не визначила свого місця в процесі державотворення.

Природно-ресурсний потенціал

Важливим аспектом оцінювання стартових можливостей республіки після проголошення незалежності стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси. На початку 1990-х частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель — понад 55 %, що було одним із найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була й забезпеченість ріллею в розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великій Британії — 0,12 га, у Німеччині — 0,20 га, у середньому в Європі — 0,26, у світі — 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав із середнім рівнем матеріально_сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю: на території республіки сконцентровано до 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки в декілька разів перевищують реальні потреби, але водночас країна недостатньо забезпечена паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою в розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби в деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20–25 %.

Економічна сфера

Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосереджуватися на основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, слід звернути увагу на особливості форм і методів його використання в радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 1990-х визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95 % усієї власності, розташованої в Україні.

Тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75–80 % продукції української промисловості виробляли підприємства-монополісти. Безпосереднім наслідком цього стала надзвичайно низька конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках.

Успадкованими з радянських часів значними вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Незалежній Україні залишилася в спадок структурна й територіальна диспропорційність економіки. Так, частка групи «А» (галузей, в яких виробляють засоби виробництва) становила 70 %, а групи «Б» (галузей, що виробляють предмети споживання) — 30 %, тоді як у США промислова продукція групи «Б» становить майже 70 %. Це означало орієнтацію української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному розміщенні виробничих сил. Так, рівень економічного розвитку центру й заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Подніпров’я і Донбасу. Успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80 % усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини.

Саме тому ще в листопаді 1991 українські підприємства мали постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей час лише зв’язки з Росією забезпечували 67,3 % виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська економіка була надто мілітаризована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Вагому частку цих коштів вкладали в промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 30 % союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), до 80% підприємств машинобудівних галузей були залучені до виробництва зброї.

Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з другого — суттєво ускладнювало розв’язання проблеми конверсії.

Перетворення України ще від 1920-х на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення екологічної ситуації в республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх і великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та наземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визначалися й дією соціально-психологічних чинників. У радянськіий період поряд з культом дисципліни та відповідальності (що став необхідною умовою функціонування командної системи) було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, пріоритету державних інтересів над особистими.

Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення Україна займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення — 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а в сільському господарстві ділила з Росією 5–6 місця. Деформована структура господарського комплексу,успадкована від колишнього СРСР, у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками суттєво ускладнила державотвірний процес на початковому етапі.

На початковому етапі державотворення керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у військово-політичній сфері, західні країни на якийсь час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США — на президентських виборах, Німеччина — на питаннях внутрішньої консолідації, Японія — на чотирьох островах Курильської гряди. А свою фінансову допомогу Захід використовував як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на 10 місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотвірних дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

Література

1. Барановська Н. П., Біла С. О., Бондаренко В. Д. та ін. Державотворчий процес в Україні, 1991–2006. Київ : Наукова думка, 2007. 910 с.
2. Касьянов Г. В. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. Київ : Наш час, 2008. 432 с.
3. Кульчицький С. В. Закономірності державотворчого процесу у незалежній Україні. Київ : Інститут історії України НАН України, 2001. 160 с.
4. Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.). Київ : Наукова думка, 2001. 560 с.
5. Мироненко П. В. Форма правління. Політичні трансформації на зламі століть. Київ : Академія, 2014. 216 с.
6. Перглер Т. І. Філософія українського державотворення доби глобалізації та інформаційної революції. Київ : Знання України, 2014. 315 с.
7. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Див. також

Україна

Україна: загальний профіль

Україна: основні засади внутрішньої політики

Україна: модернізація держави у 2014–2020

Україна: партійна система

Автор ВУЕ

О. Д. Бойко

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д. Україна: стартові умови розгортання державотворчих процесів // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Україна: стартові умови розгортання державотворчих процесів (дата звернення: 29.04.2024).