Україна: партійна система
Парті́йна систе́ма Украї́ни — елемент політичної системи суспільства, сукупність політичних партій, зв’язків між ними та іншими елементами цієї системи за формування та здійснення державної влади.
Зміст
Парламентські вибори та їх результати
Особливості розвитку партійної системи України:
- наявність багатьох дрібних політичних партій із низьким рівнем електоральної підтримки;
- вплив фінансово-промислових структур на діяльність партій;
- певне «розмивання» ідеологій партій;
- нестабільність політичних сил;
- формування брендів партій навколо конкретних лідерів;
- низький рівень довіри населення до інституту партій.
Станом на 01.01.2021 Міністерством юстиції офіційно зареєстровано 365 політичних партій в Україні.
| Рік виборів | Партія або виборчий блок партій | Кількість мандатів |
| 1998 | Комуністична партія України | 84 |
| Народний Рух України | 32 | |
| Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» | 29 | |
| Партія Зелених України | 19 | |
| Народно-демократична партія | 17 | |
| Всеукраїнське об’єднання «Громада» | 16 | |
| Прогресивна соціалістична партія України | 14 | |
| Соціал-демократична партія України (об’єднана) | 14 | |
| 2002 | Виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"» | 70 |
| Комуністична партія України | 59 | |
| Виборчий блок політичних партій «За Єдину Україну!» | 35 | |
| Виборчий блок політичних партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко» | 22 | |
| Соціалістична партія України | 20 | |
| Соціал-демократична партія України (об’єднана) | 19 | |
| 2006 | Партія регіонів | 186 |
| «Блок Юлії Тимошенко» | 129 | |
| Блок «Наша Україна» | 81 | |
| Соціалістична партія України | 33 | |
| Комуністична партія України | 21 | |
| 2007 | Партія регіонів | 175 |
| «Блок Юлії Тимошенко» | 156 | |
| Блок «Наша Україна — Народна самооборона» | 72 | |
| Комуністична партія України | 27 | |
| «Блок Литвина» | 20 | |
| 2012 | Партія регіонів | 72 |
| Політична партія Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» | 62 | |
| Політична партія «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка» | 34 | |
| Комуністична партія України | 32 | |
| Політична партія Всеукраїнське об’єднання «Свобода» | 25 | |
| 2014 | Політична партія «Народний фронт» | 64 |
| Партія «Блок Петра Порошенка» | 63 | |
| Політична партія «Об’єднання "Самопоміч"» | 32 | |
| Політична партія «Опозиційний блок» | 27 | |
| Радикальна партія Олега Ляшка | 22 | |
| Політична партія Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» | 17 | |
| 2019 | Політична партія «Слуга Народу» | 124 |
| Політична партія «Опозиційна платформа — За життя» | 37 | |
| Політична партія Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» | 24 | |
| Політична партія «Європейська Солідарність» | 23 | |
| Політична партія «Голос» | 17 |
Етапи формування
I етап формування (до 1995)
Унаслідок лібералізації тоталітарного режиму в період «перебудови» з’явилися перші неформальні громадські об’єднання. Зокрема, діяли організації національно-демократичного, культурно-просвітницького, правозахисного, екологічного спрямування: Український культурологічний клуб (засновано 1987), Українська екологічна асоціація «Зелений світ» (1987), Українська Гельсінська спілка (1988), Український християнсько-демократичний фронт (1988, від 1990 — Українська християнсько-демократична партія), Товариство української мови ім. Т. Шевченка (1989), Спілка незалежної української молоді (1989, від 1991 — Спілка української молоді, від 1996 — Спілка української молоді в Україні).
Спочатку через громадські рухи, а потім — політичні партії, до активної державотворчої діяльності залучалися значні прошарки населення. Рушієм демократичних перетворень став Народний Рух України за перебудову (з 1993 — політична партія «Народний Рух України»). Загалом упродовж 1987–1989 в Україні було утворено понад 125 громадських організацій, груп та об’єднань.
Відбувався перехід від однопартійної до багатопартійної політичної системи. Багатопартійність стала інструментом представницької демократії в країні. Перша офіційно зареєстрована 1990 політична партія — Українська республіканська партія. Тоді також з’явилися Демократична партія України, Українська народно-демократична партія, Соціал-демократична партія України, Партія Зелених України, Українська селянська демократична партія, Партія демократичного відродження України та інші.
Характерні риси цього етапу:
- утворення партій переважно «знизу» (тобто за ініціативою громадян);
- переважання правоцентристських і праворадикальних партій;
- основа формування партій — громадські організації та інші;
- атомізованість системи;
- лідери партій — переважно діячі культури й науки, колишня партійна номенклатура, окремі представники бізнесу.
1993 зареєстровано Комуністичну партію України, відновлено діяльність комуністів.
1994 відбулися перші в незалежній Україні парламентські вибори. Вони проходили за мажоритарною системою в 450 одномандатних виборчих округах на основі абсолютної більшості. У Верховній Раді України здобули місця представники понад 10 політичних партій (найбільше — Комуністичної партії України), а також безпартійні депутати.
II етап формування (1996–2004)
Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 1997 запроваджено змішану (мажоритарно-пропорційну) систему. Відповідно, 225 депутатів обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, ще 225 депутатів — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Так, частково пропорційна система мала стимулювати партійне будівництво.
1998 і 2002 відбулися вибори до Верховної Ради України за змішаною виборчою системою, з чотиривідсотковим прохідним бар’єром. За перших виборів його подолали Комуністична партія України, Народний Рух України, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!», Партія Зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об’єднання «Громада», Прогресивна соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана). У 2002 — «Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"», Комуністична партія України, «За Єдину Україну!», «Виборчий блок Юлії Тимошенко», Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана).
2001 був ухвалений Закон України «Про політичні партії в Україні», який, зокрема, унормував порядок створення й діяльності партій, відповідно визначив правову основу, сприяв розвитку незалежних політичних структур.
З-поміж характерних рис цього періоду:
- посилення партійного структурування суспільства;
- наявність двосторонньої опозиції до Президента України;
- збільшення ролі центристських партій; вплив бізнесу на партійну систему;
- переформатування партій; створення провладних партій;
- поява «іменних» партій і блоків;
- перехід до системи поляризованого плюралізму тощо.
За акції протесту «Україна без Кучми» свої зусилля об’єднали партії лівоцентристського, правоцентристського та правого спрямування. Це засвідчило фактичну зміну вектору партійного протистояння з «праві — ліві» на «провладні — опозиційні». Увиразнилася тенденція до консолідації політичних партій та утворення відповідних блоків.
III етап формування (2005–2009)
Після Помаранчевої революції спостерігалася певна структуризація партійного поля, умовний поділ політичних сил на «прозахідні» та «проросійські». Розширення повноважень Верховної Ради України, затвердження нової виборчої системи позначилися на посиленні ролі політичних партій. Водночас для певної стабілізації, запобігання міжфракційним переходам депутатів запроваджено елементи «імперативного мандата».
Парламентські вибори 2006 здійснювалися на засадах пропорційної системи згідно зі змінами в Законі Україні «Про вибори народних депутатів України». Депутатів обирали в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками. Зріс персональний чинник партійно-політичної структуризації. Основна боротьба точилася між партіями і блоками, орієнтованими на конкретних політичних лідерів — В. Ющенка («Наша Україна»), В. Януковича (Партія регіонів), Ю. Тимошенко («Блок Юлії Тимошенко»), О. Мороза (Соціалістична партія України), В. Литвина («Народний блок Литвина»). Так, до Верховної Ради України пройшли Партія регіонів, «Блок Юлії Тимошенко», «Наша Україна», Соціалістична партія України, Комуністична партія України.
У 2007 відбулися позачергові вибори народних депутатів України (так само за пропорційною системою, зі встановленням тривідсоткового бар’єра). Найбільшу підтримку мали Партія регіонів, «Блок Юлії Тимошенко», «Наша Україна — Народна самооборона», Соціалістична партія України, «Блок Литвина».
Боротьба за владу замість здійснення необхідних демократичних перетворень засвідчила нестабільність політичної системи. Ці протистояння також позначилися на поділові електорату за територіальною ознакою та відповідними соціокультурними очікуваннями.
Характерні риси цього періоду:
- значний рівень конфліктності політичних сил;
- неспроможність утворити стійку й ефективну коаліцію;
- загострення кризових явищ (кризи 2006, 2007, 2008) тощо.
IV етап формування (2010–2013)
У 2010–2011, з відновленням Конституції України в редакції 1996, ухваленням Закону України «Про вибори народних депутатів України» (2011), вагу політичних партій було суттєво зменшено, Верховна Рада України втратила значну частку повноважень. Повернули змішану (пропорційно-мажоритарну) виборчу систему й можливість самовисування кандидатів в одномандатних виборчих округах. Водночас виборчі блоки були вилучені з переліку суб’єктів виборчого процесу. Прохідний бар’єр було підвищено до 5 %.
Парламентські вибори за новим законодавством відбулися у 2012 р. Тоді було виявлено численні фальсифікації. В результаті мандати отримали Партія регіонів, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», Комуністична партія України, Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Відповідно, через представленість у парламенті крайніх політичних сил простежувалася тенденція до поляризації партійної системи. На тлі посилення авторитарних тенденцій спостерігалося формування системи з «партією-гегемоном».
Серед характерних рис цього періоду:
- домінування політичних партій лідерського типу (за посилення ролі конкретних політиків);
- початок формування партій на основі громадських ініціатив;
- регіональний характер підтримки політичних сил тощо.
V етап формування (2014–2019)
Після Революції гідності суттєво знизилося ідеологічне протистояння щодо геополітичних і гуманітарних питань. Натомість першочерговими були проблеми національної безпеки й реалізації реформ в Україні. Ці події також зумовили зміни в підтримці політичних партій.
Так, на позачергових виборах народних депутатів України 2014 (за змішаною виборчою системою) прохідний бар’єр подолали «Народний фронт», «Блок Петра Порошенка», «Об’єднання "Самопоміч"», «Опозиційний блок», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», вибори на тимчасово окупованих територіях не проводилися.
З відновленням дії окремих положень Конституції України у 2014 роль політичних партій знову посилилася. Відбувся перехід до поміркованого плюралізму, оскільки до Верховної Ради України не потрапили крайні ліві та праві партії. П’ять політичних сил («Народний фронт», «Блок Петра Порошенка», «Об’єднання "Самопоміч"», Радикальна партія Олега Ляшка; Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина») сформували коаліцію. Однак, після виходу з неї Радикальної партії Олега Ляшка (2015), Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» та «Об’єднання "Самопоміч"» (2016) знову спостерігалася тенденція до поляризації партійної системи через виникнення кількох груп опозицій.
2014 було ухвалено Закон України «Про очищення влади». Так, метою люстрації визначено недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади В. Януковичем, підрив основ національної безпеки й оборони України, протиправне порушення прав і свобод людини.
Відбулося оновлення виборчого законодавства. Законом України «Про місцеві вибори» (2015) закріплено пропорційну систему для виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад. Внесено також зміни, спрямовані на забезпечення гендерної рівності.
За прикладом країн Європи запроваджено державне фінансове забезпечення політичних партій. Окрім того, від 2016 політичні партії мають щоквартально подавати звіт про майно, доходи, витрати й зобов’язання фінансового характеру до Національного агентства з питань запобігання корупції.
На підставі законів про декомунізацію заборонено діяльність Комуністичної партії України (2015). Відбулося переформатування Партії регіонів, на її основі виникла політична партія «Опозиційний блок». Водночас активно почали діяти партії національно-патріотичного спрямування («Правий сектор», «Національний корпус»), проте суттєвої електоральної підтримки вони не отримали.
Характерні риси періоду:
- оновлення нормативно-правової бази діяльності політичних партій;
- посилення євроатлантичних настроїв;
- зміни в підтримці політичних сил;
- активізація партій, утворених на основі громадських ініціатив тощо.
VI етап формування (з 2019)
Після виборів Президента України 2019 відбулися позачергові парламентські вибори (так само за змішаною системою). У партійній системі сталися суттєві зміни. До Верховної Ради України пройшли такі політичні партії: «Слуга Народу», «Опозиційна платформа — За життя», Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «Європейська Солідарність», «Голос». Сталося значне оновлення парламенту.
Криза довіри до старих політичних еліт разом із запитом на нових лідерів, високий рівень підтримки новообраного президента В. Зеленського сприяли високому рейтингу партії «Слуга народу». Уперше з 1990 було сформовано однопартійну більшість.
Головний вектор ідеологічної поляризації опозиційних (прозахідних і проросійських) парламентських партій — геополітичні орієнтири, а також розмежування щодо питання мови та політики пам’яті.
Із прийняттям Виборчого кодексу була запроваджена пропорційна виборча система з відкритими регіональними партійними списками. Це сприяло появі в політичному полі регіональних партій. Реформа децентралізації та збільшення впливу місцевої влади мали вплив на посилення ролі партій у регіонах.
Характерними рисами етапу є:
- зміни в електоральних настроях;
- запит на нові політичні сили й лідерів;
- тенденції до поляризації партійної системи тощо.
Література
- Задорожній О. В. Ґенеза міжнародної правосуб’єктності України. Київ : К.І.С., 2014. 688 с.
- Михальченко М. І., Рафальський О. О., Кучеренко І. М. та ін. Трансформація політичних інститутів України: проблеми теорії і практики. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2016. 440 с.
- Партійна система України після 2019 року: особливості та перспективи розвитку. Київ : Центр Разумкова, 2020. 104 с. UPL: https://razumkov.org.ua/uploads/artіcle/2020_part_sіstem.pdf
- Політичні партії України : в 3 т. / Уклад. Ю. Шайгородський. Київ : Український центр політичного менеджменту, 2005.
- Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. Львів : ЦПД «Астролябія», 2005. 366 с.
- Смолій В. А., Аркуша О. Г., Бойко О. Д. та ін. Історія українського парламентаризму: від допарламентських форм організації політичного життя до сьогодення. Київ : Дніпро, 2010. 636 с.
- Трансформація партійної системи: український досвід у європейському контексті / За ред. Ю. Якименка. Київ : Центр Разумкова, 2017. 428 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Див. також
Україна: початок державотворчих процесів
Україна: модернізація держави у 2014–2020
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бабка В. Л. Україна: партійна система // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Україна: партійна система (дата звернення: 29.04.2024).
