Атлантичний океан

Острів Трістан-да-Кунья

Вид на океан із острова Ньюфаундленд

Карта глибин

Атланти́чний океа́н ― водний простір, другий за величиною океан на Землі після Тихого океану. Назва пов’язана з давньогрецьким міфом про [[Атлаїїииа, титана, що тримає на своїх плечах небесну сферу на заході Середземного моря. У різний час окремі частини океану називали «Західний океан», «Північне море», «Зовнішнє море». З середини 17 ст. «Атлантичний океан» ― єдина назва, що застосовується до усієї акваторії.

Географічне положення

Східною межею Атлантичного океану є береги Євразії та Африки, західною ― Північної та Південної Америки, південною ― Антарктиди. Межа з Індійським океаном проходить по меридіану Голкового мису (20° сх. д.) до узбережжя Антарктиди (Земля Королеви Мод). Межу з Тихим океаном проводять від крайньої південної точки Америки (мис Горн) до Антарктичного півострова через протоку Дрейка, від острова Осте до мису Штернек. Межа з Північним Льодовитим океаном проходить по східному входу до Гудзонової протоки, далі через Дейвісову протоку та по узбережжю острова Гренландія до мису Брустер, через Данську протоку до мису Рейдинупюр на о. Ісландія, уздовж його узбережжя до мису Герпір, потім до Фарерських островів, далі до Шетландських островів та по 61° пн. ш. до узбережжя Скандинавського півострова.

Розміри та обриси

Згідно «Атласу океанів» (1980), площа океану ― 91,66 млн км², об’єм ― 329,66 млн км³ (25 % об’єму води [[Світовий океан|Світового океануїї). Середня глибина ― 3 736 м, найбільша ― 8 742 м (жолоб Пуерто-Ріко). Атлантичний океан є видовженим у меридіональному напрямку у вигляді S-подібної смуги, завширшки в кілька тисяч кілометрів. Його протяжність з півночі на південь становить близько 16 тис км. Найбільша ширина океану становить близько 13,5 тис. км (від берегів Мексиканської затоки до східного узбережжя [[Чорне море|Чорного моряїї), найменша ― 2 830 км: від мису Сан-Роке (Бразилія) до західного узбережжя Африки (порт Монровія в Ліберії). Берегова лінія Атлантичного океану в північній півкулі дуже порізана. Тут зосереджені його моря: Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Карибське та ін., та океанічні затоки (Біскайська, Гвінейська, Мексиканська). У південній півкулі береги порізані мало: є лише одне відкрите море Уедделла. Внутрішні та окраїнні моря, затоки й протоки займають близько 16 % площі та 8,9 % об’єму океану.

Острови в Атлантичному океані зосереджені переважно у північній його частині. Найбільші материкові острови: Велика Британія, Ірландія, Ісландія, Ньюфаундленд, Великі Антильські острови та ін.; до вулканічних належать: Азорські острови, Трістан-да-Кунья, Острів Святої Єлени, Малі Антильські острови тощо.

Історична довідка

Першим з античних філософів слово «Атлантичний» вжив у своїх творах історик Геродот, який писав, що «море, по якому плавають елліни, і те, що за Геркулесовими стовпами, називається Атлантичним». Термін «Атлантичний океан» трапляється в працях Ератосфена Кіренського і Плінія Старшого, але в тому, яку саме акваторію вони позначали в давнину, вчені не впевнені й дотепер. Можливо, так іменували акваторію між Гібралтарською протокою і Канарськими островами.

Задовго до епохи великих географічних відкриттів простори Атлантики борознили численні судна вікінгів, карфагенян, фінікійців, норманів і басків. Протягом 10–11 ст. нову сторінку у вивчення північної частини Атлантичного океану вписали нормани. На думку більшості дослідників доколумбових відкриттів, у 10–11 ст. скандинавські вікінги першими неодноразово перепливали океан, досягаючи берегів Американського континенту (вони називали його Вінландом), що саме вони відкрили Гренландію і Лабрадор. Через кілька століть експедиції Х. Колумба нанесли на карту численні острови Карибського басейну і величезний материк, пізніше названий Америкою. Англійці не забарилися спорядити до північно-східних берегів Нового Світу кілька дослідницьких експедицій, які зібрали дуже цінні відомості, а в 1529 іспанські картографи склали карту північної частини Атлантики, що омиває західні береги Європи й Африки, і позначили на ній небезпечні мілини й рифи.

Протягом 16 ст., під час освоєння американських колоній, Атлантику регулярно борознили кораблі, що перевозили до Європи золото, срібло, коштовне каміння, перець, какао і цукор. В Америку тим же шляхом доставляли зброю, тканини, спиртне, продукти і рабів для плантацій бавовни та цукрової тростини. Відтак у 16–17 ст. тут процвітали піратський промисел і каперство, а багато знаменитих піратів, таких як Дж. Гокінс (1532–1595; Англія — Вест-Індія), Ф. Дрейк і Г. Морган (1635–1688; Уельс — Ямайка), вписали свої імена в історію.

Південна межа Атлантичного океану (материк Антарктида) була відкрита 1819–1821 першою російською антарктичною експедицією Ф. Беллінсгаузена (1778–1852, острів Езель, тепер Естонія — Росія) і М. Лазарєва.

Перші спроби вивчення морського дна Атлантичного океану реалізовані поблизу берегів Данії (1779). Вимірювання температури на різних глибинах проводили Дж. Кук (1772), О. Соссюр (1740–1799; Швейцарія; 1780) та ін. Початок докладним науковим дослідженням поклала перша навколосвітня експедиція під керівництвом І. Крузенштерна та Ю. Лисянського. Учасники подальших походів провели заміри температури та питомої ваги води на різних глибинах, дослідили прозорість води і встановили наявність підводних течій. Зібрані матеріали дозволили скласти карту Гольфстріму (Б. Франклін, 1770), карту глибин північної частини Атлантичного океану (М. Морі, 1854), а також карти вітрів і течій океану (М. Морі, 1849–1860).

Протягом 1872–1876 відбулася перша наукова океанічна експедиція на англійському вітрильно-паровому корветі «Челленджер», переобладнаному для спеціалізованих досліджень. Цю подію вважають початком сучасної океанології. Були отримані нові дані про склад вод океану, рослинний та тваринний світи, рельєф дна та ґрунти, складена перша карта глибин океану та зібрана перша колекція глибоководних істот. Матеріали досліджень видані у 50 томах. Наступними були експедиції на російському корветі «Витязь» (1886–1889), на німецьких суднах «Вальдивія» (1898–1899) та «Гаусс» (1901–1903) та ін.

Протягом першої половини 20 ст. вчені Німеччини, Великої Британії, США та Росії здійснили ряд наукових експедицій, у тому числі на суднах «Метеор» (1925–1927, 1929–1938), «Діскавері II» (з 1931). Важливий внесок належить вченим СРСР, зокрема завдяки дослідженням, проведеним під час Міжнародного геофізичного року 1957–1958 на кораблях «Обь», «Севастополь», «Михайло Ломоносов» та ін.

Науково-дослідне судно (НДС) «Михайло Ломоносов» Морського гідрофізичного інституту (МГІ) АН УРСР зробило найбільший внесок в океанографічні дослідження Атлантичного океану серед усіх радянських дослідницьких суден того часу протягом 1950–1960-х. Зокрема, 1963–1964 воно брало участь у міжнародних дослідженнях Тропічної Атлантики по програмі «Еквалант».

1968 американське судно «Гломар Челленджер» провело дослідження підводних тріщин у земній корі. Помітним кроком у міжнародному вивченні Північної Атлантики було розгортання під егідою Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) мережі суден погоди, призначеної для поліпшення якості прогнозу погоди та забезпечення трансокеанічних авіаперельотів (1948). Окрім регулярних метеорологічних і аерологічних спостережень, ці 9–13 НДС, рівномірно розподілені по акваторії Північної Атлантики, виконували регулярне глибинне зондування гідрологічної структури вод на закріплених за ними пунктах океану (океанографічних станціях). НДС виконували просторові вимірювання (океанографічні розрізи і зйомки), додаючи суттєві обсяги інформації до національних і міжнародних баз даних. Після всесвітньої економічної кризи (1974) програму суден погоди, фінансовану ВМО, було згорнуто.

Більшість радянських суден погоди («Муссон», «Пассат», «Порив», «Шквал», «В. Бугаєв», «Е. Кренкель», «Г. Ушаков») належали Одеській базі науково-дослідного флоту, підтримуючи постійну присутність на станції погоди «С», а після того забезпечуючи участь радянських (у першу чергу ― українських) вчених у низці національних і міжнародних наукових програм.

1971–1980 була успішно реалізована програма Міжнародної декади океанографічних досліджень. Серед них найбільш відомим є радянсько-американський проект ПОЛІМОДЕ (POLYMODE), присвячений вивченню середньомасштабних динамічних утворень (вихорів відкритого океану) у районі Бермудського трикутника. Назва проекту походить від попередньо виконаних національних програм ― ПОЛІГОН (СРСР) та МОДЕ (MODE; США).

Українські вчені брали активну участь у цих дослідженнях на НДС «Михайло Ломоносов», «Академік Вернадський», «Віктор Бугаєв» та ін. Серед інших міжнародних проектів слід зазначити програму досліджень Карибського моря MOCARIBE, де брали участь вчені Морського гідрофізичного інституту (МГІ) на НДС «Михайло Ломоносов».

Наприкінці 20 ― на початку 21 ст. переважали дослідження впливу океану на кліматичну систему з метою розробки методів довгострокового прогнозування погоди в рамках міжнародних програм РАЗРЕЗЫ (1980–1990), TOGA (1985–1995), WOCE (1990–1997) CLIVAR (1995–2005). Значний внесок у ці дослідження зробили українські вчені на суднах МГІ та Одеської бази наукового флоту.

Роль у сучасній навігації

В економічному і політичному відношенні Атлантичному океану відведено велике міжнародне значення. Це вузол важливих економічних і стратегічних морських шляхів сполучення. Найбільше значення мають лінії: північно-атлантична (між Європою, США і Канадою), далекосхідна (між Європою і Азією та Австралією, через Суец), середньо-атлантична (між Європою, Вест-Індією і Південною Америкою). Природними ресурсами Атлантичного океану користується переважна більшість країн світу. Головні порти Атлантичного океану та морів його басейну: Одеса (Україна), Амстердам, Роттердам (Нідерланди), Лондон, Ліверпуль (Велика Британія), Гамбург (Німеччина), Марсель (Франція), Кейптаун (ПАР), Лагос (Нігерія), Буенос-Айрес (Аргентина), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Галіфакс (Канада), Бостон, Новий Орлеан, Нью-Йорк, Г’юстон (США), Генуя (Італія), Санкт-Петербург (РФ).

Геологічна будова. Рельєф дна

Рельєф дна океану складний. З півночі на південь Атлантичний океан перетинає підняття, яке складається з трьох підводних хребтів: Рейк’янеса, Північно-Атлантичного і Південно-Атлантичного. У плані воно теж має S-подібну форму. Типова глибина над хребтами від 900 до 2 700 м. На захід і схід від серединного підняття розташовані глибокі котловини: у східній частині Атлантичного океану ― Північно-Африканська, Гвінейська, Ангольська та Капська, у західній ― Північно-Американська, Бразильська та Аргентинська. Глибина котловин в західній частині океану більша. У межах Північно-Американської котловини лежить найглибша в Атлантичного океану глибоководна западина ― Пуерто-Ріко. На півдні, вздовж 60-ї паралелі, простягається Африкансько-Антарктична котловина з глибиною 5–5,8 тис. м. Рельєф дна шельфової зони Атлантичного океану є продовженням рельєфу материків. Наприклад, на шельфі Гренландії поширені давні форми рельєфу, створені льодовиком. Численні затоплені річкові долини простежуються також на дні океану.

На відміну від Тихого океану, в Атлантиці мало підводних гір. Особливе місце посідає серединно-океанічний хребет, який перетинає океан з півночі на південь. Майже через увесь серединно-океанічний хребет простягається величезна поздовжня розколина земної кори ― рифт. Його глибина досягає майже 2 км, ширина ― до 30 км. Він розчленований численними поперечними розколинами, найглибша з яких ― близько 8 км. До них тяжіють центри землетрусів та підводних вулканів, які часто височіють над поверхнею океану, яскравим прикладом чого є вулканічний острів Ісландія.

Крім серединно-океанічного хребта на дні океану існують й інші підняття. Разом вони розділяють ложе Атлантики на окремі улоговини. На відміну від тихоокеанських, атлантичні улоговини мають рівнішу поверхню. Це пояснюється великою кількістю осадових відкладів, накопиченню яких сприяє незначна кількість глибоководних жолобів у перехідній зоні Атлантики.

Клімат

Різноманітність кліматичних умов на поверхні Атлантичного океану визначається його великою меридіональною протяжністю, а також циркуляцією повітряних мас під впливом чотирьох головних атмосферних центрів: Гренландського і Антарктичного максимумів, Ісландського і Антарктичного мінімумів. Крім того, в субтропіках постійно діють два антициклони: Азорський і Південно-Атлантичний. Сильний вплив на клімат роблять сезонні зимові антициклони: Канадський, Азійський, Південно-Африканський і Південно-Американський. На температурний режим Атлантичного океану впливає не лише його велика меридіональна протяжність, але і водообмін з Північним Льодовитим океаном, морями Антарктики і Середземним морем. На просторах Атлантики представлені майже всі кліматичні пояси планети. Для тропічних широт характерні незначні сезонні коливання температури (середній показник ― 20 °C) та рясні опади. На північ і південь від тропіків розташовані субекваторіальні пояси з помітнішими сезонними (від 10 °C взимку до 20 °C влітку) і добовими коливаннями температур; опади тут випадають переважно влітку.

Часте явище в субекваторіальній зоні ― тропічні урагани. У цих атмосферних вихорах швидкість вітру досягає кількох сотень кілометрів на годину. Найпотужніші тропічні урагани лютують у Карибському басейні: наприклад, в Мексиканській затоці та на островах Вест-Індії. Далі на північ і південь слідують зони субтропіків, де у найхолоднішому місяці температура знижується до 10 °C, а взимку холодні повітряні маси з полярних областей низького тиску приносять рясні опади. У помірних широтах середня температура найтеплішого місяця тримається в межах 10–15 °C, а найхолоднішого −10 °C. Тут також відзначають значні добові перепади температур. Для помірного поясу характерні досить рівномірно розподілені упродовж року опади (близько 1000 мм за рік), а також часті люті шторми, за що південні помірні широти прозвані «ревучими сороковими». Ізотерма 10 °C визначає кордон Північного і Південного приполярних поясів. У Північній півкулі ця межа проходить у широкій смузі між 50° (Лабрадор) і 70° (узбережжя Північної Норвегії) північної широти. У Південній півкулі Приполярна зона починається ближче до екватора ― приблизно на 45–50° південної широти. Найнижча температура (-34 °C) була зареєстрована в морі Уедделла.

Властивості води та океанічні течії

Течії, викликані атмосферною циркуляцією, утворюють складну систему руху поверхневого шару вод Атлантичного океану. Завдяки пасатам виникають Північна та Південна Пасатні течії, скеровані у західному напрямку. Далі, у тропіках і помірних широтах північної (південної) півкулі вони утворюють кільця антициклонального (циклонального) круговороту. Складовою частиною кільця в Північній півкулі є теплі течії Антильська та Гольфстрім. Відгалуження Гольфстріму утворює холодну Канарську течію. На північному заході в Атлантичного океану вливаються холодні течії Східно-Гренландська та Лабрадорська. Береги Бразилії омиває однойменна тепла течія. Відхиляючись на схід, вона вливається в течію Західних Вітрів (Циркумполярну течію). Біля південно-західних берегів Африки її північне відгалуження утворює холодну Бенгельську течію.

Саме з течіями пов’язаний розподіл температури води. У Північній півкулі завдяки Гольфстріму температури води значно вищі, ніж у Південній, де позначається охолоджуючий вплив Антарктиди. Розподіл температури води на поверхні води в цілому аналогічний розподілу температури повітря. Середня солоність Атлантичного океану становить 35,4 ‰. Найвища солоність спостерігається в тропічних та субтропічних широтах обох півкуль, де мало опадів та інтенсивне випаровування. З глибиною температура води знижується, солоність води зменшується. У придонному шарі температура води від 0 до +2 °С, солоність 34,6–34,9 ‰.

У широких межах змінюється амплітуда припливів у Атлантичному океані. У відкритому океані вона не перевищує 1 м. У затоці Фанді відомі припливи до 18 м; вони вважаються максимальними для світового океану. Лід у вигляді берегового припаю відомий тільки в Антарктиді. Більш поширеною є плавуча крига морського та континентального походження, яка може запливати у середні широти. До Атлантичного океану надходить стік річок: Амазонки, Дніпра, Дону, Дунаю, Конго, Лаврентія Святого річки, Маккензі, Міссісіпі, Нігеру, Нілу, Оріноко, Парани, Рейну та ін., віддаючи разом близько 60 % маси материкових вод, що стікають до Світового океану.

Рослинний світ

Рослинний і тваринний світ у тропічній зоні вирізняється різноманітністю видів, але обмеженою кількістю особин, у помірній і холодній зонах ― навпаки. Донна рослинність представлена різноманітними водоростями, поширеними у прибережній зоні до глибини 100 м. Фітопланктон у помірних і холодних широтах поширюється до глибини 50 м, у тропіках ― до 50–80 м. У товщі води домінує фітопланктон, що складається з динофлагелят і діатомових водоростей. У розпал їх сезонного цвітіння море біля берегів Флориди забарвлюється в яскраво-червоний колір, а в літрі морської води містяться десятки мільйонів одноклітинних рослин. Донна флора представлена бурими (фукуси, ламінарії), зеленими, червоними водоростями і деякими судинними рослинами. У гирлах річок росте зостера морська, а в тропіках переважають зелені (каулерпи, валонія) і бурі (саргасум) водорості. Для південної частини океану характерні бурі водорості (фукус, лесонія, електус).

Тваринний світ

Зоопланктон населяє всю товщу води, але найбурхливіше життя спостерігається в її верхніх шарах. Характер фауни змінюється також з широтою. Тваринний світ відрізняється більшим ― близько сотні ― числом біполярних видів, що мешкають тільки в холодних і помірних поясах, але відсутні в тропіках. У першу чергу це великі морські звірі: кити і ластоногі (тюлені, котики) та океанські птахи.

З риб ― оселедцеподібні, тріскові, камбалові та ін.

У тропічних широтах живуть морські їжаки, коралові поліпи, медузи, краби, різні акули, летючі риби, морські черепахи, риби-папуги та риби-хірурги.

У водах Атлантики трапляються дельфіни, які часто супроводжують великі й малі судна. Корінними жителями Атлантики є африканський ламантин і найбільший ссавець планети ― синій кит.

Найбільшим розвитком життя відзначаються смуги стику холодної й помірної зон. Вони і є основними рибопромисловими районами: Ньюфаундлендська банка, Ісландські води, Північне море та райони китобійних промислів Південної півкулі. Найбільше промислове значення мають оселедцеві, тріскові та лососеві риби. Понад половину світового улову тріски, оселедця, макрелі, тунця і сардин видобувають у північній частині Атлантичного океану.

Протягом 1970-х внаслідок перелову деяких видів риб обсяги промислу різко скоротилися, але після введення суворих лімітів рибні запаси потроху відновлюються.

Література

1. Атлас океанов. Термины, понятия, справочные таблицы. Москва : Главное управление навигации и океанографии Министерства обороны СССР, 1980. С. 84–85.
2. Полонский А. Б. Роль океана в изменениях климата. Киев : Наукова думка, 2008. 184 с.
3. Хільчевський В. К., Дубняк С. С. Основи океанології. 2-ге вид. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2008. 255 с.
4. Harper J. Modern Oceanography. Cheltenham : Callisto Reference, 2019. 217 p.

Автор ВУЕ

Ю. П. Ільїн

Покликання на цю статтю: Ільїн Ю. П. Атлантичний океан // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Атлантичний океан (дата звернення: 15.05.2024).