Історія України: міжвоєнний період
Зміст
- 1 Входження Української Соціалістичної Радянської Республіки до складу СРСР
- 2 Соціально-економічний розвиток
- 3 Суспільно-політичний розвиток
- 4 Галичина й Волинь міжвоєнного періоду
- 5 Північна Буковина
- 6 Південна Бесарабія
- 7 Закарпаття
- 8 Приєднання Східної Галичини й Волині до СРСР
- 9 Див. також
- 10 Автори ВУЕ
- 11 Важливо!
Входження Української Соціалістичної Радянської Республіки до складу СРСР
Влітку 1919 було проголошено воєнно-політичний союз між РСФРР й УСРР (Україну фактично було приєднано до радянської Росії, водночас офіційно вона була визнана незалежною). У грудні 1920 між ними було укладено нову угоду про воєнний і господарський союз. Аналогічні договори у першій половині 1921 були укладені між Російською Федерацією та іншими національними республіками (йдеться про створення «договірної федерації»). Упродовж 1920–1921 більшість території України увійшла до складу УСРР. Утім, проголошений у м. Харкові уряд був фікцією, оскільки фактичне керування країною здійснювалося наркоматами РСФРР, а сама республіка перебувала під прямим контролем із центру. Значну роль у зміцненні і посиленні об’єднавчих тенденцій відіграло те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, що керувалася московським Центральним комітетом (ЦК; зберігалася можливість для обмеженої легальної діяльності деяких інших партій і їхньої участі в органах влади на місцях).
Більшовики вирішили замінити «воєнно-політичний союз» радянських республік новою формою їх об’єднання. Важливе місце в ньому мала посісти УСРР як найбільша неросійська республіка, в якій було сконцентровано значні матеріальні й людські ресурси. У процесі створення союзної держави лідери РКП(б) висунули три варіанти об’єднання: сталінський план «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, входження їх до складу РСФРР на правах автономних утворень; ленінський план «федералізації», тобто об’єднання радянських республік у федерацію формально незалежних держав; голова Ради народних комісарів УСРР Х. Раковський пропонував надати радянським республікам більше прав, реально гарантувати їм рівноправність та суверенність в межах союзної держави (планом «конфедерації»).
30.12.1922 І з’їзд рад СРСР затвердив Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Договір про створення СРСР (складався з чотирьох республік: РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР; набув чинності у 1923). У 1925 входження УСРР до складу СРСР закріплено із внесенням змін до Конституції УСРР. 1924 у складі УССР утворено Автономну Молдавську СРР зі столицею в м. Балті (тепер Одеська область).
Перша Конституція УСРР (1919, з правками від 1925) визначала республіку як «організацію диктатури працюючих і експлуатуємих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експлуататорами-капіталістами й поміщиками» (стаття 1), уникаючи слова «держава». У Конституції УСРР 1929 її визначення було змінено на «соціалістичну державу робітників і селян» (стаття 1; формулювання збережено у статті 1 Конституції УРСР 1937). Остання Конституція УРСР від 1978 визначала республіку як «соціалістичну загальнонародну державу, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей» (стаття 1). Основні закони формально передбачали право виходу зі складу СРСР.
06.01.1924 ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло повноважень, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни, підписання миру. Другорядні наркомати були передані у відання республік. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. СРСР був жорстко централізованою, унітарною, тоталітарною державою з диктатом однієї партії.
Соціально-економічний розвиток
Політичне й соціально-економічне становище України на початок 1920-х визначалося наслідками поразки Української національної революції 1917–1921 та утвердженням радянської влади на більшій частині її території.
Упродовж 1918–1920 (в Україні — від 1919) більшовицька влада здійснювала політику воєнного комунізму — система соціально-економічних і політичних заходів, складниками якої були: продрозкладка, заборона приватної торгівлі продуктами харчування, ліквідація товарно-грошових відносин, введення прямого товарообміну між містом і селом, державна монополія на хліб, сіль, цукор, чай, націоналізація всієї промисловості, натуралізація в оплаті праці, зрівнялівка у розподілі, мілітаризація праці, введення воєнного стану на промислових підприємствах, передача землі державі, створення комун, радгоспів і колгоспів тощо. Воєнний комунізм загострив післявоєнну економічну розруху (спад промисловості, валового збору зерна тощо), зумовив складне соціально-економічне становище, викликав масове невдоволення і спротив населення (від збройної боротьби селянства до опозиційних настроїв в середовищі української інтелігенції, учасників національної революції і, навіть, партійно-державної номенклатури). Особливо активним і тривалим був збройний опір українського селянства, для придушення якого більшовики розв’язали червоний терор в Україні (йдеться про спеціально створені численні каральні загони, надзвичайні комісії, особливі відділи, ревтрибунали, політвідділи, регулярні війська й частини особливого призначення, міліції тощо).
Поглиблював кризу голод 1921–1923 (перший із трьох випадків масового голоду в Україні в радянський час). Офіційна версія причин тяжкого голоду, який призвів до мільйонних жертв у Поволжі, на Північному Кавказі і в південних губерніях України, — посуха 1921. Однак справжні причини масової загибелі людей були пов’язані з політикою державної влади. Голод значною мірою був зумовлений надмірним вивезенням хліба до Поволжя (де також мав місце голод), промислових центрів Росії (насамперед до міст Москви і Петрограда), а також — експортом українського зерна за кордон. За приблизними оцінками, голод 1921–1923 в Україні спричинив до 1,5–2 млн жертв.
Ситуація вимагала від більшовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. Одним з перших таких компромісів стало скасування вкрай непопулярного воєнного комунізму з його продрозкладкою і проголошення на Х з’їзді РКП(б) нової економічної політики в березні 1921, основою якої стала заміна продрозкладки продподатком, передача дрібних промислових підприємств у приватні руки, дозвіл приватної торгівлі та інше. Так звана непівська модель організації суспільства базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. Її складниками були: в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим ВКП(б); в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання; державна монополія у зовнішній торгівлі, нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі. Запровадження непу дало помітні економічні наслідки. До середини 1920-х рр. були відновлені довоєнні рівні збору зерна і промислового виробництва. Посилення економічної незалежності населення викликало тривогу більшовицького режиму.
XIV з’їзд ВКП(б) в грудні 1925 проголосив курс на індустріалізацію — комплекс заходів із прискореного розвитку промисловості, зокрема важкої. Важливе місце у здійсненні індустріалізації відводилося Україні. Проголошений курс на індустріалізацію наштовхнувся на ряд труднощів об’єктивного й суб’єктивного характеру: величезні території, відсутність розвинутої інфраструктури, швидкі темпи, брак кваліфікованих кадрів, обладнання тощо. Але основною перешкодою для здійснення індустріалізації була нестача коштів. Серед джерел фінансування індустріалізації: перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість; податки з населення; внутрішні державні позики індустріалізації (від 1926 — примусові підписки на щорічні державні позики); випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба; режим економії; політика нееквівалентного обміну між містом і селом («ножиці цін»), використання дешевої робочої сили та в’язнів ГУЛАГу; трудармії; трудовий ентузіазм тощо.
На зламі 1928–1929 нову економічну політику змінила форсована індустріалізація. Було проігноровано оптимальний варіант плану першої п’ятирічки (1928–1933), натомість схвалено форсовані темпи індустріального розвитку. Поняття «план» підмінялося поняттям «план-директива», для виконання якого застосовувалися прийоми позаекономічного тиску.
За капіталовкладеннями на першому місці перебувала металургія, друге місце з невеликим відривом посідало машинобудування, третє й четверте ділили електроенергетика та паливна промисловість. Своєрідним символом радянської індустріалізації став Дніпрогес (закладений навесні 1927; впровадження першої черги електростанції — жовтень 1932).
В ході індустріалізації з 35 заводів-гігантів, побудованих в СРСР, 12 було розташовано в Україні. До новобудов належали: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, Харківський тракторний завод. Серед реконструйованих були: Луганський паровозобудівний і чотири металургійних заводи в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську). В Донбасі стали до ладу майже 100 нових шахт.
Радянська модернізація промисловості поглибила підпорядкованість економіки України центру. У ході індустріалізації остаточно сформувалася централізована, адміністративно-командна система управління, економіка командного типу, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, було ліквідовано ті ринкові відносини, які існували в умовах непу, праця набувала все більш примусового характеру. Індустріалізація призвела до формування затратної економіки. Зумовлений високими темпами капітального будівництва прогрес у промисловості слабко позначився на матеріальному добробуті народу, а індустріальна гонка в роки першої п’ятирічки призвела до погіршення життєвого рівня населення. З кінця 1920-х і до 1935діяла карткова система розподілу продуктів і предметів широкого вжитку. З метою пошуку фінансів для індустріалізації сталінське керівництво різко збільшило продаж горілки, здійснювало невиправдану емісію грошей та завеликий експорт хліба (1930–1932 рр.), який експропріювався у колгоспів. Високі темпи урбанізації ускладнювали проблему забезпечення населення житлом.
Здійснення індустріалізації за рахунок села, зокрема свідоме заниження цін на сільськогосподарську продукцію, привело до хлібозаготівельної кризи 1927–1928. Селянство відмовлялося продавати хліб, ціни на який були низькими, тоді як на промислові товари явно завищеними. Шлях виходу із цієї ситуації більшовицьке керівництво вбачало у насильницькому вилученні хліба з колективних господарств (колгоспів), які належало створити. Курс на колективізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) у 1927. Ним передбачалося створити 200–300 тис. колгоспів, замість 25–35 млн. індивідуальних селянських господарств. Таким чином, не держава мусила залежати від неконтрольованих селянських господарств, а навпаки – селяни, сконцентровані в колгоспах, мали перебувати в повній залежності від державних структур. Від 1929 розпочався курс держави на «суцільну колективізацію», яка, згідно з рішеннями Кремля, в Україні мала б завершитися не пізніше весни 1932. Заради виконання вказівки центру керівництво республіки ударними темпами вдалось за формування колгоспів.
У 1932–1933 на території УСРР у процесі примусової суцільної колективізації здійснено масове знищення українських селян шляхом штучно створеного голоду (Голодомор). За оцінками судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, втрати через надсмертність в Україні внаслідок голоду становлять 3,9 млн осіб, загальні втрати з ненародженими (600 тис. немовлят) — до 4,5 млн осіб. За оцінками окремих істориків, зокрема В. Марочка, загальні втрати (включно з непрямими) перевищують 7 млн. За незалежності України голодомор визнано актом геноциду українського народу (постанова Верховної Ради України від 2003, Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 2006).
Цитата
«Стаття 1. Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.
Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.
Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані: […]
- сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933
років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;
- вживати заходів щодо увічнення пам’яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932–1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору;
- забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932–1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.
Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.»
Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», 28.11.2006 р.
Суспільно-політичний розвиток
У 1923 XII з’їзд РКП(б) проголошує політичний курс на коренізацію з метою зміцнення впливу центральної влади в національних окраїнах через поступки у вживанні там національних мов у сферах освіти, культури, державного управління, у соціально-економічному та суспільному житті. Така політика, на думку більшовиків, повинна була повсюдно зробити радянську владу такою, що сприймається не як нав’язана ззовні, а як корінна. Для цього створювалися національні управлінські еліти, які знали місцеву мову, побут, звичаї та традиції, і через них у свідомість населення впроваджувалися ідеали та цінності комуністичної ідеології. На місцях така політика набувала відповідних національних форм — «українізації», «білорусизації», «татаризації» тощо.
Упродовж 1923 — початку 1930-х в УСРР здійснювалася політика коренізації у формі українізації. Виходячи з національного складу КП(б)У та незначного представництва українців у державному апараті УСРР (їхня питома вага не перевищувала 35 %), політика українізації офіційно мала за мету ширше залучити корінне населення до складу партії, управлінських структур, сприяти розвитку мови й культури українців. Йщлося про використання національних кадрів у радянських, партійних і громадських установах і організаціях, розширення ідеологічного впливу комуністичної партії на українське суспільство засобами використання української мови та сприяння «пролетарським елементам» у національній культурі. Фактично це мало забезпечити московському центру контроль над республікою не тільки силовими й адміністративно-політичними засобами, але й засобами ідеологічної роботи, здійснюваної українською мовою. Українізація мала й зовнішню мету: намагання продемонструвати західним українцям та численній українській еміграції позитивне розв’язання національного питання в УСРР (цей тимчасовий тактичний маневр більшовиків справив враження: частина емігрантів виявила намір повернутись в радянську Україну).
Першими урядовими документами в реалізації курсу українізації в УСРР, стали декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» (27.07.1923) і постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови» (01.08.1923). Ці акти стали правовою базою практичної реалізації національної політики. Активними провідниками українізації були нарком освіти УСРР (29.09.1924 — 02.1927) О. Шумський та його наступник на посаді — М. Скрипник (07.03.1927 – 28.02.1933).
«Українізація» проводилася й поза межами УСРР (зокрема в Курській і Воронезькій областях, на Північному Кавказі, у Північному Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході) — у тих регіонах, які були історично населені українцями.
Поступово «українізація» оприсутнила тенденції нетерпимості до централізації й уніфікації культурного життя, активізувала поширення ідей націонал-комунізму (одним із ідейних лідерів якого був Микола Хвильовий).
На межі 1920-х – 1930-х повноваження республіканської влади суттєво обмежили. На початку 1930-х методи здійснення політики українізації були змінені. Національно-культурні процеси перейшли під повний контроль влади. Остаточно курс на коренізацію припинено наприкінці 1930-х.
Після ухвалення нової Конституції СРСР у 1936 УСРР перейменовано на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР; закріплено Конституцією УРСР 1937). Замість виборів «громадянами, які мають виборчі права» (тобто за винятком представників так званих експлуататорських класів) запроваджено «загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні». Поряд із тим, вибори здійснювалися на безальтернативній основі, з висуванням одного кандидата на округ.
У цей період у СРСР утвердилася централізована тоталітарна система правління, що охопило не лише політичну й економічну царини, а й політику в галузі культури. Упродовж 1930-х було сформовано централізований апарат для управління літературно-мистецьким життям у республіці. Наприкінці 1920-х було згорнуто автономію Всеукраїнської академії наук — почалася її організаційна перебудова, скорочення кількості установ тощо. Остаточно під контроль влади вона потрапила після арештів у справі так званої Спілки визволення України (1929) і судового процесу над обвинуваченими у причетності до цієї «організації» (1930). За справою СВУ було засуджено у відкритому судовому процесі 45 осіб, відразу заарештовано 400 осіб, а всього постраждало понад 30 тис. осіб.
Суттю більшовицько-радянського тоталітарного режиму став масовий терор як засіб державного управління в СРСР. Державний терор, маючи на меті придушення у зародку будь-якої опозиційності й досягнення безумовної лояльності (чи, принаймні, демонстрації лояльності) режиму з боку широких верств населення, здійснювався не тільки у формі акцій масового фізичного насилля (арешти, ув’язнення, страти, заслання), але й духовного та психологічного терору (морально-психологічний злам, деформація суспільної свідомості, залякування, страх тощо). Характерними для цієї доби ставали анормальні поведінкові норми, зокрема: доноси (на рідних, близьких, друзів, сусідів, знайомих, сторонніх людей); відмови рідних і близьких від засуджених «ворогів народу»; абсолютизація культу насилля; девальвація цінності життя; посилення тенденції «психологічного звикання» до масових репресій; своєрідне знеособлення жертв терору в масовій свідомості тощо.
В Україні за неповними підрахунками тільки за 1930–1941 було викрито понад 100 різного роду «контрреволюційних» організацій.
У 1937–1938 в УРСР, як і в інших республіках СРСР, розгорнулася хвиля масових репресій («Великий терор»), що охопила всі сфери суспільного життя. Для спрощення винесення вироків сформовані «трійки»: начальник обласного управління Народного комісаріату внутрішніх справ, секретар обласного комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (в УРСР — Комуністичної партії України, КПУ) і прокурор.Тільки за офіційними даними, у 1935 в Україні було заарештовано 24 934 особи, 1936 — 15 717, 1937 — 159 573, 1938 — 108 006, 1939 — 12 000, 1940 — близько 50 000 осіб. Серед репресованих — діячі культури, науки й освіти, духівництво, представники національних меншин, працівники промислових, сільськогосподарських і транспортних підприємств, партійні та державні діячі, військові та інші. Так, в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом (Карелія), на ознаменування 20-ліття «Великого Жовтня» було розстріляно 1 111 соловецьких ув’язнених, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Валеріан Поліщук, Олекса Слісаренко, Антін Крушельницький, Микола Полоз, Матвій Яворський, Микола Павлушков і сотні інших.
Загальна кількість репресованих в УРСР у 1937, за підрахунками В. Нікольського, — близько 200 тис. осіб, понад 60 % із них засуджено до розстрілу.
| Дата | Справа |
| 1928 р. | «Шахтинська справа» |
| 1928 р. | Справа Велі Ібрагімова |
| 1930 р | Процес над меншовиками |
| 1930 р. | Процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) |
| 1930 р. | Справа Промпартії |
| 1931 р. | Справа «Українського національного центру (УНЦ)» |
| 1933 р. | Справа «Блоку українських націоналістичних партій» |
| 1933–1934 рр. | Справа «Української військової організації (УВО)» |
| 1933–1935 рр. | Справа «Польської організації військової» |
| 1935 р. | Викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру» |
| 1936 р. | Справа «троцькістсько-зінов’євського терористичного центру» |
| 1937 р. | Справа «антирадянського троцькістського центру» |
| 1937 р. | «Процес військових» |
| 1938 р. | Справа «антирадянського правотроцькістського блоку» |
Джерела
- Голод 1921–1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів. Київ : Наукова думка, 1993. 240 с.
- Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках : спогади 1933-1941. [Новий Ульм] : Прометей, 1947. 93 с.
Література
- Бикова Т. Кримськотатарський аспект національної політики Кремля у Кримській АСРР (1921–1928 рр.) // Українськи історичний журнал. 2018. № 1. С. 98–125.
- Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 : у 2 кн. Київ : Либідь ; Військо України, 1994.
- Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр. 2-ге вид., випр. і допов. Київ : Пенмен, 2017. 768 с.
- Вронська Т. В. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917–1953 рр.). Київ : Темпора, 2013. 624 с.
- Голод 1932–1933 років в Україні: Причини та наслідки / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2003. 888 с.
- Гриневич Л. Голод 1928–1929 рр. у радянській Україні. Київ : Інститут історії України НАН України, 2013. 435 c.
- Гриневич Л. Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927–1933 : в 2 т. Київ : Критика, 2012–2016.
- Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. Київ : Либідь, 1991. 344 c.
- Дорошко М. С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (1917–1938 рр.). Київ : Ніка-Центр, 2008. 365 c.
- Епплбом Н.. Історія ГУЛАГу / пер. А. Іщенко. Київ : Вид. дім Києво-Могилянська академія, 2006. 511 с.
- Касьянов Г. В. Розрита могила: Голод 1932–1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті — 2000-ні). Харків : Фоліо, 2019. 304 с.
- Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: соціальний портрет та історична доля. Київ : Либідь, 1992. 176 с.
- Киридон А. М. Час випробувань: Держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917–1930-х років. Тернопіль : Підручники і посібники, 2006. 984 с.
- Конквест Р. Жнива скорботи: колективізація і голодомор / Пер. з англ. Київ : Либідь, 1993. 275 c.
- Кульчицький С. В. Голод 1932–1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. Київ : Наш час, 2008. 237 с.
- Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). Київ : Основи, 1996. 396 с.
- Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.). Київ : Альтернативи, 1999. 336 с.
- Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія. 1917–1933. Київ : Смолоскип, 2008. 976 с.
- Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомор 1932–1933 років в Україні: Хроніка. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 294 с.
- Марочко В. І. Статистика жертв Голодомору: антропологічно-демографічний дискурс // Український історичний журнал. 2017. № 5. С. 112–132.
- Наймарк Н. М. Геноциди Сталіна / Пер. з англ. В. Старка. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. 136 с.
- Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.) / Відп. ред. С. В. Кульчицький : В 2-х ч. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010.
- Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках. В 2 т., 2-е вид., доопрац. і доп. / Ред. кол.: С. Богунов, В. Пристайко, О. Пшенніков, Ю. Шаповал (відп. ред.); Упоряд.: С. Кокін, П. Кулаковський, Г. Смирнов, Ю. Шаповал. Т. 1. Київ: Сфера, 2003. LXII, 470 с. ; Т. 2. IV, 624 с.
- Полянський О. Український рух Опору в 1921–1939 роках. Тернопіль : Підручники і посібники, 2004. 64 с.
- Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. Київ : Інтел, 1995. 448 с.
- Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції, 20–50-ті роки XX ст. Київ : Наукова думка, 1994. 350 c.
- «Українізація» 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки / Відп. ред. В. А. Смолій; Авт. кол.: В. М. Даниленко (кер. авт. кол.) та ін. Київ : Інститут історії України, 2003. 392 с.
- Шаповал Ю. Україна XX століття. Особи та події в контексті важкої історії / Відп. ред. В. Коцур. Київ : Генеза, 2001. 560 с
- Шаповал Ю. І. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. Київ : Наукова думка, 1993. 349 c.
- Шитюк М. М., Назарова К. В. Голодомор 1932–1933 років в Україні в сучасній історіографії (1986–2009 роки). Миколаїв : Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського, 2012. 228 с.
- Якубова Л. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і – початок 30-х років ХХ ст.). Київ : Інститут історії Украни НАН України, 2004. 456 с.
- Hunger by Desіgn: The Great Ukraіnіan Famіne and Іts Sovіet Context / Ed. by H. Hryn. Cambrіdge : Ukraіnіan Research Іnstіtute, 2008. 150 р.
Галичина й Волинь міжвоєнного періоду
Землі Галичини й Волині, що увійшли до складу Другої Речі Посполитої, було поділено між кількома адміністративно-територіальними одиницями: Львівським (частково), Станиславівським, Тернопільським, Волинським і Поліським (частково) воєводствами.
Упродовж 1920-х частина українських політичних партій Західної України у співпраці з партіями інших національних меншин Польщі (німецькими, єврейськими й білоруськими) входила до Блоку національних меншин, який висував спільний список на виборах до Сейму й Сенату. На виборах 1922 цей блок отримав 19,5 % голосів (друга за кількістю мандатів фракція Сейму), на виборах 1928 — 12,6 % голосів. Після програшу у виборах 1930 р., а також унаслідок зростання напруження між представниками окремих національних меншин Польщі та між різними політичними групами всередині меншин, Блок національних меншин було розпущено.
Найвпливовішою політичною силою українців Галичини 1920–1930-х було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), неформальним органом якої була газета «Діло» (найбільша за накладом газета Західної України міжвоєнного періоду). УНДО було засновано 1925, її першим головою у 1925–1935 був адвокат і політик Д. Левицький.
Упродовж 1920-х активну діяльність (зокрема, в сільській місцевості через афілійовані з нею легальні громадські організації) здійснювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ; українська фракція Комуністичної партії Польщі). На відміну від УНДО, КПЗУ була активною як на Галичині, так і на Волині. Наприкінці 1920-х унаслідок розгрому «шумськізму» всередині КПЗУ популярність цієї політичної сили суттєво зменшилася. На початку 1930-х значна частина її членів та симпатиків відійшла від партії у зв’язку з поширенням інформації про колективізацію й Голодомор і початок політичних репресій в УСРР.
На установчому Конгресі у м. Відні (28.01–03.02.1929) представники різних українських націоналістичних організацій (Група української націоналістичної молоді, Леґія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді, Українська військова організація — УВО тощо) створили Організацію українських націоналістів. Учасниками конгресу були 32 особи: 30 делегатів (16 осіб були представниками Галичини, 14 осіб — Наддніпрянщини) і 2 гості. Очільником обрано лідера Української військової організації Є. Коновальця.
Організація українських націоналістів формувалася від лютого 1929 в дуалістичній схемі: з одного боку, був Провід українських націоналістів, який перебував в еміграції в Європі, з іншого боку, була Крайова екзекутива, яка діяла на території українських земель, що входили до складу міжвоєнної Польської держави. Відтак часто Провід не встигав за тими подіями, які відбувалися на території Галичини й Волині, де в основному зосереджувалась ОУН у міжвоєнний період, а Крайова екзекутива дуже часто починала діяти без погодження чи із запізнілим погодженням Проводу.
Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН у 1930-ті рр. використовувала ідеологію націоналізму Дмитра Донцова (основні положення він виклав у праці «Націоналізм»). У західній науковій літературі для характеристики ідеології й політичної практики ОУН кінця 1920 – 1930-х найчастіше використовують поняття «інтегральний націоналізм»; ідеологи ОУН іменували свою ідеологію «організованим націоналізмом». Після розколу і початку війни ОУН відійшла у своїй філософії від т. з. інтегрального націоналізму; натомість ОУН(б) свою ідеологію та політичну практику будувала на тоталітарних засадах.
Упродовж 1930-х ОУН розгорнула підпільну діяльність на території Галичини, а пізніше Волині, вдаючись до актів саботажу (підпали будинків, пошкодження ліній телеграфу й залізниць). Її дії спричинили каральні акції польської поліції (обшуки, знищення майна, руйнування будинків, фізичні покарання). Згодом ОУН перейшла до актів індивідуального терору як щодо українських діячів, які йшли на співпрацю з польською державою (вбивство директора Української академічної гімназії у м. Львові І. Бабія), так і щодо польських політиків, які виступали за співпрацю з українським населенням і надання українцям автономії (вбивство Т. Голувка), а також щодо відповідальних за каральні дії проти українських селян осіб (вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького) та представників СРСР (вбивство секретаря Консульства СРСР у м. Львові, співробітника ОДПУ О. Майлова). Ці дії стали приводом до репресій щодо лідерів і рядових членів ОУН, одним ізрикладів яких був Львівський процес ОУН 1936 (засудження С. Бандери, М. Лебедя і Я. Карпинця до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення).
23.05.1938 радянський агент П. Судоплатов («Валюх») убив Є. Коновальця за наказом найвищого радянського керівництва в м. Роттердамі. У серпні 1939 на Другому римському зборі ОУН очільником ОУН затверджено А. Мельника. У лютому 1940 С. Бандера в м. Кракові створив Революційний провід ОУН. Так відбувся розкол в організації.
Північна Буковина
Унаслідок розпаду Австро-Угорщини 06.11.1918 на території Північної Буковини з переважно українським населенням було встановлено владу представників місцевих українських політичних груп на чолі з О. Поповичем (депутатом Буковинського крайового сейму останнього скликання, учасником Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки).
Внаслідок відсутності у ЗУНР можливості організувати оборону від наступу румунських військ 09.11.1918 до м. Чернівці увійшов загін зі 180 румунських солдатів. 11.11.1918 на заклик Румунської національної ради (органу, сформованого з румунських депутатів Буковинського крайового сейму) м. Чернівці зайняла 8 дивізія 4 корпусу румунської армії. Скликаний за підтримки румунських військ без участі представників українського населення Північної Буковини Загальний конгрес Буковини 28.11.1918 проголосував за приєднання всієї території колишнього коронного краю Буковина до Румунії. 29.12.1919 це рішення затвердив парламент Румунії.
У 1918–1940 на території Північної Буковини здійснювалася політика румунізації. Чернівецький університет було переведено на румунську мову викладання (до 1918 викладання здійснювалося німецькою, а на окремих кафедрах також українською і румунською). 1919 населені пункти Буковини з нерумунськими назвами було перейменовано відповідно до норм румунської мови. Розпочалася румунізація початкової й середньої освіти (передусім стосувалася державних шкіл). 1927 було затверджено вимогу дублювати всі вивіски й оголошення румунською мовою.
У 1940 територію північної Буковини анексував СРСР.
Південна Бесарабія
27 березня (09 квітня) 1918 Сфатул Церій (вищий орган влади Молдавської Демократичної Республіки, яка 24 січня (06 лютого) 1918 проголосила незалежність від Росії), висунув на голосування питання про приєднання колишньої Бессарабської губернії до Румунії. У цей час територія Бессарабської губернії перебувала під румунською окупацією, будівлю, у якій відбувалося засідання, оточували румунські війська, а представники військової адміністрації були присутні в залі засідань. Шляхом відкритого голосування Сфатул Церій висловися за приєднання з умовою автономії. У ніч проти 26.11.1918, у рамках підготовки Румунії до участі в Паризькій мирній конференції, Сфатул Церій провела повторне засідання з цього питання (без наявності кворуму), на якому меншістю голосів (45 зі 125) було ухвалено рішення про приєднання Бессарабської губернії до Румунії без вимоги автономії. 29.12.1919 це рішення затвердив парламент Румунії. 28.10.1920 відповідне рішення підтвердив Паризький протокол між Румунією, Францією, Великою Британією, Італією і Японією.
У Південній Бессарабії, як і на решті території колишньої Бессарабської губернії, у 1918–1940 здійснювалася політика румунізації.
У 1940 територію колишньої Бессарабської губернії анексував СРСР. Більша частина цих земель разом із частиною колишньої Молдавської АРСР у складі УРСР увійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Південна частина щойно приєднаної території утворила нову Ізмаїльську область у складі УРСР.
Закарпаття
Унаслідок розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 територія Закарпаття вийшла з-під контролю угорської адміністрації. 12.11.1918 Рада русинських емігрантів у м. Скрентоні (США) ухвалила рішення про входження краю до майбутньої Чехословацької держави на правах автономії. 08–09.05.1919 народна рада в м. Ужгороді за участі Г. Жатковича, А. Бескида й А. Волошина, яка об’єднала представників народних рад міст Пряшева, Хуста, Ужгорода, висловилася за приєднання краю до Чехословаччини. Рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини на умовах автономії затверджено Сен-Жерменським договором від 10.09.1919.
Конституція Чехословаччини 1920 затвердила статус Закарпаття як окремого краю під назвою «Підкарпатська Русь». Проте, автономію Підкарпатської Русі не було законодавчо оформлено.
Місцеве українське населення у 1920-х – 1930-х. було представлено політичними групами різних орієнтацій — українофільською (лідер — А. Волошин), яка в цей період орієнтувалася на Чехословаччину, москвофільською (орієнтація на Чехословаччину та Угорщину, залежно від поточної ситуації) і проугорською. В освітній і культурній політиці центральний уряд підтримував українофільську течію.
Після змушеного підписання Чехословаччиною Мюнхенських угод 1938 уряд Чехословаччини пішов на поступки автономістським прагненням українофільського крила місцевого населення. 08.10.1938 сформовано перший автономний уряд Підкарпатської Русі під головуванням проугорськи налаштованого політика А. Бродія. Після арешту останнього за державну зраду 26.10.1938 головою уряду став А. Волошин. 22.11.1938 парламент Чехословаччини ухвалив закон про автономію Підкарпатської Русі, який регулював поділ повноважень між центральним урядом і автономією. З 27.10.1938 уряд під головуванням А. Волошина поряд із назвою «Підкарпатська Русь» використовував назву «Карпатська Україна», яку, проте, не визнавав центральний уряд у м. Празі. 12.02.1938 відбулися вибори до Сойму (законодавчого органу) Карпатської України, у яких перемогло Українське національне об’єднання (УНО) під головуванням Ф. Ревая.
| Рік | Зміни |
| 1939 | |
| Закарпаття (Карпатська Україна) — окуповане й приєднане Угорщиною | |
| Східна Галичина, Західна Волинь — увійшли до складу УРСР | |
| Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина — було встановлено німецьку окупаційну владу (увійшли до складу Польського генерал-губернаторства) | |
| 1940 | Північна Буковина, Хотинщина, Придунайський край (Південна Бессарабія) — входження до складу УРСР |
У ніч проти 14.03.1939 угорські війська почали вторгнення на територію автономної Карпатської України. Загони створеної восени 1938 парамілітарної організації «Карпатська Січ», які де-факто були збройними силами автономії, здійснювали оборону, відступаючи від кордону з Угорщиною.
Після проголошення з ініціативи Німеччини незалежності Словаччиною (14.03.1939) Карпатська Україна опинилася відірваною від чеської частини Чехословаччини. 15.03.1939 р. Сойм Карпатської України під головуванням А. Штефана проголосив державну незалежність Карпатської України, затвердив її конституцію і державну символіку. На засіданні Сойму Карпатської України президентом новопроголошеної держави було обрано А. Волошина, а головою уряду — Ю. Ревая.
15.03.1939 (водночас із проголошенням незалежності Карпатської України) німецькі війська окупували чеську частину Чехословаччини. 16.03.1939 А. Гітлер оголосив про створення протекторату Богемія і Моравія під повним контролем Німеччини і ліквідацію Чехословаччини. Активна фаза боїв між загонами Карпатської Січі й угорськими військами тривала до 18.03.1939. Окремі сутички відбувалися упродовж квітня — травня. А. Волошин і Ю. Ревай виїхали з Закарпаття через румунський кордон. Значна частина депутатів Сойму, українських політичних і громадських діячів, командирів і бійців Карпатської Січі були репресовані угорською владою.
Приєднання Східної Галичини й Волині до СРСР
У 1939 внаслідок поділу Польщі між СРСР і Німеччиною за радянсько-німецькими договорами до УРСР включено західноукраїнські землі — Східну Галичину й Західну Волинь (на міжнародному рівні врегульовано укладеним у 1945 договором про радянсько-польський кордон). У 1940 до СРСР приєднано Північну Буковину й Бессарабію (закріплено договором 1947). Згодом у складі УРСР утворили Чернівецьку й Ізмаїльську області, західна частина Молдавської АРСР увійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР, східну частину Молдавської АСРР було приєднано до сусідніх областей УРСР.
У 1945, відповідно до угоди між СРСР і Чехословаччиною, до складу УРСР увійшла Закарпатська область.
У 1954 зі складу РРФСР до складу УРСР передали Кримську область і м. Севастополь.
Кордони УРСР, що встановлено в 1939–1940 та в 1945 і 1954 з деякими змінами, пов’язаними з делімітацією кордону з Польщею і Чехословаччиною в 1940-х, є кордонами сучасної України. Відповідно, відбулося об’єднання українських земель у межах однієї держави.
Джерела
- Україна — Польща 1920–1939 pp.: З історії дипломатичних відносин УСРР з Другою Річчю Посполитою: Документи і матеріали / Упоряд. Н. С. Рубльов, О. С. Рубльов. Київ : Дух і Літера, 2012. 624 с.
Література
- Васюта І. Політична історія Західної України (1918–1939). Львів : Каменяр, 2006. 335 с.
- Вегеш М. Карпатська Україна. Документи і факти. Ужгород : Карпати, 2004. 431 с.
- Гудь Б. З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ ст. / Авторизований пер. з пол. А. Павлишина. Харків : Акта, 2018. 482 с.
- Домбровський Д. Польща і Закарпаття: 1938–1939 / Пер. з пол. О. Снігурського. Київ : Темпора, 2012. 392 c.
- Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки): нариси інтелектуальної історії. Київ : Критика, 2013. 488 с.
- Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. 752 с.
- Комар В. Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). Івано-Франківськ : Місто НВ, 2011. 359 c.
- Кугутяк М. В. Галичина: сторінки історії : нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ : [б. в.], 1993. 200 c.
- Макар Ю. Холмщина і Підляшшя в першїй половині ХХ століття. Львів : Інститут Українознавства НАН України ім. І. Крип’якевича, 2003. 88 с.
- Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). Київ : Інститут історії України НАН України, 2004. 648 с.
- Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції, 20–50-ті роки XX ст. Київ : Наукова думка, 1994. 350 c.
- Сорока Ю. Населення західноукраїнських земель: етнополітичний та демографічний вимір, 1939–1950-ті роки. Київ : Київський університет, 2013. 415 с.
- Тищик Б. Становлення української державності на західноукраїнських землях напередодні і в роки Другої світової війни (1937–1945 рр.). Львів : Тріада Плюс; Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2006. 92 с.
- Федевич К. К. Галицькі українці у Польщі 1920–1939 (Інтеграція галицьких українців до Польської держави у 1920–1930-ті рр.) / Пер. з рос. Т. Портнова. Київ : Основа, 2009. 280 с.
- Чорній П. Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду: міжетнічне (спів)життя та соціокультурні трансформації. Львів : Інститут народознавства, 2018. 316 c.
Див. також
Історія України: Перша світова війна 1914–1918
Історія України: Українська революція 1917–1921
Історія України: Друга світова війна 1939–1945
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: міжвоєнний період // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: міжвоєнний період (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.06.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
