Авангардизм у мистецтві
Авангарди́зм — у мистецтві — узагальнювальний термін для характеристики «лівих» (нереалістичних) течій європейського мистецтва, які ґрунтуються на новаторській філософсько-естетичній і політичній платформі.
Зміст
Історична довідка
Утвердився у першій третині 20 ст., у широкому розумінні став формою протесту проти традиційного мистецтва. Найближчими попередниками естетики авангардизму були художники-імпресіоністи (особливо П. Сезанн); простежуються глибокі зв’язки з первісним та середньовічним умовним мистецтвом, творчістю І. Босха, російською іконографією.
Європейський авангардизм мав три періоди розвитку:
- ранній (до Першої світової війни);
- зрілий (міжвоєнний);
- неоавангард (після Другої світової війни).
Характеристика
До авангардизму входили футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм тощо. Тенденції авангардизму знайшли вияв у мистецькому процесі Західної Європи, Латинської Америки, Росії, США, проте відзначалися неповторною регіональною специфікою.
Авангардизм виникає на кризових етапах розвитку мистецтва внаслідок занепаду певних напрямів (стилів), що виявляється у вичерпаності зображальних засобів, інерції, продукуванні та відтворенні учорашніх культурних досягнень, обмеженості власним каноном. У контексті цих явищ авангардизму притаманна позитивна і необхідна функція очищення художньої культури від гальмівних тенденцій. Мистецтво авангардизму суперечливе, оскільки орієнтоване на радикальні зміни традиційних практик, що зумовлює відкидання художнього досвіду попередніх епох. Наслідком є невиробленість філософсько-художнього підґрунтя, розвиток авангардизму на підставі власних естетичних норм та гротескування й абсурдизації певного напряму (стилю, жанру тощо) аж до повної його нівеляції, що обертається непродуктивністю авангардизму у творенні самобутніх культурних цінностей.
Загальними рисами авангардизму є:
- атмосфера бунту;
- настанова на постійне оновлення та творчий експеримент;
- зовнішньо-формальна новизна;
- епатаж;
- аморалізм;
- принцип деструкції цілого та монтажу його уламків;
- колажування;
- мозаїчність;
- потік свідомості;
- ігрові перевтілення.
Основні положення авангардного руху задекларовано в його маніфестах (починаючи з 1909–1910). Базовою ідеєю є свобода від традицій і соціальних обмежень. Способом пізнання навколишньої дійсності обрано нераціональну форму духовного досвіду (вольову, почуттєву, інтуїтивну та підсвідому). З погляду авангардистів, людина у процесі пізнання має спиратися на первісне світобачення, позбавлене негативного впливу цивілізації та культурних норм. Лише позбувшись умовних обмежень, вона може сприяти вільному творенню нової епохи.
Авангардизм в українському мистецтві
Перші вияви авангардизму в українському мистецтві належать до 1910-х (пересувна виставка «Салони Іздебського» робіт братів В. і Д. Бурлюків, Н. Гончарової, М. Ларіонова в Одесі, Києві, Херсоні, Миколаєві, 1910–1911; згодом полотна О. Екстер, кубічні скульптури О. Архипенка, неовізантизм бойчукістів, сюрреалізм львівського об’єднання Artes, зокрема М. Андрієнка-Нечитайла тощо).
Ознаки авангардизму були притаманні театру «Березіль». Не всі стилі повністю збігалися з напрямом, деякі з них могли існувати в межах як авангардизму, так і модернізму, зокрема експресіонізм чи сюрреалізм.
Становлення авангардистських тенденцій на терені радянської України у 1930-х було перервано активним культивуванням більшовицькою владою методу соціалістичного реалізму.
Після Другої світової війни спостерігається виникнення нових конструктивістських напрямів у музиці в контексті художнього експериментаторства кінця 1950-х, які поступово еволюціонували і продовжують розвиватися на сучасному етапі (алеаторика, колаж, полістилістика, пуантилізм, серіалізм, сонористика, стохастика, технічна та графічна музика тощо). Завоюванням музичного авангардизму стало активне впровадження шумових та натуральних ефектів, електрозвукового синтезу, використання у композиторській практиці математично-ігрових моделей та ін.
У середовищі українських композиторів віяння авангардизму першими втілили В. Сильвестров (тріо для флейти, труби і челести; 1962), В. Годзяцький («Розриви площин» для фортепіано, 1963), Л. Грабовський (тріо для фортепіано; скрипки і контрабаса; 1964), які в подальшому успішно поєднали їх з музичними фольклорними традиціями та досягненнями національної композиторської школи (сюїта «Фрески Софії Київської» для камерного оркестру В. Годзяцького, 1966; симфонія-легенда «Вечір на Івана Купала» Л. Грабовського, 1975; кантата на вірші Т. Шевченка для хору а капела В. Сильвестрова, 1977). Надалі такий синтез наявний у творчості українських композиторів 1970–1990-х (В. Бібика, Б. Буєвського, І. Карабиця, О. Левковича, В. Мужчиля, Є. Станковича).
Певні риси авангардизму на етапі недовготривалої хрущовської відлиги виявилися у діяльності угруповань українських монументалістів, репрезентованій роботами І. Марчука, І. Литовченка, Е. Коткова, А. Рибачука, В. Мельниченка, В. Ламаха, А. Горської, В. Зарецького, В. Задорожного; представників різних напрямів українського експресіонізму — П. Бедзира, М. Грицюка; абстракціонізму (Г. Гавриленка, А. Сумара), концептуалізму і летризму (В. Барського) та ін. У музиці елементи авангардизму простежуються у творах композиторів В. Губи, Б. Лятошинського та ін.
Наприкінці 1970-х розпочинається процес заміни застарілого авангардизму новими мистецькими течіями (наприклад, київський художник Т. Сільваші втілює ідеї хронореалізму). Полотна українських авангардистів (В. Стрельникова, А. Шопіна, Л. Яструб, В. Хруща тощо) експонуються за кордоном.
Толерантність та плюралізм, наявні у мистецтві першої половини 1980-х, породили явище українського трансавангарду, що знайшло вияв у роботі республіканських художніх виставок «Молодість країни» і «Погляд», на яких відбувся показ полотен художників О. Гнилицького, А. Савдова, К. Реунова, О. Тістола, В. Гонтарова, М. Гейка, О. Сухоліта та інших митців.
Радикальне заперечення соцреалізму спричинило наприкінці 1990-х активізацію неореалізму у живописі (О. Дубовик, О. Голосій, М. Демцю, П. Кестерей та ін.), театрі («Avantgarde dance», «Ризома»), на фестивалях авангардної музики («Нова територія», «Любе-арт», «Два дні і дві ночі нової музики»).
На сучасному етапі неоавангардні напрями тісно переплітаються, наслідком чого стає виникнення принципово нових різновидів синтетичного мистецтва.
Відео
| Авангардизм у мистецтві |
|---|
Література
- Модернизм. Анализ и критика основных направлений. Москва, 1980.
- Павлишин С. Зарубежная музыка ХХ века. Пути развития. Тенденции. Киев, 1980.
- Рейнгардт Л. Я. Современное западиое искусство. Борьба идей. Москва, 1983.
- Крючкова В. А. Антиискусство. Теория, практика авангардистских движений. Москва, 1985.
- Сучасні проблеми розвитку українського молодіжного мистецтва // Образотворче мистецтво. 1987. № 4.
- Велігоцька Н. Погляд монументалістів // Образотворче мистецтво. 1987. № 5.
- Тарасенко О. Грані пошуків і втрат //Образотворче мистецтво. 1988. № 6.
- Соловьев А. По ту сторону очевидности // Искусство. 1988. № 10.
- Кандинский В. О духовном в искусстве // Творчество. 1988. № 8–10; 1989. № 1.
- Лариовов М. Лучизм // Творчество. 1989. № 4; Соловьев А. Скетч о младоукраинской живописи (взгляд из Киева) // #Декоративное искусство СССР. 1989. № 12.
- Українське малярство (60–80 рр.). Каталог. Одеса, 1990.
- Горбачов Д., Мельник В. Український авангард // «Пам’ятки України». 1991. № 4.
- Турчин В. С. По лабиринтам авангарда. Москва, 1993.
- Лагутенко О. А. Українська графіка першої третини ХХ століття. — К.: Грані-Т, 2006.
- Петрицький А. Г. (1895—1964). Театральні строї та декорації : зі зібр. музею театр., муз. та кіномистецтва України / Анатоль Петрицький ; [упоряд.: Т. Лозинський, Т. Руденко] ; Музей театр., муз. та кіномистецтва України, Ін-т колекціонерства укр. мистец. пам'яток при НТШ. — Київ ; Львів. 2012.
- Білокінь С. І. Бойчук та його школа / Авт.-упоряд. С. І. Білокінь. ‒ К.: Мистецтво, 2017.
