Бегинки
Беги́нки (беґинки; лат. béguine — жінка, що живе як сестра-мирянка, можливо, від давньофранц. béguer — бурмотіти або від Le Begghe чи Beges — прізвища священника Ле Беґа) — жіночі громадсько-релігійні об’єднання, що виникли, ймовірно, у Валлонії з кін. 12 ст.
Характеристика
Сестринства бегинок посідали проміжне становище між чернечими і світськими згромадженнями. З одного боку, жінки, як і монахині, керувалися принципами глибокої релігійності, аскетизму, послуху, цнотливості. З іншого — дотримання цих принципів не передбачало довічних обітниць та ізоляції, властивої жіночим монастирським обителям.
Бегинки вели активне громадське життя, займалися доброчинністю, просвітництвом, ремеслом (переважно ткацтвом), працювали у лікарнях (зокрема лепрозоріях), турбувалися про сиріт і самотніх, допомагали у похованні небіжчиків тощо. Разом з тим глибока релігійність та слідування узятим на себе обмеженням вимагали певної дистанційованості від світського суспільства. Як наслідок, більшість бегинок скупчувалися у т. з. бегинажах — оселях-гуртожитках або у відособлених міських структурах (на кшталт окремого кварталу чи монастирського подвору). Великі бегинажі-подвори відомі головно у Нідерландах та м. Парижі.
Поряд із тим мешкання у бегинажах не було загальнообов’язковим, напр., юні бегинки могли лишатися в батьківських оселях. Жінки, що ставали бегинками, зберігали право на власність, могли вийти заміж (тоді, звісно, полишали громаду).
Просвітницька діяльність бегинок була пов’язана з наданням базових знань (читання, письма), навичок ручної праці, а також проповіді християнських чеснот. У деяких громадах могли навчати іноземним мовам (до прикладу, французькій мові у регіонах з нідерландськомовним населенням), музиці, хоровому співу, а також Біблії, зрідка — теології й латини (цей аспект просвітницької діяльності жінок не вітало католицьке духовенство).
Економічне життя будували на принципі солідарності: спільні доходи розподіляли за потребою поміж усіма членами громади. Посестри, що мали власність, зазвичай вносили дохід від неї у спільний фонд (але вимога не була обов’язковою).
До бегинок могли належати жінки різного віку, рівня освіти, знатності, вихідці з різних верств суспільства. Автономні громади не мали централізованого керівництва, формальної ієрархії та усталеного статуту. Зазвичай були підпорядковані парафіяльному священнику та авторитету попечителів (представників вищих щаблів духовенства та світської знаті, аж до можновладців). Такий стан справ був звичним і не підлягав змінам. Тому визначення руху бегинок як попередника фемінізму є сумнівним.
У період 1230–1320 було створено понад 200 згромаджень, переважно у південній частині Нідерландів, але також і на півночі королівства, у Німеччині та Франції. Лічені громади діяли в Центральній та Південній Європі, напр., в Італії та Іспанії. Точна кількість бегинок невідома; за оцінками, складала бл. 1–2 % від кількості містян, часом сягала до 6–7 % (напр., у м. Мехелені, тепер Бельгія).
.jpg)
Історична довідка
Причини виникнення руху бегинок дотепер є предметом дискусій. Поширеними є погляди, згідно з якими жінки у середньовічній Європі мали невеликий вибір життєвих перспектив: або одружитися і цілковито присвятити себе родині, або обрати монастирську обитель. Навіть ремісництво, торгівля, управління власністю чоловіків, що ними могли займатися заміжні жінки і вдовиці, не надавало їм, зазвичай, соціального авторитету. В силу низки об’єктивних чинників (соціальних, економічних, демографічних), що зумовили переважання кількості жінок у гендерній структурі середньовічного суспільства, частина жінок були позбавлені можливості шлюбу. Селекція існувала і в монастирських обителях, куди нерідко вимагали значний вступний внесок. Відтак об’єднання бегинок ставали способом самореалізації для активних жінок, які прагнули здійснити своє духовне покликання, не потерпаючи від обмежень з боку чоловіків (батька, родичів, подружжя, священика) або надсуворих релігійних обітниць.
Початково головним джерелом доходів громад були пожертви мирян, які охоче доручали беґинкам молитовні зусилля, згодом — оплата вчителювання, праці в лікарнях, патронажу, прання та ін. домашньої роботи. Жінки також займалися ремеслами, переважно ткацтвом (щоправда, це викликало невдоволення ремісничих гільдій, оскільки беґинки як релігійне об’єднання звільнялися від податків). Іноді вдавалися до жебрацтва (особливо серед німецьких громад), хоч це і не схвалювали покровителі.
На ранньому етапі розвитку громади беґинок діяли поодиноко, як стихійно зорганізовані асоціації жінок-однодумниць. Мали вигляд неформальних об’єднань без чіткої ієрархічної структури, існували тимчасово, нерідко переміщалися з одного міста в інше.
З 2-ї чверті 13 ст. рух бегинок помітно змінився, завдяки тому, що низка найзначущих громад (зокрема, у містах Л’єжі, Нівелі, Юї тощо) отримали власність, яку їм дарували, передавали у спадок тощо. З цією добою пов’язане заснування бегинажів. У цей же період громади набули певної внутрішньої організації. На чолі спільноти стали настоятельки — магістри лат. magistra; усі прилучені членкині мали висловити свою згоду з кодексом правил і зробити внесок у спільний фонд.
Початково ставлення до бегинок, як з боку світських кіл, так і з боку Католицької церкви, було позитивним (про це свідчить заснування паризького бегинажу Людовиком ІХ; зусилля декана Колегії кардиналів Жака де Вітрі, завдяки яким діяльність беґинок була схвалена Святим престолом і офіційно визнана папою Григорієм ІХ в 1233). Проте вже у 1273 францисканський теолог Гвібер де Турне у листі до папи Григорія Х звинуватив бегинок в тому, що в своїх обителях, майстернях і навіть у громадських місцях м. Парижа, вони влаштовують спільні читання Святого Письма «без належної поваги», припускаючи єретичні й помилкові, або ж сумнівні й нерозумні тлумачення. В’єннський собор 1311–1312 (м. В’єнн, Франція) засудив рух бегинок та визнав його єретичним (зокрема, через захоплення жінок християнським містицизмом, ідеями возз’єднання душі християнина з Богом без посередництва церкви). Серед відомих діячок руху, які постраждали від переслідувань, — Маргарита Поретанська (спалена у м. Парижі, 1310), Мехтильда Маґдебурзька, Гадевейг Брабантська.
Після В’єннського собору рух беґинок був заборонений у Німеччині.
У Нідерландах, завдяки заступництву графа Фландрії Роберта ІІІ, влада була лояльніша, але спільноти бегинок були істотно реформовані. Зміни, що сталися в 14 ст., торкнулися всіх аспектів життя, правила жіночих згромаджень наблизилися до монастирських статутів. Усі жінки мусили мешкати в бегинажах; умови виходу за їхні межі (включно з дозволеним одягом і поведінкою) були суворо регламентовані. Більшість невеликих бегинажів були розформовані, майно конфісковане, решта — потрапили під прискіпливий контроль церковної та світської влади. Проповідницьку діяльність заборонено. За таких умов та під впливом економічної кризи рух бегинок поступово згас. Деякі з них прилучилися до чернечих орденів як терціарії, інші — до благодійних товариств.
Тимчасове відродження руху бегинок відбулося у 16–17 ст. на хвилі Контрреформації. Католицька церква покладала на нього певні надії — спільноти благочестивих мирянок як взірці благочестя й добробуту стали інструментом пропаганди ідей католицизму. До цього періоду відносять розквіт Великого Бегинажу в м. Мехелені (кількість насельниць якого оцінюють у 1,5–2 тис. осіб).
Існували також чоловічі згромадження схожого типу. Найвідомішим з-поміж них є рух бегардів.
Ймовірно, остання з бегинок — Марселла Паттін — померла 2013 в Бельгії.
Література
- Helvetius А.-М. Les béguines. Des femmes dans la ville aux XIIIe et XIVe siècles // La ville et les femmes en Belgique. Histoire et sociologie. Bruxelles : Presses de l’Université Saint-Louis, 1993. Р. 17–40.
- Women Mystics in Medieval Europe / Ed. by E. Zum Brunn, G. Epiney-Burgard; trans. from the fr. by Sh. Hughes. Saint Paul : Paragon House, 1998. 233 р.
- Simons W. Cities of Ladies: Beguine Communities in the Medieval Low Countries, 1200–1565. Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2001. 352 р.
- Deane J. «Beguines» Reconsidered: Historiographical Problems and New Directions // Monastic Matrix. 2008. URL: http://monasticmatrix.osu.edu/commentaria/beguines-reconsidered-historiographical-problems-and-new-directions
- Miller T. S. The Beguines of Medieval Paris: Gender, Patronage, and Spiritual Authority. Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2014. 304 р.
- Swan L. The Wisdom of the Beguines: The Forgotten Story of a Medieval Women’s Movement. Katonah; New York : Blue Bridge, 2016. 208 р.
- Howard E. B. The Beguine Option: A Persistent Past and a Promising Future of Christian Monasticism // Religions. 2019. № 10 (9). P. 1–24. URL: https://www.mdpi.com/2077-1444/10/9/491
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістов О. В. Бегинки // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бегинки (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.12.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
