Бельмондо, Жан Поль
Бельмондо́, Жан Поль [ фр. Belmondo, Jean Paul; повне ім’я — Жан Поль Шарль (Jean Paul Charles); 09.04.1933, м. Нейї-сюр-Сен, регіон Іль-де-Франс, Франція — 06.09.2021, м. Париж, Франція] — актор театру і кіно, зірка європейського кінематографа.
|
Бельмондо, Жан Поль (Belmondo, Jean Paul) | |
|---|---|
| Народження | 09.04.1933 |
| Місце народження | Неї-сюр-Сен |
| Смерть | 06.09.2021 |
| Місце смерті | Париж |
| Напрями діяльності | театр, кіно. |
Зміст
Життєпис
Народився у сім’ї скульптора і художниці. Навчався у різних школах і ліцеях м. Парижа. Попри успіхи в спорті, у віці 16 років вирішив стати актором. Любов до цієї професії прищепила йому мати, яка захоплювалася театром і зіграла маленьку роль у кіно. Вона записала його 1950 на підготовчі курси актора Р. Жирара (1901–1989; Франція), який відкрив у Бельмондо покликання коміка. На Бельмондо вплинули також актори Ж. Беррі (1883–1951; Франція) і М. Сімон (1895–1975; Швейцарія — Франція).
Першу роль зіграв 1950 в аматорському театрі, що здійснював турне лікарнями м. Парижа (роль Принца у спектаклі «Спляча красуня» за казкою Ш. Перро).
1956 закінчив Вищу національну консерваторію драматичного мистецтва (м. Париж), викладач П. Дюкс (1908 –1990; Франція).
Першу роль у кіно Бельмондо зіграв 1956 у фільмі «Недільні приятелі» (режисер А. Езнер), знятому на замовлення профспілки Загальна конфедерація праці. Після цього режисер М. Карне (1906–1996; Франція) запросив Бельмондо на невеличку роль у фільмі «Дурисвіти» (1958), що був карикатурою на «золоту молодь». Актор знявся також у другорядних ролях у фільмах «Пішки, верхи й в авто» (режисер М. Дельбез; 1957), «Будь красивою і мовчи» (режисер М. Аллегре, 1958; разом з А. Делоном), в одній з головних ролей у детективі «Зваж усі ризики» (режисер К. Соте, 1960).
Водночас Бельмондо грав у театрі, зокрема виконав роль Крістіана Мартена у комедії П. Маньє «Оскар», прем’єра якої відбулася 1958 у Театрі Атене (тепер Театр Атене Луї Жуве, м. Париж).
1958–1960 був мобілізований, служив в армії в Алжирі.
З 1960 знову знімається в кіно та грає в театрі.
Був головою профспілки акторів (1963–1966).
Заснував продюсерську фірму «Серіто фільм» («Cérito Films»; 1972). У 1990 продав її телеканалу «Канал плюс» («Canal Plus») і створив компанію «Аннабель Продюксьйон» («Annabel Production»). Був власником Театру Вар’єте у м. Парижі (1994–2004).
Творчість
Бельмондо зіграв у кіно понад 80 ролей.
Здобув популярність завдяки трьом різним жанрам: комедії, детективу та пригодницькому кіно. Саме поєднання цих жанрів відрізняє кар’єру Бельмондо від творчого шляху інших акторів.
Однак першим його великим успіхом і відправним пунктом кар’єри була роль в авторському кіно. Він зіграв головну роль Мішеля Пуаккара у стрічці Ж. Л. Годара «На останньому диханні» (1960) — фільмі, що заклав підвалини французької «Нової хвилі». Проте Бельмондо не став культовим, провідним актором «Нової хвилі», знявшись у Ж. Л. Годара ще лише у двох повнометражних фільмах «Жінка є жінкою» (1960) та «Божевільний П’єро» (1965), а також у короткометражці «Шарлотта та її Жюль» (1960). Він також грав у фільмах Ф. Трюффо («Сирена з “Місісіпі”», 1969), К. Шаброля («Доктор Пополь», 1972), А. Рене («Ставіскі», 1974). Але не замкнувся в одному жанрі, змінював свій акторський стиль.
Режисери, з якими найбільше співпрацював Бельмондо, — А. Верней (1920–2002; Туреччина — Франція) та Ф. де Брока (1933–2004; Франція), перший тяжів до жанру детективу (його вважають одним з найбільш «американських» режисерів французького кіно), а другий — комедії. Бельмондо виконав головні ролі у низці фільмів А. Вернея: «Мавпа взимку» (1962), «Сто тисяч доларів на Сонці», «Вікенд у Зюйдкоті» (обидва — 1964), «Зломники» (1971), «Авантюристи» (1984). У фільмах Ф. де Брока («Людина з Ріо», 1964; «Надзвичайний», 1973; «Невиправний», 1975 та ін.) Бельмондо зіграв ролі, з якими глядачі пов’язують його образ і які вважають типовими ролями Бельмондо. Серед інших важливих для кар’єри Бельмондо режисерів — Ж. Лотнер («Професіонал», 1981; «Весела Пасха», 1984; «Незнайомець у домі», 1992), Ж. Дере («Борсаліно», 1970; «Одинак», 1987), К. Лелюш («Чоловік, який мені подобається», 1969; «Улюбленець долі», 1980; «Знедолені», 1995), Ж.-П. Мельвілль («Леон Морен, священик», 1961; «Стукач», 1962). Співпрацював з автором сценаріїв і діалогів М. Одіаром (14 фільмів). Партнерами на знімальному майданчику були актори Ж. Габен («Мавпа взимку»), Бурвіль («Дивна неділя», 1958; «Мозок», 1969), А. Делон («Борсаліно», 1970; «Один шанс на двох», 1998), Ш. Ванель («Старший Фершо», 1963) та інші.
Стилю гри Бельмондо притаманна природна невимушеність, іронічна та розкута манера виконання. Належав до нового типу актора із зовнішністю «міцного хлопця», відмінного від красенів-коханців, яких втілювали, зокрема, Ж. Маре і Ж. Філіп. Він водночас і грав спокусника, і викликав сміх глядачів, що не було характерно для інших акторів французького кіно.
Грав також у театрі (понад 30 ролей), переважно у творах класичного репертуару. Зокрема, виконав головні ролі у п’єсах «Кін» Ж.-П. Сартра, адаптації п’єси А. Дюма (1986), «Сірано де Бержерак» Е. Ростана (1989; обидві — у постановці режисера Р. Оссейна, Театр «Маріньї», м. Париж), у п’єсах Ж. Фейдо та ін. Грав і в прем’єрах нових п’єс сучасних драматургів, зокрема 1998 п’єси Е.-Е. Шмітта «Фредерік, або Бульвар Злочину» (поставлена у Театрі «Маріньї», м. Париж, режисер Б. Мюра).
Автор мемуарів «30 років, 25 фільмів» (1963), «Тисяча життів варті більше, ніж одна», «Бельмондо про Бельмондо» (обидві — 2016).
Нагороди та визнання
Премія «Сезар» найкращому актору (1989; відмовився).
Почесна Золота пальмова гілка Каннського міжнародного кінофестивалю за всю кар’єру (2011).
Почесний Золотий лев Венеційського міжнародного кінофестивалю (2016) за всю кар’єру.
Нагороджений орденом Почесного легіону: кавалер (з 1980), офіцер (з 1991), командор (з 2007), великий офіцер (з 2019).
Командор ордена Мистецтв і Літератури (з 2006).
Великий офіцер Національного ордена Заслуг (з 2017).
Кавалер ордена Леопольда (2012; Бельгія).
Додатково
У дитинстві після відвідання цирку мріяв стати клоуном. Захоплювався футболом (грав на позиції воротаря), згодом хотів стати професійним спортсменом-боксером. Тренувався в Авіаклубі (м. Париж), де познайомився з чемпіоном Франції з боксу М. Озелем (1932–1995; Франція).
На випускному конкурсному іспиті у Вищій національній консерваторії драматичного мистецтва (м. Париж) грав сцену зі спектаклю «Любов і піаніно» Ж. Фейдо. Гра Бельмондо була прихильно зустрінута глядачами, але журі, складене переважно з акторів театру «Комеді-Франсез», не присудило йому першої премії. Це не дозволило після завершення навчання стати актором цього театру.
Першу роль у кіно Бельмондо отримав випадково. Режисер, який шукав на роль робітника-металурга Требуа у фільмі «Недільні приятелі» молодого актора, не схожого на «буржуа», помітив Бельмондо у бістро неподалік Консерваторії.
Бельмондо захоплюється тенісом і щороку відвідує турнір «Ролан Гаррос» (відкритий чемпіонат Франції). На честь Бельмондо названо задню лінію центрального корту стадіону «Ролан Гаррос». Під час матчів Бельмондо займає місце в боксі у першому ряду, що за розташуванням збігається із задньою лінією.
Бельмондо відмовився від премії «Сезар», оскільки автор статуетки, яку вручають лауреатам, скульптор Сезар (1921–1998; Франція) колись погано висловився на адресу його батька.
Бельмондо, його сестра і брат 2007 подарували місту Булонь-Б’янкур усі твори їх батька, скульптора П. Бельмондо, якими володіли (259 скульптур, 444 медалі, близько 900 малюнків, альбоми, підготовчі роботи). 2010 у місті створено музей П. Бельмондо.
В ательє П. Бельмондо було виготовлено, зокрема, копію скульптурної групи «Танець» Ж.-Б. Карпо, розташовану на фасаді театру Гранд-Опера.
Цитата
«Часто складається враження, що Жан-Полю все байдуже. Це не так. Його вдавана невимушеність — це засіб, що дозволяє йому зрештою викладатися по максимуму»
«Jean-Paul donne souvent l’impression de s’en foutre. C’est faux. Sa décontraction apparente est un truc qui lui permet de donner ensuite son maximum»
(Л. Маль, режисер. Цит. за кн.: Jean-Paul Belmondo en mots et en image. Paris : Studiocanal, 2012, p. 88).
Твори
- Mille vies valent mieux qu’une. Paris : Fayard, 2016.
- Belmondo par Belmondo. Paris : Fayard, 2016.
- Рос. перекл. — Тысяча жизней. Эксмо, 2017.
Література
- Брагинский А. Жан-Поль Бельмондо. Ростов: Феникс, 1998.
- Durant Ph. Belmondo. Paris : Groupe Robert Laffont, 2011. 733 р.
- Jean-Paul Belmondo en mots et en image. Paris : Studiocanal, 2012. 128 р.
- Bourdon L. Définitivement Belmondo. Paris : Larousse, 2017. 504 p.
- Perron T. «Les copains du dimanche» ou l’âge d’or des métallos. // https://www.persee.fr/doc/xxs_0294-1759_1995_num_46_1_3160
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Бельмондо, Жан Поль // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бельмондо, Жан Поль (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.06.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
