Беньямін, Вальтер
Бе́ньямін, Ва́льтер Бе́ндикс Ше́нфліс (нім. Benjamin, Walter Bendix Schönflies; 15. 07. 1892, м. Берлін, тепер Німеччина — 27. 09. 1940, м. Портбоу, Іспанія) — філософ культури, естетик, літературний критик.
|
Беньямін, Вальтер (Benjamin, Walter Bendix Schönflies) | |
|---|---|
| Народження | 1892 |
| Місце народження | Берлін |
| Смерть | 1940 |
| Місце смерті | Портбоу |
| Напрями діяльності | філософія культури, естетика, літературна критика |
| Традиція/школа | Франкфуртська школа |
Життєпис
Народився у родині Еміля Беньяміна та Пауліни Шенфліс. Батько був торговцем антикваріатом і творами мистецтва.
Беньямін навчався в університетах м. Берліну, м. Мюнхена, м. Фрайбурга, (усі – Німеччина) і м. Берна (Швейцарія).
Від 1915 дружив із Г. Шолемом. 1919 у Бернському університеті захистив промоційну дисертацію «Поняття критики мистецтва у німецькому романтизмі» («Der Begrif der Kunskritik in der deutschen Romantik»; 1920).
1923 познайомився із Т. Адорно, почав співпрацю із Інститутом соціальних досліджень (м. Франкфурт-на-Майні). 1925 в Університеті Франкфурту-на-Майні було відхилено його габілітаційну дисертацію «Походження німецької барокової трагічної драми».
1926–1927 перебував у м. Москві, написав «Московський щоденник» («Maskauer Tadebuch»).
1927 дебютував на німецькому радіо, де згодом вів цикли освітніх і науково-популярних програм. Потоваришував із Б. Брехтом.
1933 емігрував до м. Парижу, жив у скруті.
Від 1934 співпрацював із «Журналом соціальних досліджень» («Zeitschrift für Sozialforschung»), товаришував із Г. Арендт.
1935 — співробітник Інституту соціальних досліджень, написав проспект праці про Паризькі пасажі («Das Passagen-Werk»).
Після вступу німецьких військ у м. Париж вирішив емігрувати до США, влітку втік із міста і зупинився на кордоні з Іспанією у м. Портбоу, де йому повідомили про можливу депортацію до Франції. 27 вересня 1940 вчинив самогубство в місцевому готелі.
Діяльність
У філософії культури, естетиці й критиці Беньяміна помітні впливи марксизму, єврейського містицизму, німецького романтизму та психоаналізу. Його філософування близьке до авангардного мистецтва (Див. Авангардизм у мистецтві), сповнене авторських концептів.
У тексті «Про мову взагалі й людську мову зокрема» («Über Sprache überhaupt und über die Sprache des Menschen»; 1916) сформулював головне завдання філософії як осягнення сутності мови і того, як вона сповіщає духовну сутність. У праці «Щодо критики насильства» («Zur Kritik der Gewalt»; 1921) поставив питання про можливості існування насильства. У незавершеному тексті, присвяченому паризьким Пасажам, випробовував можливості авангардного літературного монтажу, випередивши експерименти постмодерної літератури (Див. Постмодернізм).
У «Завданні перекладача» («Die Aufgabe des Übersetzers»; 1923) трактував переклад як вираз предвічних взаємовідносин між мовами.
Запропонував авторські трактування естетичного, мови, мистецтва, сприйняття, мімесісу, історії. У праці «Походження німецької барокової трагічної драми» («Ursprung des deutschen Trauerspiels»; 1928) представив мозаїчну техніку дослідження, уподібнив філософське письмо мозаїчним зображенням та переосмислив значення цитування, розглядаючи мистецтво бароко, категорій краси, алегорії, трагічного.
1938 опублікував «Мистецький твір у добу його технічної відтворюваності» («Das Kunstwerk im Zeitalter seiner technischen Reproduzierbarkeit»), у якому продовжив дослідження центрального для своїх робіт поняття аури, репрезентоване також у «Короткій історії фотографії» («Kleine Geschichte der Photographie»; 1931), есе про Ш. Бодлера і праці про Паризькі пасажі. Визначав ауру як переплетіння простору й часу, далечини й близькості, пов’язане у сприйнятті із унікальним відчуттям дистанції. Стверджував, що в добу технічної відтворюваності мистецького твору його аура гине.
1939 працював над тезами «Про поняття історії» («Über den Begriff der Geschichte»).
У збірці нарисів і нотаток «Вулиця з однобічним рухом» («Einbahnstraße»; 1928) і «Берлінському дитинстві на зламі 19 століття» («Berliner Kindheit um neunzehnhundert»; 1950) проявив себе як автор малої прози.
Перекладав німецькою твори Ш. Бодлера, М. Пруста. У критичних есеях про Ф. Гельдерліна, Й. Гете, Ш. Бодлера, М. Пруста, Ф. Кафку випробовував авангардні підходи до аналізу літератури.
У період із 1972 по 1989 вийшло повне зібрання праць Беньяміна (м. Франкфурт-на-Майні, видавництво «Suhrkamp»).
Визнання
Популярність ідей Беньяміна почала зростати у другій половині 20 ст. завдяки зусиллям його колег і друзів Г. Шолема і Т. Адорно.
Запропонував власне розуміння мови як посередника, взаємовпливу різних медіа, оптичного несвідомого, медіальної специфіки письма, радіо, театру, кінематографу і фотографії.
Есе «Коротка історія фотографії» («Kleine Geschichte der Photographie»; 1931) започаткувало сучасні філософські дослідження фотографії як мистецтва.
Належав до кола філософів Франкфуртської школи, хоча його ідеї виходили за межі їхніх спрямувань. 1942 М. Горкгаймер і Т. Адорно на вшанування пам’яті Беньяміна опублікували збірку його творів.
Життю і смерті Беньяміна присвячено роман Бруно Арпайї (1957; Італія) «Ангел історії» («L’Angelo della storia»; 2001) та опера Брайана Фернихоу (1943; Англія) «Темний час» («Shadowtime»; 2004).
Додатково
У житті Беньяміна роль талісмана відігравав монопринт Пауля Клеє «Angelus Novus» (1920), виконаний в авторській техніці із використанням сухої голки та акварелі. Монопринт «Angelus Novus» тепер перебуває у Національному музеї Ізраїля в Єрусалимі.
У дорослому віці Беньямін колекціонував дитячі іграшки і поштові картки.
На початку 1920-х планував видавати журнал «Angelus Novus», 1933 написав есей «Agesilaus Santander», в якому інтерпретував образ картини, пов’язавши його із власною долею. Agesilaus Santander було таємним іменем Беньяміна, отриманим від батьків.
У незавершеному тексті «Про поняття історії» («Über den Begriff der Geschichte»; 1942) назвав ангела Клеє ангелом історії.
Г. Шолем стверджував, що у мисленні Беньяміна переплітаються метафізично-релігійний та матеріалістичний образи думки (домінує з середини 1920-х).
Праці
- Einbahnstraße. Frankfurt am Main : Suhrkamp, 1962. 132 p.
- Gesammelter Schriften : in 7 bd. Frankfurt am Main : Suhrkamp, 1972–1991.
- Das Kunstwerk im Zeitalter seiner technischen Reproduzierbarkeit. Frankfurt am Main : Suhrkamp, 2007. 254 p.
- Ursprung des deutschen Trauerspiels. Frankfurt am Main : Suhrkamp, 2018. 240 p.
- Р о с. п е р е к л. — Улица с односторонним движением. Москва : Ad Marginem, 2012. 126 с.
- Московский дневник. Москва : Ad Marginem, 2014. 264 с.
- Центральный парк. Москва : Grundrisse, 2015. 128 с.
- Краткая история фотографии. Москва : Ad Marginem, 2017. 165 с.
- У к р. п е р е к л. — Вибране. Львів : Літопис, 2002. 214 с.
- Щодо критики насильства: статті та есеї. Київ : Грані-Т, 2012. 312 с.
- Вальтер Беньямін. Паризький сплін. Есе. Київ : Комубук, 2017. 368 с. (у співавт.)
Література
- Єрмоленко В. Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час. Київ : Критика, 2011. 280 с.
- Ємець-Доброносова Ю. Мандрівка кишенею Беньяміна // ЛітАкцент. 2012. URL: http://litakcent.com/2012/01/18/mandrivka-kysheneju-benjamina/
- Павлов Е. Шок памяти: Автобиографическая поэтика Вальтера Беньямина и Осипа Мандельштама / Пер. с англ. А. Скидана. 2-е изд. Москва : Новое литературное обозрение, 2014. 224 с.
- Шолем Г. Вальтер Беньямин — история одной дружбы / Пер. с нем. Б. Скуратова. Москва : Grundrisse, 2014. 464 с.
- Слюсар В. М. Вальтер Беньямін про насилля як соціальний феномен // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2015. Вип. 3. С. 143–148.
- Травников С. К. Литературный монтаж в «Пассажах» Вальтера Беньямина // Культура и искусство. 2016. № 5 (35). С. 702–707.
- Arendt H. Walter Benjamin: 1892–1940. Paris : Allia, 2016. 106 p.
- Eiland H., Jennings M. Walter Benjamin: A Critical Life. Cambridge : Belknap Press, 2016. 755 p.
- Вицисла Э. Беньямин и Брехт — история дружбы / Пер. с нем. С. Аверкиной, Ю. Соломатина. Москва : Grundrisse, 2017. 456 с.
- Рихтер Г. Блуждание, дрейфование, наследование: «Московский дневник» Вальтера Беньяина // Логос. 2018. Т. 28. № 1. С. 157–178.
- Чубаров И. Теория медиа Вальтера Беньямина и руссккий левый авангард: газета, радио, кино // Логос. 2018. Т. 28. № 1 (122). С. 233–260.
- Балаш А. Н. Вальтер Беньямин о коллекционировании // Вестник Санкт-Петербургского государственного института культуры. 2020. № 2 (43). P. 6–11.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Доброносова Ю. Д. Беньямін, Вальтер // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Беньямін, Вальтер (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.06.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
